Інгліш зацікавлено глянув на неї.

— Звідки така впевненість?

— Через пил. Із лінії пилу було видно, що там лежало значно більше аркушів. Це, звичайно, припущення, але мені здається, що частину з них забрали зовсім недавно.

— Може, підставка належала попередньому власникові?

— Мені вона видалася новою, містере Інгліш.

Нік відштовхнув крісло, піднявся і почав ходити кімнатою.

— Цікаво, цікаво... — протягнув він після тривалої паузи. — Отже, ніякого руху від торішнього серпня донині. Правильно?

— Так, якщо листів і досьє за цей період ніхто не забирав.

— В офісі паперів не спалювали?

— Ні.

— Добре, Лоїс, дякую. Вибач, що змусив тебе затриматися так довго. Будь гарною дівчинкою і після обіду йди додому. На сьогодні є щось важливе?

— Дві зустрічі до обіду, міс Ненкін та містер Бернштейн, обід із сенатором о пів на другу, а також пошта й кілька контрактів на підпис. А ще Гарі хотів показати баланс і результати поєдинку.

— Давай почнемо з пошти. Потім покличеш Гарі, — Інгліш глянув на годинник. — Я маю ще півтори години, а тоді займуся сенатором.

— Гаразд, містере Інгліш.

Лоїс вийшла й одразу ж повернулася з поштою, сіла за стіл та підготувалася записувати.

Інгліш швидко надиктував листи, глянув на контракти, які завізував Сем Крейл, підписав їх і штовхнув стіс паперу до Лоїс.

— Тепер поклич Гарі.

Гарі Вінс, блідуватий, із синяками під очима, з трохи напруженим виглядом увійшов до кабінету Інгліша. Той, глянувши на нього, всміхнувся.

— Працювати допізна — це не твоє, Гарі. Виглядаєш досить кепсько.

— І почуваюся так само, — вимучено всміхнувся Гарі. — Я підбив баланс. Чистими маємо двісті сімдесят п’ять тисяч.

Інгліш кивнув.

— Непогано. Ти поставив на Джоя, Гарі?

Той заперечно похитав головою.

— Я забув.

Нік різко глянув на нього.

— Що з тобою коїться? Невже ти не хочеш заробити? Я ж казав: ти не програєш.

— Я хотів, містере Інгліш, — сказав Гарі, — але закрутився, і це вилетіло мені з голови.

— Чак он тисячу заробив. А Лоїс ставила на Джоя?

— Не думаю.

— Ви безнадійні, — стенув плечима Інгліш. — Ну, але то ваші проблеми. Я можу підказати вам про можливість заробити, але не більше. О, згадав. Сьогодні забіжить Моріллі. Дай йому три сотні з мого витратного рахунку. Він також виграв, зробивши ставку.

— Добре, містере Інгліш.

Нік викинув недопалок.

— Ти колись думав про одруження, Гарі? — раптом запитав він.

Гарі застиг, відвівши погляд.

— Ні, а що? Вважаю, ще зарано.

— Ну, а хоч подружка у тебе є? — всміхнувся Інгліш.

— Я просто ще не мав часу зайнятися цим, — тихо мовив Гарі.

— Тобі скільки? Тридцять два, тридцять три?

— Тридцять два.

— То знайди час, — розсміявся Інгліш. — До мене стояла ціла черга, коли я був удвічі молодшим за тебе.

— Добре, містере Інгліш.

— Може, у тебе занадто багато роботи? Га?

— О ні, містере Інгліш. Нічого подібного.

Бос глянув на нього спантеличено і знову знизав плечима.

— Зрештою, це твоє життя. Звіт відправ до Еспрі, нехай його завізує. У мене зараз обід із сенатором, оце так задоволення...

Гарі не встиг узятися за клямку, як запищав селектор. Інгліш натиснув перемикач.

— Прийшов лейтенант Моріллі, містере Інгліш, — почувся голос Лоїс. — Він хоче поговорити.

— Гарі його зустріне, — відповів Інгліш. — Я збираюся на обід.

— Він наполягає на зустрічі саме з вами, містере Інгліш. Каже, це важливо і терміново.

Нік незадоволено повагався.

— Добре, запрошуй його. Маю ще десять хвилин. Скажи Чаку, хай підготує автомобіль, — Інгліш вимкнув перемикач і сказав до Гарі: — Не забудь про гроші, віддаси Моріллі, коли він вийде від мене.

— Так, містере Інгліш, — Вінс відчинив двері, пропускаючи Моріллі до кабінету.

— Ви дуже невчасно, лейтенанте, — буркнув Нік, поки Гарі зачиняв за собою двері. — Я виходжу за п’ять хвилин. Що сталося?

— Я вирішив, що треба порадитися з вами, — вкрадливо почав Моріллі, підходячи до столу. — Ми знайшли секретарку вашого брата — дівчину на ім’я Мері Севіт.

Інгліш беземоційно глянув на нього.

— І що?

— Вона мертва.

Нік насупився і пильно подивився на Моріллі, але той не відвів очей.

— Мертва? Самогубство?

Моріллі знизав плечима.

— Самогубство. А може, й ні.

Кілька секунд Інгліш дивився на Моріллі, а тоді кивнув на стілець.

— Я слухаю.

Сівши, Моріллі продовжив:

— Зранку я телефонував місіс Інгліш, аби дізнатися, чи мав її чоловік секретарку. Вона назвала мені ім’я й адресу дівчини. Тоді ми із сержантом поїхали до неї на квартиру, на 45 Іст Плейс.

Лейтенант зупинився й уважно глянув у вічі Інглішу.

— Я знаю, — сказав той, не відводячи очей. — Я був там сьогодні вранці. Ніхто не відчиняв дверей. Я вирішив, що вона вже пішла на роботу.

Моріллі кивнув.

— Міс Галер, яка мешкає у квартирі поверхом вище від міс Севіт, сказала, що бачила вас.

— Продовжуйте, — сухо кинув Інгліш. — Що там сталося?

— Ніхто не відчиняв дверей. Пляшка молока й газета лежали біля порога, і це здалося мені підозрілим. Ми Взяли дублікат ключа й знайшли дівчину повішеною на дверях ванної кімнати.

— Пригощайтеся, — Інгліш, діставши собі сигару, штовхнув портсигар через стіл. — Ідо чого тут вбивство?

— На перший погляд, це типове самогубство. Так засвідчив поліцейський експерт, — Моріллі потер свій кістлявий ніс і тихо додав: — І він досі у цьому впевнений. Коли тіло забрали, я, залишившись сам, оглянув кімнату і дещо знайшов. Біля ліжка килим був вологим, ніби його недавно протирали. Я уважно обстежив це місце і надибав маленьку плямку. Бензидиновий тест показав, що це — плямка крові.

Інгліш дістав з рота сигару й задумливо почав роздивлятися її тліючий край.

— Я не вважаю себе таким розумним, як ви, лейтенанте, тому досі не второпав, де тут йдеться про вбивство.

Моріллі всміхнувся і пояснив:

— Вбивство — замасковане під самогубство — важко розпізнати, містере Інгліш. Нас тренують звертати увагу на дрібниці, які можуть підказати, що ж сталося насправді. Пляма на килимі — дуже доречна підказка. Розумієте, коли я перерізав зашморг і опустив тіло на землю, то помітив, що з носа дівчини текла кров. Але плям на нічній сорочці не було, хоча мали би бути. А знайшов я плямку на підлозі біля ліжка. Це означає, містере Інгліш, що померла вона біля ліжка, а не на дверях ванної кімнати.

— Хочете сказати, що її задушили біля ліжка?

— Так. Хтось її розбудив, накинув пасок від халата на шию і затягнув зашморг. Вона втратила свідомість дуже швидко. Дівчина могла впасти лицем на килим, і поки вбивця затягував зашморг, цілком імовірно, що у неї носом пішла кров, яка й залишила плямку. Мертву було неважко повісити у ванній кімнаті, аби все виглядало як самогубство.

Інгліш подумав і кивнув.

— Таке могло бути. Отже, ви вважаєте, що це вбивство, так?

— Ну, руку на відсіч не дам, але як інакше та плямка з’явилася на килимі?

— Ви впевнені, що це кров?

— Так.

Інгліш глянув на годинник — він спізнювався уже на чотири хвилини.

— Добре, дякую, що розповіли мені, лейтенанте. Це неочікувано, не знаю, що й сказати. Давайте обговоримо це згодом. Зараз у мене зустріч із сенатором, — він підвівся, — я дуже поспішаю.

Моріллі не ворухнувся. Він сидів, дивлячись на Інгліша, і вираз його обличчя тому не сподобався.

— Що ви задумали? — сухо запитав той у лейтенанта.

— Я не впевнений, містере Інгліш, але мені здається, що вам варто закрити це питання негайно. Я повинен здати звіт протягом півгодини.

Інгліш спохмурнів.

— А мені яке діло до вашого звіту?

— А от ви мені й скажіть, — обережно відповів Моріллі. — Та я б хотів віддячити вам, якщо це в моїх силах. Ви завжди були добрим до мене.

Інгліш раптом подумав, що тут щось не так, із цим візитом Моріллі.