— Чотири тисячі?

— Так. Коррін хоче погодитися.

— А як вона дізналася це раніше за мене?

— Херст звернувся до неї. Він зателефонував о дев’ятій ранку. Зі мною говорити не захотів, але Коррін усе ще плакала і тому передала слухавку мені. Я порадив їй кілька днів зачекати, сказав, що ми отримаємо, без сумніву, кращу пропозицію.

— Цікаво, хто готовий купувати такий бізнес, навіть не заглядаючи у звітність...

— У світі багато божевільних. Мені не дивно.

— А мені дивно, — спохмурнів Інгліш. — Якщо хтось пропонує купу грошей за бізнес, який не мав клієнтів останні дев’ять місяців, здається, він знає більше за мене. Скажеш Херсту, що цей бізнес не продаватиметься. Я маю покупця, котрий готовий заплатити сім тисяч доларів. Повідомиш про це Коррін і передаси їй чек.

— Хто ж покупець? — запитав Крейл, витріщившись на Ніка.

— Його звуть Ед Ліон. Він зателефонує до тебе завтра, віддасть чек та підготує потрібні документи, — відповів Інгліш. — І запам’ятай, Семе: я не знаю Ліона, і ти з ним також не знайомий. Зрозумів?

— Зачекай хвильку, Ніку. Що ти задумав?

Інгліш став навпроти Крейла.

— Хтось убив Роя. Хтось прагне якнайшвидше купити бізнес Роя. Я ж хочу з’ясувати, чи вбивця і покупець — не одна й та сама людина. Можеш назвати це інтуїцією. Саме цим і займеться Ед Ліон.

— То, звичайно, твоя справа, але що ти робитимеш, коли дізнаєшся, хто вбив Роя?

Інгліш холодно й замислено глянув на адвоката.

— Це — особисте. Хтось убив мого брата, і мені це не подобається. Поліція не може нічого вдіяти. Тому я сам поквитаюся за своїх мерців.

Крейл підвівся.

— Будь обережним, Ніку, — порадив він. — Говорити так — небезпечно. Якщо тебе цікавить моя порада, то я вважаю, що туди краще взагалі не пхатись. У тебе забагато зобов’язань, аби влазити у таку авантюру. Подивися правді в очі. Рой не значив для тебе нічого. Якщо почнеш копирсатись у його минулому, можеш знайти щось таке, чого назад уже не закопати. А якщо він був справді шантажистом? Чи не краще взагалі забути про це? Подумай про свою кар’єру...

Інгліш ляснув Крейла по широкій спині.

— Я знаю, Семе, ти хочеш якнайкраще, але навіть якщо Рой і був пройдисвітом, він все одно залишається моїм братом. Ніхто не має права убити його й уникнути покарання. Це буде особиста справа, моя і вбивці. Ти поклопочися про Коррін, а я подбаю про вбивцю Роя.

Коли адвокат пішов, Нік ступив до приймальні. Лоїс усе ще сиділа, сама в порожній кімнаті, заповнюючи книгу зустрічей.

— Хай йому грець! Чи я ще годину тому не казав тобі йти додому? — запитав Інгліш, підходячи до неї.

— Я подумала, що краще залишитися, поки ви не завершите справ...

— І що б я робив без тебе, Лоїс?.. — протягнув Нік, розглядаючи її блискуче чорне волосся. — Якби я вийшов і побачив, що ти вже пішла, то, напевно, відчув би себе наче без рук.

Вона задоволено всміхнулася.

— Не перебільшуйте, містере Інгліш. Вам щось потрібно?

— Спробуй відшукати Еда Ліона. Він десь у Чикаго, але я не знаю номера його телефону.

— Зараз знайду, — Лоїс узялася за слухавку.

Інгліш повернувся до кабінету, зачинив двері й почав задумливо ходити від стіни до стіни. Коли за десять хвилин задзвонив телефон, він хутко схопив слухавку.

— Містер Ліон на лінії, містере Інгліш, — доповіла Лоїс.

— Молодець. З’єднуй.

У слухавці щось клацнуло, і бос запитав:

— Еде, це ти?

— Так, якщо інший бовдур не натягнув мого костюма, — відповів голос по той бік дроту. — Ти стягнув мене з такої блондинки... Я два довгі місяці вмовляв її прийти та подивитися на мою колекцію гравюр, і от тепер — ти зі своїм дзвінком, у такий важливий психологічний момент, ех... Куди влип?

— Ти мені потрібен, — коротко пояснив Інгліш. — Вилітай найближчим рейсом. Робота саме така, як ти любиш.

— Я не хочу працювати, дай мені спокій, — сказав Ліон напруженим голосом. — Якщо це все, то кладу слухавку, поки ця лялька сокирою не прорубала собі виходу з моєї спальні.

— Повторюю: ти мені потрібен, — відрізав Інгліш. — Зараз не до жартів, Еде, інакше я б тобі не телефонував. Коли прибудеш, зв’яжися зі мною, зустрінемося не в офісі. Ти все зрозумів?

— Нічого не зрозумів, — передражнив Ліон. — Але якщо все так серйозно, я цим займуся. Мені щось перепаде?

— П’ять тисяч, — пообіцяв Інгліш.

Ліон присвиснув.

— Чуєш, як щось шумить у тебе за вікном? Це я паркую свій гелікоптер на дах твого будинку, — схвильовано вигукнув він і поклав слухавку.

Джулія давно зрозуміла, що Інгліша не варто змушувати чекати, тож коли він зателефонував, вона вже була готова виходити. Але Нік відмінив зустріч.

Поклавши слухавку, Джулія так і залишилася стояти біля телефону, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над каміном. Вона подумала, що виглядає ефектно і що зелений шарф на шиї вигідно підкреслює очі та мідного кольору волосся, що її вузьке пальто з верблюжої шерсті окреслює елегантні плечі, а нові туфлі з телячої шкіри візуально зменшують справжній розмір ноги.

Інгліш пообіцяв, що приїде в клуб о дев’ятій, де вони разом повечеряють. На годиннику лише п’ятнадцять по шостій, і в неї є ще більше двох годин.

Дівчина підняла слухавку й набрала номер офісу свого коханця.

Відповіла Лоїс, і Джулія запнулася — вона терпіти не могла цієї секретарки. Усі знали, що Лоїс закохана в Інгліша, всі, крім самого боса, хоча, зрештою, він узагалі не звертав на таке уваги. Те, як Лоїс дозволяла Інглішу робити із себе наймичку, дратувало Джулію. Крім того, дівчина знала, що Лоїс також її ненавидить. Вона була впевнена, що секретарка вважає її недостойною Інгліша, і коли вони зустрічалися, Джулія завжди почувалася незручно. Холодний спокійний погляд Лоїс ніби говорив: тобі нема чим пишатися, ти лише спиш із ним, будь-яка симпатична дурепа може замінити тебе, а я працюю з ним, допомагаю йому і знаю його значно довше, ніж ти.

— О, Лоїс, це Джулія, — сказала вона весело, — Гарі біля тебе? Я хочу квитки на шоу.

— Так, він тут, — холодно відповіла Лоїс. — Зачекайте хвилинку, міс Клер.

Завжди тільки «міс Клер», хоча Джулія не раз просила Лоїс називати себе на ім’я.

— Привіт, Джуліє, — почувся голос Гарі. — Я саме збирався виходити. Чим можу допомогти?

— Хочу два квитки на шоу в суботу, Гарі, — Джулія намагалася говорити спокійно. — Планувала попросити Ніка принести їх, але наше побачення зірвалося. Він затримається до дев’ятої, а квитки мені потрібні раніше. Можеш залишити їх у клубі Ніка, а я заберу?

— Звичайно.

— Буду вдячна.

— Я покладу квитки у конверт, підпишу, що він — для тебе, і завезу в клуб дорогою додому.

— Дуже дякую, Гарі, — повторила Джулія і поклала слухавку.

Вона похапцем схопила сумочку та рукавички, вийшла з квартири й спустилася ліфтом. Попросивши портьє викликати їй таксі, вона припалила сигарету і роздратовано помітила, що її руки тремтять.

— Куди поїдете, пані? — запитав портьє, заходячи до холу.

— До клубу «Атлетик».

Він відчинив дверцята автомобіля, подав їй руку, допомагаючи сісти, і повідомив водієві, куди їхати.

Таксі помчало через вечірнє місто, і коли водій уже готовий був звернути на Вестерн-авеню, Джулія нахилилася вперед і сказала:

— Я передумала. Відвезіть мене на перехрестя 5-ої і 27-ої вулиць.

— Добре, міс, — відповів водій і озирнувся через плече, всміхаючись. — Мій старий завжди казав, що жінки мудріші за чоловіків, бо частіше змінюють свою Думку.

— Він точно мав рацію, — засміялася Джулія.

За десять хвилин водій пригальмував і зупинився.

— Приїхали, міс.

Джулія заплатила, подякувала йому і бадьоро пішла вздовж тихої малоосвітленої вулиці, що врешті-решт вивела її до річки. Вона часто озиралась, роздивляючись по боках, а тоді вгору — на темні будинки, але вулиця була порожньою, і Джулія нікого не зустріла. Упевнившись, що ніхто за нею не спостерігає, вона спустилася вузькою вуличкою до набережної.