Ліон хотів було повернути його, але згадав про мікрофон у своєму офісі. Кабінет — не надто вдале місце, аби когось розговорити. Він заскочив у ліфт і спустився на перший поверх.

У холі почув, як старий чоловік біжить сходами вниз. Ліон швидко вийшов на вулицю і зупинився біля вітрини найближчої крамниці.

Він спостерігав за чоловіком, який вийшов на весняне сонце й пішов, повільно перебираючи тремтячими ногами, у напрямку 22-ої вулиці.

Ліон непомітно йшов за ним. Він бачив, як чоловік зупинився біля кав’ярні, трохи подумав і зайшов. Ліон теж заглянув усередину: тільки троє чи четверо відвідувачів, і серед них — отой чоловік, котрий тепер сидів за столиком у глибині залу.

Кілька секунд Ліон зачекав, тоді відчинив двері й увійшов до кав’ярні. Старий глянув на нього тривожними очима, але немов не впізнав, і далі задумливо помішуючи каву. Ліон оглянув інших відвідувачів. Двоє чоловіків за столиком біля дверей, дівчина, котра читала книгу за столиком біля каси, і чоловік, який занурився в газету, саме навпроти столика старого.

Ліон сів біля свого нового знайомого. Той підняв голову, глипнув на Еда, тепер уже впізнав, і його обличчя побіліло. Він припіднявся, а тоді знесилено впав на стілець, мало не перекинувши горнятко з кавою.

— Заспокойся, — всміхнувся Ліон. — Я тебе не вкушу.

Він повернувся і махнув рукою дівчині біля каси.

— Принеси мені чашку індонезійської кави, солоденька. Справжньої кави, а не тих помиїв, що ви тут готуєте, добре?

Офіціантка налила кави, пропливла залом і гримнула горнятком перед Ліоном.

— Мушу зауважити, містере, що ми готуємо найкращу каву на цій вулиці, — відчеканила вона. — А якщо вам щось не до вподоби, можете йти деінде.

— Дякую, солоденька, — ліниво протягнув Ліон. — Добра юшка, прополощу в ній руки.

Вона осудливо хитнула головою і повернулася до каси, звідки почала спостерігати за ним злісним поглядом.

— Ані натяку на почуття гумору, — сказав Ліон до пошарпаного чоловіка. — Ну що ж, буває і таке. Навіщо тобі містер Інгліш?

Старий облизав пересохлі губи.

— Послухайте, містере, — люто мовив він, — вам ніхто не давав права переслідувати мене. Містер Інгліш і я маємо приватну справу. І це справа не ваша і ні будь-кого іншого.

— Ні, це якраз моя справа, — спокійно відповів Ліон. — Я перейняв його бізнес, а Інгліш нас покинув.

Чоловік витріщився на нього.

— Нічого вам не скажу, — пробурчав він. — Нам нема про що говорити.

— Кажу ж тобі, — наполягав Ліон, перемішуючи каву, — я маю частку в цьому бізнесі, тож давай, пояснюй, у чому справа.

— Маєте на увазі, що тепер ви будете брати гроші?

— Ну як іще це до тебе донести... — сказав Ліон жорстко. — Написати про це пісню і заспівати?

— А куди подівся містер Інгліш?

— Полетів у теплі краї. Ти будеш співпрацювати зі мною чи поговорити по-іншому?

— Добре, добре, — поспішно погодився старий. — Я ж не знав, — чоловік дістав засмальцьований конверт і штовхнув його через стіл. — Ось. Я, напевно, піду.

— Сядь і сиди, — відрізав Ліон і взяв конверт, на якому було написано: «Від Джо Хеннесі. $10».

— Ти Хеннесі? — запитав він.

Чоловік кивнув.

Ліон розірвав конверт, дістав дві п’ятидоларові банкноти і запитально глянув на Хеннесі.

— Це що за пожертва?

— Що ви маєте на увазі? Усе ж добре, хіба ні?

— Можливо. Не знаю. Навіщо ти мені це сунеш?

На обличчі Хеннесі виступили краплинки поту.

— Віддайте мені гроші, — мовив він, не підвищуючи голосу, — я знав, що ви пройдисвіт. Поверніть!

Ліон кинув гроші через стіл.

— Агов, шалений, вони мені не потрібні, — заспокійливо пояснив Ліон. — Просто хочу дізнатися, що за справи у тебе з Інглішем. Дивлячись на тебе, взагалі незрозуміло, де ти роздобув такі великі гроші.

— Ніде не роздобув, — гірко зітхнув Хеннесі, не відводячи погляду від двох банкнот, що лежали перед ним, але не торкаючись до них. — Я не говоритиму з вами. Не знаю, хто ви, — він почав відсувати стілець.

— Заспокойся, — Ліон кинув на стіл одну зі своїх візиток. — Ось хто я, чоловіче, і можу тобі допомогти.

— Коп! — вигукнув Хеннесі, глянувши на візитку. Його очі потемніли від страху. — Ні, дякую. Ви нічим не можете допомогти, містере. Краще я піду...

— Сядь, — Ліон нахилився вперед і продовжив: — Інгліш мертвий. Він застрелився три дні тому. Ти що, не читаєш газет?

Хеннесі застиг, стиснувши кулаки та роззявивши рот.

— Не може бути!..

— Не може бути... — перекривив його Ліон і розвернувся на стільці, шукаючи очима якусь газету. — Зараз покажу, — він підійшов до купки газет, проглянув їх, приніс одну за свій столик і поклав перед Хеннесі, вмощуючись на стільці.

Хеннесі прочитав статтю, кинув газету на підлогу і глибоко видихнув. Страх поступово зник з його очей, як темрява зникає, коли сходить сонце.

— Отже, він справді мертвий, — пробурчав він тихо. — Я боюся в це повірити.

— Стовідсотково мертвий, — підтвердив Ліон. — А тепер послухай мене. Я розслідую смерть Інгліша, і ти можеш допомогти. Чому ти платив йому гроші?

Хеннесі вагався, а тоді кивнув головою.

— Я не маю чого вам сказати, містере, — заявив він упевнено. — Менше говориш — краще спиш. Мені пора йти.

— Зачекай-но хвильку, — Ліон напружив голос. — Може, пройдемо у відділок? Затримаємо тебе як свідка? Інгліш був убитий, тому краще говори, і то швидко.

Хеннесі знову побілів.

— Тут написано, що він застрелився.

— Написано. А я кажу — він був убитий. Чому ти платив йому гроші?

— Він мене шантажував, — бовкнув Хеннесі. — Я платив йому десять доларів на тиждень протягом одинадцяти місяців, і якби він не помер, продовжував би платити.

— Що він мав на тебе?

Хеннесі хвильку помовчав, а тоді зізнався:

— Дещо таке, що я вчинив багато років тому, дещо погане. Він збирався сказати моїй дружині.

— Інгліш шантажував іще когось? — запитав Ліон.

— Думаю, що так. Я постійно бачив одні й ті самі обличчя, коли приходив до його офісу. Навіщо ж іще зустрічатися з таким пройдисвітом, як Інгліш?

Ліон дістав дві сигарети і покотив одну через стіл. Він припалив свою та притримав сірник запаленим для Хеннесі. Ці новини не порадують Ніка, подумав він, гасячи сірник.

— Когось із них знаєш? — запитав він.

— Там була дівчина, що живе на моїй вулиці. Я бачив, як вона виходила з офісу Інгліша.

— Ім’я, адреса?

— Не знаю, чи повинен це вам говорити. Не хочу втягувати її в неприємності.

— Не переймайся, Хеннесі, я хочу лише перевірити твою історію. Мусиш мені сказати. Ти й так уже багато розповів, нема сенсу зупинятися.

— Я не розумію, що ви маєте на увазі, — напружився старий. — І не збираюся більше нічого казати.

— Ти жартуєш? — тихо спитав Ліон. — Інгліш був убитий. Ти мав причину його вбити. Будеш говорити або зі мною, або з поліцією — вибирай.

Хеннесі витер піт з обличчя.

— Її ім’я Мей Мітчел. Адреса — 23 Істерн стріт.

— Ну, нарешті хоч щось, — сказав Ліон. — Як Інгліш спіймав тебе на гачок?

— До моєї крамнички прийшов чоловік. Він заявив, що знає мою таємницю, і якщо я не платитиму десяти доларів на тиждень, то він розповість усе моїй дружині. Звелів приносити гроші щочетверга в агенцію «Тривога». Я так і робив.

— Це був не Інгліш?

Хеннесі заперечливо похитав головою.

— Ні. Інгліш брав гроші, а приходив до мене інший. Думаю, Інгліш був його босом.

— Як цей чоловік виглядав?

— Великий, схожий на бандита, мав неприємний шрам від правого вуха до рота, і ще у нього було штучне око. З таким краще не зв’язуватись.

— Кажи свою адресу, — твердо наказав Ліон. — Може, треба буде поговорити з тобою ще раз.

— Я живу на 27 Істерн стріт.

— Добре, друже, тепер розслабся. Усе нормально. Нема чого перейматись. Інгліш мертвий. Іди додому і забудь про нього та про його шантаж. Забудь, ніби нічого й не було.

— Ви маєте на увазі, що мені не треба більше платити?