Мені захотілося бути в першому-ліпшому місці, аби не тут, і я пішов.

«Ласіте». «Краплинка» по-латиськи. Звідки в Лопотухи, якщо це був Лопотуха, латиська мисливська горілка? Та ще й рідкісна».

Хотілося ще раз окинути поглядом всю цю чавунно-чорну махину. При місячному світлі. Я оглянувся. Там, де падало світло, чорнота була з блакитним відтінком. У затемнених місцях, у нішах і на галереї, панувала непроглядна темрява, так що раптом поставала перед очима своєрідна рельєфність цієї махини.

І тут я не повірив своїм очам. У темному провалі галереї, від зовнішніх сходів, що вели на неї, повільно повзли дві тіні, йшли по гульбищі. Остовпівши, я простояв на місці не знаю скільки. І лише потім кинувся до широких, місцями повибиваних сходів. Забувши, про можливу небезпеку, забувши про все, окрім однієї думки: побачити, перевірити, схопити.

Вилетів. Нічого. Тільки туманне світло блукало аркадами. І темрява лежала під склепіннями. І більше нічого. Ані душі, хоча вийти їм не було куди, крім сходів, якими вибіг я. Нікого й нічого.

«Чорт побери, — думав я, йдучи до плебанії, — виходить, усі вони мали якусь рацію, коли говорили. І Мультан, і інші, і давній поет. Ось вам і «паршивий білоруський романтизм»! Чи це вже я став причетним до місцевого божевілля?»

Вночі, коли чорні дерева тихо дрижать від жаху, По галереях проходить дама з чорним монахом.

«Холера б вас побрала! Всіх!»

… Завтрашній день прийшов ясний і сонячний, з легеньким шелестом молодого, свіжозеленого листя. У «мою» вежу вирушили і Сташка з компанією, і Мультан з мультанятами, і навіть сам голова Ольшанський.

І повний конфуз. Ніхто б і не повірив мені, якби не свіжі уламки внизу, світлішого кольору, незапилена цегла. Але все інше було всім чим завгодно, тільки не тим, що ще вночі я бачив на власні очі. На підлозі була ціла гора кам'яних уламків, щебеню, цементного пилу. Величезна кам'яна брила, цілий валун, заткнула, ніби корок пляшку, люк сходів і небезпечно звисала над головою. Видно, обвалилося перекриття другого, а може, й третього ярусів. Розбирати цей хаос знизу було, що на смерть іти. Згори доступу туди не було.

— Ну ось, — підставив свій глек на капусту Ольшанський. — А хтось казав, що цей будинок на віки.

— Так, — сказав я. — Якщо йому ніхто не допомагає впасти. А хто знає, чи не допомагали цим перекриттям сьогодні вночі?

— А біс його знає, — дискантом сказав Мультан і додав басом: — Схоже на те, що й допомогли…

— Тут бульдозером розчищати, — по-блазенськи сказав Генка.

— Угу, — сказав Ольшанський. — Якби був такий бульдозер, що лазить по стінах.

— І щоб вам хтось дозволив гнати на пам'ятку культури бульдозер, — сказав я. — Хоча… це іноді дозволяють. Тут ось що, тут треба вхід завалити. А то Стась або Васильок Шубайло можуть полізти і…

— Цих шалапутів село знає, — сказав Ольшанський. — І про пригоду село знає. Завалимо.

— Звідки село знає? — спитав Генка.

— Е-е, голубе, — кинув Мультан, — на те воно й село. Тут тільки-но ти збираєшся чарку хильнути, а в Ольшанах будуть уже казати, що ти вже дві години козу водиш. Ось же знає звідкілясь Гончаронок, Вечірка й інші. А проте у них… як це… ну, коли мене тут не було, бо я під Мінськом свиней пас.

— Алібі, — сказав Ольшанський.

— О-о. Вони ж у Єзну їздили.

— Правильно, — сказав голова. — Наряд був.

Ми вийшли через браму, і відразу ніби стало легше дихати. Я сказав про це.

— А ви подякуйте всім, хто тут століттями гній збирав, — кинув Шаблика. — І панському, і чотириногому колгоспному.

— Він же не про те, — сказав «ковбой». — Морально, як кажуть, тут стало легше дихати. Живі люди. Живуть, сміються, працюють. А якщо хтось часом і у вухо дасть, то й те легше.

Знову треба було переводити розмову на інше. І я, як завжди, зробив це незграбно:

— Чому це, Ничипоре Сергійовичу, у вас таке прізвище? Ви що, з тих Ольшанських.

— Е-е, не ображайте, — сказав здоровенний, як кінь, голова. — Що, я схожий?

— Та зовні ні.

— По-вуличному вони Шевці, — втрутився дід Мультан.

— Так, — сказав Ольшанський. — Але, самі знаєте, пани інколи своє прізвище пригінчим давали, щоб відрізнити. Ну й для сміху давали. Документів не було. Ну, село з часом і звикло.

Археологи на чолі зі Сташкою попрямували на свою Білу Гору (дай їм боже, щоб їм там більше пощастило, ніж гуситам на Білій Горі і сербам на Косовому Полі), а ми пішли повз млин до села. І тут знов нарвалися на сцену з «Бориса Годунова». Біля греблі сидів в оточенні своїх собак увесь білий, напудрений борошном, як П'єро, Людвіг Лопотуха у своїй славетній кепці і, побачивши нас, почав невідомо в кого тикати пальцем:

— Живий?! — Мені аж мороз пішов поза шкірою, коли я згадав нічну кам'яну брилу. — У тебе ж кров з грудей. Як у Гончаронка. Як у фурмана. Сам бачив у них, сам… Воскрес? Перевертень. Вовкулака.

— Що це з ним? Чому на нас?

Ми вже проминули його, і тоді Ольшанський крекнув і покликав до себе огрядну рум'яну молодицю.

— Наш завідуючий медпунктом. Ану, розтлумачте йому, Агатко, що то таке Лопотуха. А то він, Космич, щось на всіх скоса поглядає.

— Справжній, на жаль, божевільний, — з доброю, сумлінною усмішкою відповіла вона. — Комісія після війни була. І два роки тому. Нешкідливий тільки божевільний.

Я подумав, що коли та брила була «нешкідлива», то який череп повинна мати людина, щоб говорити про «шкідливість». І ще подумав, що я не вірю в його божевілля. Бо звідки знає про кров? І ще, якщо він і справді божевільний, то знає про дещо більше, ніж ми, нормальні. І мовчить. Чи не може сказати.

Йшли далі. І тут Ольшанський мене здивував — мало коли мені доводилося чути в людському голосі такий біль і таке співчуття:

— На жаль, справді не при собі чоловік. І, на жаль, справді після чогось страшного… І звідки така жорстокість у деяких дітей? Гра у війну. І один на цього нещасного рушницю навів. Так той заплакав: «Хлопчику, не треба».

— Ну й що?

— Відлупцювати шибеника довелося, хоч і останнє це діло.

Через кілька хвилин ми розійшлися. Я постояв, почухав дурну свою макітру і нічого розумнішого не придумав, як рушити до чергового «сумнівного», ксьондза. Ну ясно, кого ж підозрювати, як не ксьондза? І, зрозуміло, прийшов саме вчасно. Отець Леонард Жихович вів бесіду майже сімейну і душекорисну з дружками і майбутніми молодятами («Нехай женяться, більше старців буде», — сказав би мій господар Вечірка), роз'яснював їм щось на зразок того, що вони повинні серйозно подумати, доки не пізно, бо костьол розлучення не визнає, і, отже, це на все життя. Тут я погодився з ним. Справді, нема чого воловодитися з весіллям, якщо це на один місяць. На один місяць — можна не турбувати ні ЗАГС, ні священика. Буває й так, але краще не варто.

Я поплентався до виходу, геть, і тут знову задумався, кого мені нагадує статуя із зеленого мармуру, схожого на нефрит.

Так і не додумався. А на мене, на надгробок, на ксьондза і на інших дивився дерев'яний стародавній святий мученик Севастян, протятий багатьма стрілами, який, здається, не конав, а перебував у стані найвищого з усіх відомих людського екстазу.

Робити мені поки що було нічого, і я почав блукати по селу, як Мартин по пеклу, тим більше, що було тепло й розкішно, ще не запилене перше листя аж світилося, ніби всередині кожного дерева був схований потужний театральний ліхтар.

Але я й так затягнув «проповідь». Тому дозвольте пунктиром. Побачив я «ковбоя» Змогителя, який спускався з Білої Гори зі Сташкою і — це мене чомусь приємно вразило — зграйкою дітей. І все-таки я похмуро сказав:

— День шкільний. Час шкільний. Чому ви звідти?

— Вільних було чотири години, — посміхнувся «ковбой». — Вікон наробив завуч, чорт такий. Пішли на розкопки. Вірші читали.

— І не нагорить?

— Ще й як. Але що з них виросте, якщо такого інколи не робити?

— А ви?

— А мені боки не купувати. Як усім, хто на «ігрищі, де… гудуть у контрабас».