Ліон нахилився і поплескав його по руці.

— Ні. Якщо прийде цей, зі шрамом, — затримай його і повідом мені. Я подбаю про нього і простежу, аби тебе більше не зачіпали. Обіцяю.

Хеннесі повільно підвівся на ноги. Він раптом ніби помолодшав років на п’ять.

— Ви й не уявляєте, що це означає для мене, — проказав він надламаним голосом. — Десять доларів обдирали мене. Ми з дружиною не могли навіть піти в кіно, і я постійно змушений був її обманювати, що бізнес іде погано.

— Вважай, що бізнес налагодився, — мовив Ліон. — Я тут, аби допомогти тобі, якщо потрібно. Слухай, не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей. Десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, так?

Хеннесі витріщився на нього, немов не вірячи у почуте.

— Так, — підтвердив він хрипло.

— Надто не надійся, — додав Ліон, — але спробую щось зробити.

Він піднявся, підійшов до касирки і заплатив за дві кави.

— Ви своєї не випили, — зауважила дівчина, вихоплюючи доларову банкноту з його рук.

— У мене така виразка, — відповів Ліон, торкаючись рукою до капелюха, — що якби я випив вашу так звану каву, у мене в животі розпочалася б така війна, що навіть держсекретар не залагодив би. Але дякую за стілець, я зайду ще, коли ноги захочуть відпочити.

Він вийшов на вулицю, а за ним і Хеннесі.

Чоловік за сусіднім столиком, ритмічно рухаючи щелепами, опустив газету, спостерігаючи, як вони виходять з кав’ярні. Відклавши газету, він піднявся, пройшов до каси і дав дівчині кілька двадцятип’ятицентових монет.

Вона тепло усміхнулася, вражена його бездоганно підігнаному костюмові та шовковій хустинці, вставленій у рукав. Він глянув на неї, й усмішка сповзла з її обличчя. Касирка ніколи не бачила схожого погляду: бурштинового кольору очі були такі гіпнотичні та беземоційні, як очі сови, що дивиться на жертву. Заглянувши в них, дівчина здригнулася та відчула, як на її спині виступили краплини холодного поту. Чоловік зацікавлено спостерігав за її реакцією, а потім повернувся і бадьоро рушив до дверей.

Він подивився за Ліоном і Хеннесі, які разом ішли вниз вулицею, потім перебіг дорогу до запорошеного, пошарпаного «паккарда», заскочив у машину і завів двигун. Ліон та Хеннесі зупинилися на розі, потиснули руки й розійшлися у різні боки.

Чоловік у коричневому костюмі натиснув на акселератор і почав повільно їхати за Хеннесі.

А той прагнув якнайшвидше повернутися до своєї крамнички. Вона була маленькою, але достатньо прибутковою для них із дружиною, хоча й не давала змоги найняти когось на роботу.

Дружина Хеннесі мала хворе серце, і він поспішав, аби замінити її, щоб вона трохи відпочила. Крокував, бадьоро розмахуючи руками, і радісно розмірковував над тим, що почув від Ліона.

«Не обіцяю, але, можливо, мені вдасться повернути частину твоїх грошей».

Навіть якщо він поверне чверть, і йому, Хеннесі, не потрібно буде платити десяти доларів щотижня, можна буде найняти помічника і дати дружині змогу відпочивати більше.

Чоловік у коричневому костюмі їхав за старим уздовж бордюру, здалека спостерігаючи за Хеннесі очима бурштинового кольору, поки його щелепи ритмічно рухалися, жуючи гумку. Він їхав повільно, тримаючись подалі від завантаженої лівої смуги, і кожні кілька метрів робив вигляд, що шукає номер будівлі, ніби пояснюючи довколишнім малу швидкість свого автомобіля.

Провулок у кінці вулиці виводив на Істерн стріт. Його оточували високі складські будівлі, й там було темнувато навіть удень. Провулок завжди залишався малолюдним, але Хеннесі ходив додому саме ним, бо так було значно швидше.

Водій машини знав це і трохи пришвидшив рух, коли побачив, що Хеннесі перейшов вулицю у напрямку провулка. Крокуючи ним, старий почув позаду звук автомобіля і, здивовано оглянувшись, побачив «паккард», що в’їжджав у провулок. Машини тут ніколи не їздили, провулок був завузьким для цього: залишався лише фут вільного місця з кожного боку. Хеннесі зрозумів, що автомобіль переслідує його, і страх заполонив серце, на якусь мить паралізувавши тіло.

Старий стояв посеред провулка, відчайдушно озираючись у пошуках порятунку. Попереду, кроків за двісті, була арка, що вела у внутрішній дворик. Арка була завузька для автомобіля. Він побіг, але був надто старий і важкий, аби бігти швидко...

Незнайомець у коричневому костюмі натиснув на педаль газу. Кілька секунд він їхав за людиною, яка з усіх сил бігла, спотикаючись, і, здавалося, що автомобіль ані на фут не наближається до неї. Раптом Хеннесі оглянувся і побачив, що машина женеться за ним. Він закричав од страху і зробив несамовиту спробу добігти до арки. Йому залишалось якихось десять ярдів, коли машина вдарила його.

Автомобіль підкинув Хеннесі так, як роздратований бик підкидає матадора. Старий полетів угору та вперед і впав на спину.

Водій «паккарда» зупинив машину за ярд від Хеннесі. Той повернув голову, щоб озирнутись, але побачив лише два колеса і запилений капот. Тонка цівка крові витікала з його рота, і жахливо заболіло у грудях.

Пересвідчившись, що у провулку нікого нема, чоловік у коричневому костюмі від’їхав назад і зупинився футів за двадцять від Хеннесі. Він неквапливо спрямував автомобіль уперед, висунувшись із віконця, аби бачити, що робить.

Хеннесі дико верещав, поки машина рухалася на нього. Спробував навіть відповзти, але це було заважко для нього.

Чоловік у коричневому костюмі трохи вивернув кермо, висунувся з машини, наскільки це було можливо, і Хеннесі побачив його байдужий погляд, ніби на нього дивилися не очі, а автомобільні фари. Колесо машини рухалося прямо на обличчя Хеннесі. Тримаючи кермо рівно, водій відчув, як колеса перекотилися через перешкоду.

Він додав швидкості, виїхав з провулка на головну вулицю і покотився у місто.

Нік Інгліш міряв кроками підлогу в офісі, зімкнувши руки за спиною.

Годинник показував шість хвилин по сьомій. Усі, навіть Лоїс, пішли додому, і тільки вони з Едом Ліоном залишалися в офісі. Інгліш слухав доповідь Ліона з усе наростаючою тривогою, хоча й намагався це приховати.

Ліон розлігся у кріслі, його довгі пальці схрестилися навколо коліна. Капелюх він насунув на маківку і низьким тихим голосом, обережно, немов дозуючи, видавав інформацію.

— Що ж, думаю, це якраз і є ті проблеми, в які він уляпався. Завтра я знайду цю дівчину — Мітчел. Може, вона ще щось прояснить. Не знаю, Ніку, що ти вирішиш із Хеннесі, але я дав йому надію на повернення частини втрачених грошей. Його обдерли на п’ять сотень баксів!

— Я випишу чек, — сказав Інгліш і підійшов до столу. — Дізнайся, скільки витратила ця Мітчел. Їй теж я усе поверну.

— Може набігти чимала сума, — нагадав йому Ліон. — Келгаун сказав, що деколи приходило більше тридцяти так званих клієнтів.

— У голові не вкладається, — Нік сів на стілець. — Організоване вимагання. Ми переймалися, коли дізналися про шантаж кількох давніх клієнтів. А тут — тридцять щодня! Хто цей чоловік зі шрамом?

— Поки що не знаю. З’ясуємо. Зі слів Хеннесі, це просто помічник Роя.

— Помічник, хай йому грець!.. Подумати тільки, Рой поставив шантаж на потік. Та для нього бути на побігеньках — за щастя.

Ед промовчав. Він дістав сигарету й обережно її припалив, поклавши сірник у бронзову попільничку.

— Якщо це все вилізе, Еде, мені кінець, — продовжив Інгліш. — Але цих людей треба знайти й покарати. Бізнес цього, зі шрамом, потрібно припинити. Можливо, якраз пін і застрелив Роя?

— Я перевірю це, — сказав Ліон. — Троє людей піднімалося на шостий поверх приблизно тоді, коли Рой застрелився. Двоє чоловіків і дівчина. Келгаун упевнений тільки за дівчину. Вона точно була в Інгліша. Інші двоє заходили в агенцію новин, я перевіряв. Молодший — це кур’єр із Асоціації Преси. Інший хотів дізнатись, які послуги вони надають.

Нік насупився.

— У позаробочий час? Тобі не дивно?

— Я теж звернув на це увагу, але їхній менеджер пояснив, що вони працюють цілодобово. Так чи інакше, цього відвідувача треба ще раз перевірити. Він міг зайти в агенцію новин, а потім застрелити Роя. Таке собі алібі, якби Келгаун повідомив про його візит Моріллі.