Інголс, високий скромний чоловік років сорока, хвилювався через те, що отримав такого пацієнта, як Нік Інгліш.

Постійні телефонні дзвінки, репортери та відвідувачі, серед яких кінозірки, актори театру, відомі спортсмени й політики, котрі намагалися відвідати Інгліша, паралізували роботу рецепції, тож Інголс насолоджувався тим, що раптом потрапив у центр уваги.

Потиснувши лікареві руку, Крейл запитав:

— Як пацієнт? Я можу його побачити?

— Так, — відповів Інголс, усміхаючись. — Він одужує. Тепер основна проблема — втримати його у ліжку.

— А рана?

— Затягується. За два тижні зможе поїхати додому.

— Добрі новини. Що ж, я піднімуся до хворого. Дякую, лікарю.

— Ми робили все можливе, — засяяв Інголс. — Звичайно, половину справи зробила його непогана фізична форма.

Кивнувши, Крейл пішов білосніжним коридором до ліфта.

Інгліш лежав у ліжку, біля відчиненого вікна. Поряд, на столику, примостився стіс листів, телеграм і книг. У кутку на стільці сидів Чак Еган, пильно спостерігаючи за усім, що діється довкола. Ніхто у лікарні не зміг пройти повз нього. Чак сидів так уже три дні, відтоді, як пораненого Ніка привезли сюди, і навіть Інгліш не зміг його прогнати.

— Привіт, Ніку, — вигукнув Крейл, підходячи до ліжка. — Як почуваєшся?

— Привіт, Семе! — відповів Інгліш. — Візьми собі стілець.

— Я постою.

— Слухай, Семе, чого всі бігають біля мене, ніби я мала дитина. І ще цей шарлатан Інголс не відпускає мене додому.

Крейл спохмурнів.

— Ти пролежав без свідомості два дні, і всі заходи безпеки зараз — просто необхідні, — сказав адвокат, узявшись за стілець. Тоді глянув на Чака: — Піди прогуляйся, Егане, подихай свіжим повітрям. Я з ним побуду.

Чак незадоволено фиркнув.

— Ага. Тільки-но я відвернувся, як Нік отримав кулю в бік, — гірко сказав водій. — Я залишуся тут.

— Облиш, — усміхнувся Інгліш до Крейла. — Навіть я здався, намагаючись вигнати його. Які новини?

— Ти чистий, — повідомив адвокат. — Магнітофонні записи розставили всі крапки над «і», можеш ні за що не хвилюватись. Я навіть не здивуюся, якщо комісар прийде з вибаченнями.

Інгліш скривився.

— Його тут тільки бракувало... Що із Шерманом?

— Знайшли тіло. Ти зламав йому шию.

— Я висів на волосині, Семе, — сказав Інгліш. — Чорт забирай, Семе, він майже втопив мене. Лоїс у порядку?

Крейл кивнув.

— Так. Я розмовляв з нею телефоном сьогодні вранці. Судячи з голосу, в неї усе добре.

— Вона прийде мене відвідати? — трохи стривожено запитав Нік. — Я так чекаю на неї...

— Не знаю, — знизав плечима Крейл.

Інгліш хотів щось сказати, але передумав. Замість того запитав:

— А що сталося з цим хлопцем, Пеном?

— Пов’язали. Керр перетягував його у човен, коли Шерман підкрався ззаду й ударив моряка по голові. Він упав у човен, і хвилями їх віднесло від яхти, інакше Шерман напевно б убив хлопця. Коли Керр отямився, він побачив вогонь і повернувся.

— Треба йому віддячити, — мовив Нік. — Зроби для нього щось добре, Семе. У нього маленька дитина, можливо, він захоче, аби я подбав про її освіту.

— Звичайно, — погодився Крейл. — Я все влаштую.

— Чак сказав, що Моріллі здався, — продовжив Інгліш. — Це правда?

— Так. Його звинувачують у замаху на вбивство. Ти виступатимеш як свідок. На щастя, я, послухавшись твоєї поради, прихопив репортерів. Тепер комісар не зможе прикрити свого дружка.

— Отже, все налагодилось... Уявляю, скільком людям я зіпсував задоволення. А Різ, напевно, ще й пролив кілька сльозинок.

— Це точно, — криво посміхнувся адвокат. — Він сподівався, що вже позбувся тебе. Але не забувай, що тепер ми не зможемо прикрити Роя.

Інгліш здригнувся.

— Чорт! Усе ще трохи болить, — він почав вкладатися зручніше. — Тут уже нічого не вдієш. Думаю, це вдарить по моєму бізнесові, Семе.

— На якийсь час, — кивнув Крейл. — Але коли скандал вляжеться, все повернеться на свої місця.

Інгліш похитав головою.

— Не впевнений, однак мені тепер байдуже до цього всього. Я багато розмірковував, поки лежав тут. І вирішив усе змінити. Хочу поїхати звідси, Семе. У мене тепер інші плани.

Адвокат насторожився.

— Але ти не зможеш. Ти ж побудував величезну імперію, від тебе залежать долі стількох людей...

— Я залишу керівника! — раптом виголосив Інгліш. — Наприклад — тебе, Семе.

— Ти серйозно? — запитав здивовано Крейл.

— Безумовно. Але не поспішай погоджуватися. Поміркуй, адже тобі доведеться облишити практику адвоката. А якщо таки вирішиш зайнятися моїм бізнесом, я візьму двадцять п’ять відсотків від прибутку, а все решта залишу тобі.

— А чим будеш займатися ти? — задумливо спитав Крейл. — Це ж справа твого життя, Ніку. Ти не можеш так просто все покинути.

— Двадцять п’ять відсотків мені буде достатньо для початку, — сказав Інгліш. — Хочу подивитися світ. Якийсь час подорожуватиму. Потім, коли втомлюся від мандрівок, почну все з нуля. Знаєш, Семе, найкращі дні мого життя були тоді, коли я намагався досягнути успіху. І тепер я хочу їх повернути. Тож подумай над моєю пропозицією. Якщо тобі це нецікаво — знайду когось іншого. Для себе я вже все вирішив.

Адвокат підвівся.

— Добре, подумаю. Хоча я й так маю достатньо роботи і непогані гонорари...

Інгліш розсміявся.

— Гонорари нічого не варті. Керуючи бізнесом, ти сам собі встановлюватимеш платню, Семе.

— Так, — погодився Крейл, подумки щось підраховуючи. — Дай мені час до завтра, Ніку! Спочатку хочу порадитися з Гелен.

— Звичайно, тут не треба поспішати, — погодився Інгліш. — Усе одно я маю ще багато чого залагодити, перш ніж зможу передати справи.

Згодом, по обіді, заглянув Ед Ліон.

— Вирішив подивитись, як ти, — він потиснув Інглішу руку. — Мені пора у Чикаго, я вже однією ногою в літаку. Сподіваюся, моєї допомоги більше не потрібно?

Інгліш похитав головою.

— Ні, думаю, вже ні. Дякую за все, що ти зробив, Еде. Надішлю тобі чек, тільки-но дістануся до свого кабінету. Нам усе вдалося, правда ж?

— Ага. Хотів би я, щоб ти бачив обличчя тих копів, яким Лоїс принесла записи. Вона у тебе молодець, хіба ні?

— Ще б пак! Я тільки не можу зрозуміти, чому Лоїс не прийшла мене відвідати. Через мою палату пройшло уже все місто, крім неї. Чим, чорт забирай, вона займається, Еде?

Ліон усміхнувся.

— Хай йому грець! Чоловіче, а хто, як гадаєш, тягне увесь твій бізнес, поки ти тут байдикуєш? Ти, може, забув, але сьогодні прем’єра твого нового шоу. Дівчина працює двадцять п’ять години на добу і ще трошки більше. Навіть не має часу припудрити носика.

— До біса шоу! — роздратовано вигукнув Інгліш. — Кого це тепер цікавить? Я хочу її бачити.

— Не гарячкуй, вона пізніше прийде. Казала щось таке, ніби збирається заскочити перед прем’єрою. Ти маєш бути їй вдячний...

— Ну добре, — насупився Інгліш. — Але то буде остання її робота. Після цього — тільки відпочинок.

— Я повторював їй те саме ще відтоді, як уперше зустрів, але хіба вона чує? — знову всміхнувся Ліон. — Ну все, мені пора. Зустрінемося. Не вскоч у нову халепу, бо пережитих хвилювань мені вже вистачить до кінця життя.

Коли Ед вийшов, Чак обережно запитав:

— Це правда, босе, що ви збираєтеся залишити бізнес?

Інгліш глянув на нього і всміхнувся.

— Звичайно. У мене є важливіше завдання. Справа, яку потрібно було зробити уже давно.

Очі Чака розширилися.

— А для мене у тій важливій справі знайдеться місце, босе?

Нік похитав головою.

— О, ні! — вигукнув весело Інгліш. — Це — дещо особисте. Я збираюся одружитися, створити сім’ю.

Побачивши, як витягнулось обличчя Чака, Інгліш не втримався і голосно розсміявся.