Він нахилився вперед і натиснув перемикач селектора.

— Лоїс, зв’яжися із сенатором і скажи, що я спізнюся. Приєднаюся до нього не раніше другої.

— Добре, містере Інгліш.

Він вимкнув перемикач і знову сів.

— Продовжуйте, лейтенанте. Я слухаю, — важким тихим голосом сказав Нік.

Моріллі підсунув крісло вперед, і, дивлячись прямо На Інгліша, мовив:

— Ви й без мене знаєте, як окружний прокурор ставиться до сенатора Б’юмонта. Вони стали заклятими Ворогами відтоді, як сенатор зайняв свою посаду. Якщо окружний прокурор зможе чимось нашкодити сенатору, він, без сумніву, це зробить. А всі знають, що за сенатором стоїте ви. І якщо окружний прокурор зможе нашкодити вам, він так і зробить, сподіваючись, що це якось відіб’ється й на сенаторові. Якщо він зможе втягнути вас у скандал, то не буде особливо пильним із доказами...

— Як для лейтенанта з відділу розслідування убивств ви дуже добре орієнтуєтесь у політиці, — зауважив Інгліш. — Гаразд, припустимо, що так, як ви кажете, і є. Але до чого тут Мері Севіт?

— Та до всього! — вигукнув Моріллі. — Доктор Річардс повідомив мені, що ваш брат помер минулого вечора між десятою й о пів на дванадцяту. Точніше встановити час не вдається. Доктор також сказав, що Мері Севіт померла між дев’ятою та північчю. Міс Гапер бачила, як ваш брат виходив від Мері Севіт о дев’ятій сорок п’ять минулого вечора. Окружний прокурор довго не думатиме і пов’яже ці два самогубства. А тоді заявить, що ваш брат убив дівчину, потім повернувся у свій офіс та застрелився. Усе це потрапить у газети, і здійметься такий скандал, що ні вам, ні сенатору не позаздриш.

Інгліш довго сидів нерухомо, дивлячись застиглим поглядом на Моріллі.

— А навіщо ви все це розказали мені, лейтенанте? — запитав він нарешті.

Моріллі відвів від Інгліша малі чорні очі-намистинки.

— Ніхто, крім мене, не знає, що це вбивство, містере Інгліш. Доктор Річардс відзвітував про самогубство. Коли він дізнається про плямку на килимі, то, звичайно, змінить свою думку. Якщо він дізнається... Але поки що ні доктор, ні окружний прокурор цього не знають.

— А дізнаються вони, коли ви здасте свій звіт, правильно? — запитав Нік.

— Правильно. Якщо я, звичайно, не забуду про плямку крові.

Інгліш пильно подивився на Моріллі.

— Ще є свідчення міс Гапер, — нагадав він лейтенантові, — ви сказали, що вона бачила Роя, коли той виходив із квартири. Якщо вона це повідомить, окружний прокурор захоче вникнути у справу детальніше. Він навіть може знайти плямку.

Моріллі всміхнувся і мовив:

— Нехай міс Гапер вас не хвилює. Я подбаю про неї. Знаю, чим вона займається у вільний час, і знаю, що їй не захочеться давати свідчення. Спритні юристи типу Сема Крейла можуть вивернути її життя навиворіт. Я натякнув їй про таку ймовірність, і вона погодилася мовчати.

Нік нахилився вперед, аби струсити попіл із сигари.

— Лейтенанте, ви ж розумієте: шанси один до ста, що це Рой убив дівчину, — проказав він тихо. — Якщо вона справді була вбита, значить, хтось уникне покарання за умови, що вбивця не Рой.

— Убивцею буде ваш брат і ніхто інший, якщо окружний прокурор дізнається про плямку крові, містере Інгліш. Можете поставити на це останній долар. Тому вбивця у будь-якому випадку уникне покарання, — і він розвів руками. — Зрештою, як ви вирішите, так і буде. Якщо вас це влаштовує, я згадаю про плямку у звіті, але оскільки ви ніколи не забували про мене, я подумав, що повинен вам віддячити, коли мені вже випала така нагода.

Інгліш глянув на нього.

— Дуже гарно з вашого боку, лейтенанте. Я цього не забуду. Вважаю, що про плямку на килимі краще не згадувати.

— Домовилися, — піднявшись, сказав Моріллі. — Завжди радий допомогти, містере Інгліш.

— Зачекайте, — мовив Нік ніби мимохідь, — ви ж маєте забрати виграш за ставкою, правильно? Не нагадаєте, скільки там, лейтенанте?

Моріллі провів великим пальцем уздовж вузьких, чорних, як смола, вусів, а тоді сказав:

— П’ять тисяч, містере Інгліш.

Нік усміхнувся:

— Невже так багато?

— Якщо додати все разом, — сухо відповів Моріллі.

— Ну що ж, я завжди віддаю борги. Вважаю, що все повинно бути оплачено. Сподіваюся, лейтенанте, вас влаштує готівка?

— Це було б чудово.

Інгліш увімкнув перемикач на селекторі.

— Гарі? Не переймайся тією маленькою справою, яку я тобі доручав. Я сам подбаю про лейтенанта Моріллі.

— Гаразд, містере Інгліш.

Вимкнувши перемикач, він підійшов до сейфа, вмонтованого у стіну.

— У вас тут все чудово організовано, містере Інгліш, — констатував Моріллі.

— Приємно чути від вас похвалу, — бізнесмен відчинив сейф, вийняв дві пачки банкнот і кинув їх на стіл. — Розписки не треба.

— Вам вона і не знадобиться, — відповів Моріллі, швидко пробігшись пальцем по грошах, перевіряючи їхню кількість.

— А якщо окружний прокурор не повірить вашому звітові? — запитав Інгліш, знову сідаючи за стіл. — Він може відправити когось зі своїх людей оглянути квартиру, а вони знайдуть плямку крові.

Лейтенант усміхнувся.

— Можу запевнити вас, містере Інгліш, що плямки більше нема. Про це я подбав, — і він попрямував до дверей. — Мені негоже затримувати вас більше ні на мить. Краще повернуся до відділку і напишу звіт.

— До зустрічі, лейтенанте, — попрощався Інгліш і полегшено видихнув, коли Моріллі вийшов, зачинивши за собою двері. — Будь я двічі проклятий, — сказав він м’яко, — якщо він — не сучий вимагач.

Інгліш помітив сенатора ще з дверей ресторану; той сидів сам за кутовим столиком, його тонке симпатичне обличчя було похмурим і скривленим через нетерпіння та роздратування.

Сенатор Генрі Б’юмонт, невисокий і худорлявий, мав 65 років. Його зморшкувате обличчя віддавало жовтизною, але очі були сталево-сірі й гострі, мов голки. Генрі був надто амбітним і прагнув стати колись президентом. Генрі починав своє доросле життя з миття пляшок в аптеці, чим неймовірно пишався. Перша світова війна дала йому змогу проявити себе справжнім лідером, і Генрі завершив службу зі званням майора, отримавши дві нагороди, щоправда, низькорангові. Цілком випадково він потрапив у поле зору лідера демократів, тодішнього мера Чикаго, і на знак пошанування його військових заслуг отримав роботу з нагляду за автомобільними дорогами. Саме тоді він познайомився із Ніком Інглішем, який шукав інвестиції для свого гіроскопа. Б’юмонт йому допоміг, увівши в коло респектабельних підприємців. Коли Інгліш остаточно осів у Ессекс Сіті, він згадав про Б’юмонта і запропонував профінансувати його виборчу кампанію на посаду голови виконавчої влади округу. Б’юмонт радо погодився і завдяки грошам Інгліша досяг успіху.

Нік швидко зрозумів, що бізнес, який так стрімко розвивається, потребує впливового друга в політиці. І хоча Б’юмонт не був надто охочим допомагати, він усе ж усвідомлював свій борг перед Інглішем і докладав зусиль, коли той цього вимагав.

Згодом Інгліш вирішив посадити Б’юмонта у крісло сенатора. Конкуренція була жорсткою, але гроші в поєднанні з безжальною рішучістю принесли чудовий результат — Б’юмонт став сенатором. І тепер він збирався домагатися переобрання за шість місяців, через що дуже нервувався.

Адміністратор поспішив до Ніка, поки той стояв у дверях, і поштиво скерував його вузьким проходом до столика сенатора. Прямуючи за адміністратором, Інгліш відчував, що кожен у цьому вишуканому ресторані замовк та зацікавлено його розглядає.

Він давно звик до такого, але сьогодні ці погляди були не просто зацікавленими: сенсаційна новина про самогубство брата спровокувала безліч пліток.

— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш, — сказав сенатор уїдливим голосом, коли Нік наблизився до столика.

Інгліш, важко глянувши на нього, сів.

— Треба було затриматися, — сказав коротко. — Що будемо їсти?

Поки сенатор вибирав страви, адміністратор вклав у руки Інгліша конверт.