— Він знайде нас, Гарі. Нік мене ніколи не відпустить.

— Але ж він не всесильний. Я знаю, що Нік дуже впливовий, але, чорт забирай, він не може заборонити мені заробляти на життя. Це маячня, Джуліє.

Вона одягла сукню, взулася і підійшла до туалетного столика, сіла біля нього й почала поправляти макіяж.

— Не мовчи, Джуліє, — стривожено мовив Гарі. — Хіба ти не бачиш, що ховатися ще небезпечніше, ніж утекти?

Вона повернулась і глянула на нього.

— Добре, Гарі, я не мовчатиму. Знаю, що повинна поговорити з Ніком про нас і піти від нього, але не можу. Не можу залишити все, що для мене так важливо. Ти навіть не уявляєш, що означає жити за спиною Ніка. А означає це — співати у найкращому клубі міста, жити в чудовому пентхаусі з виглядом на річку, мати повні шафи одягу... Це означає мати депозити в усіх великих магазинах, купувати все, що подобається, і не думати, звідки беруться гроші. Я знаю усіх впливових людей у місті, катаюся на дорогому автомобілі... Залишити ж Ніка означає позбутися усього цього і почати нове життя, котре мені зовсім не сподобається.

Гарі ошелешено сів на ліжко. Він дивився на вогонь, б’ючи кулаком правої руки по долоні лівої.

— Розумію, — сказав він нарешті рівним стомленим голосом. — Справді, я зовсім не подумав про це, Джуліє.

— Хочу меду, і ложкою, — сказала Джулія, не дивлячись на нього. — Я люблю тебе, Гарі, більше за будь-кого іншого. Деколи думаю, що краще було б, якби ми взагалі не зустрілися ніколи. Я б не закохалась у тебе, і моє серце не розривалося б від болю, тривоги й обману. Але ми зустрілись, і закохались, і нічого уже не вдієш. Приймай мене такою, якою я є, або покинь. Я розповіла тобі всю правду, а тепер ти скажи, чи зустрінемось ми знову. Я зрозумію, якщо ти зненавидиш мене, бо сама себе ненавиджу. Я егоїстична, жадібна й нещира, але що я можу вдіяти? Готова заради тебе на все, але не можу покинути Піка і те життя, яке він мені забезпечує. Вір не вір, але, якщо бажаєш, я триматимуся від тебе подалі, хоча для мене це буде дуже важко.

Гарі підійшов до неї та ніжно поцілував.

— Я не збираюся відштовхувати тебе, Джуліє. Ти дуже дорога мені. Кохана, нехай усе залишається так, як є. Може, колись усе зміниться і ми зможемо бути разом, — він змусив себе всміхнутися, — хто знає? Може, я стану таким самим багатим і впливовим, як Інгліш. Якщо він зміг, то чому я не зможу?

Джулія піднялась і притулилася до нього.

— Коханий, я тебе так люблю і зможу зробити тебе щасливим. Потерпи трішки. Я впевнена, що все буде добре. А тепер, любий, мені треба йти. Ми зустрінемося, тільки-но випаде можливість. Подай мені пальто. Я не хочу спізнюватися.

Кілька хвилин потому Джулія обережно виглянула з провулка, впевнилася, що за нею ніхто не спостерігає, і бадьоро покрокувала вулицею у пошуках таксі.

Молодявий чоловік у коричневому костюмі й капелюсі спостерігав за нею із тіні, повільно перекочуючи в роті жувальну гумку. Він непорушно стояв, доки вона не зникла з поля зору, а тоді швидко рушив у напрямку річки, тихенько насвистуючи.

Ед Ліон став власником агенції «Тривога» за два дні після того, як Інгліш викликав його з Чикаго. Ліон був високий і жилавий, але виглядав оманливо тупуватим і безневинним. Через засмагле лице його було легко сплутати з успішним фермером, який приїхав подивитися визначні місця великого міста. Одяг Еда виглядав так, ніби в ньому спали, і то не одну ніч, а капелюх завжди був зсунутий на маківку. Волосся стирчало в різні боки й хіба що зрідка було підстрижене і розчесане, якщо Ед узагалі користувався гребінцем.

Ніхто б не повірив, що він — один із найкращих приватних детективів країни. Починаючи свою кар’єру кримінальним репортером, Ед проявив такі таланти рознюхати новини, що стосувалися злочинної активності політиків і подібних до них, що окружний прокурор вирішив за краще тримати його при собі, подалі від газет. Він переконав Ліона стати спецагентом, прикріпленим до поліцейського відділку, і тривалий час Ліон прекрасно виконував свої обов’язки на радість окружного прокурора та з невеликою користю для себе.

Інгліша Ліон зустрів незадовго після того, як той продав свій гіроскоп, і вони потоваришували. Нік запропонував Ліону відкрити детективну агенцію та допоміг грошима, знаючи, що вкладені інвестиції повернуться йому сторицею. Агенція Ліона стала однією з найзатребуваніших у Чикаго, й за три роки роботи Ед найняв чотирьох детективів, трьох нишпорок і зграю розумних молодих жінок.

Оглядаючи малий пошарпаний офіс, що колись належав Рою Інглішу, Ліон незадоволено скривився, що йому довелося взятися за цю роботу. Звичайно, гроші непогані, але проміняти свій Чиказький офіс із кондиціонерами на цю діру...

Він задумливо потер свій довгий ніс, роздивляючись навколо, й нічого не могло сховатися від його досвідченого погляду. Дві години Ед переглядав документи й перевіряв шухляди і шафи з напрацьованою методичністю. Роки досвіду навчили його — дрібниць нема, на усе є своя причина, і якщо шукати, рано чи пізно щось знайдеться.

Так і сталося, коли він перевірив камін. У трубі комина Ед намацав щось, що змусило його насупитися та дістати з кишені тоненький ліхтарик. Освітивши комин, він побачив, що це «щось» — маленький, але дуже чутливий мікрофон. Дроти від нього вели через дірку в стіні до приймальні. Ліон перейшов туди і після тривалого пошуку знову знайшов дроти, акуратно заховані під плінтусом. Далі через кімнату вони вели до коридору. Він повернувся до свого кабінету та змив із рук бруд і сажу, радісно щось насвистуючи.

Непоганий початок, вирішив Ед. Хтось прослухав усе, що говорили в цьому офісі. Мікрофон висів тут уже давно. Комусь було дуже цікаво, чим займався Рой, що він говорив і що чув.

Цікаво, чи мікрофон усе ще працює, подумав Ліон, і чи комусь цікаво послухати його розмови. Треба буде відстежити, куди ведуть проводи від мікрофона, але не зараз, коли у коридорі повно відвідувачів, а вночі, коли всі розійдуться.

Інгліш сказав, що консьєрж, Том Келгаун, полюбляє теревенити, і варто було б спуститися та поговорити з ним, перш ніж засісти за офісну роботу.

Ліон вийшов з офісу, зачинив двері й спустився ліфтом до підвалу.

Том Келгаун сидів у котельні й ножиком, дещо страшнуватим як для кишенькового, старанно вирізав з дерев’яного бруска модель корабля.

Це був кремезний чоловік із густими вусами, що нагадували Ліонові жмут сухих водоростей. Запорошена кепка розтягнулася на його круглій голові, безрукавка була вкрита дивними плямами із залишками їжі й не защепнута на ґудзики, а стягнута золотим ланцюжком від годинника. Том зацікавлено глянув на Ліона і коротко кивнув.

— Доброго, — сказав він. — Допомогти?

Ліон присунув ближче стілець і всівся на нього.

— У мене є одна виразочка, — сказав він. — Щодня в обід я підпоюю її склянкою віскі. Проблема в тому, що не випиваю наодинці. Випивати самому — те ж саме, що залізти однією ногою в труну і попросити опустити тебе в яму. Ти не проти приєднатись? Але якщо не п’єш, я піду деінде.

Келгаун відклав модель і сів ближче.

— Ти постукав у правильні двері, містере, але не думаю, що віскі добре впливає на твою виразку.

Ліон помахав наполовину повною пляшкою «Джонні Уокера».

— Чоловік повинен показати свою незалежність. Якщо робитиму те, що добре для моєї виразки, вона проживе зі мною до смерті. Віскі мене влаштовує, і я його п’ю. Маєш склянки? Бажано дві.

Келгаун дістав із полиці дві паперові склянки.

— Мої найкращі, — сказав винувато, здуваючи із них пил. Він нетерпляче спостерігав, як Ліон наливає віскі, тоді швидко вихопив одну з посудин і вдихнув приємний аромат. — Прекрасне віскі, містере. Ваше здоров’я, — він зробив великий ковток, зітхнув, прицмокнув губами, витер рукавом рот і поставив склянку на стіл.

Ліон лише пригубив й одразу ж налив Келгауну нову порцію.

— Я орендую тут офіс, — сказав він. — Мене звати Ед Ліон. Детективна агенція «Тривога».