Він голосно засміявся.

— Не сміши мене, Коррін. Невже ти забула про події ранку?

Її обличчя потемніло.

— Викинь це з голови. Я не знаю, що зі мною сталося. Не хочу тебе бачити і слухати твої дурні ідеї.

— Ідея була прекрасною, — Шерман зробив ковток і поставив склянку. — Розкажи мені, що там сталося.

— Пішов ти!.. Це було жахливо! — емоційно вигукнула Коррін і розплакалася. — Я б хотіла взагалі цього не робити. Вони... всі вони насміхалися з мене.

— Хто насміхався? — перепитав чоловік, насторожившись.

— Не знаю... Вони. Мені ніхто не повірив. Він був такий, чорт забирай, спокійний, а я така п’яна.

— Хто «вони»?

— Люди у барі, ти що — тупий?! — пронизливо закричала Коррін. — А про кого, думаєш, я тобі розповідаю? Один із них назвав мене п’яною вуличною дівкою.

— То ти сказала Інглішу чи ні? — запитав Шерман, дивлячись на неї.

— Звичайно, що сказала! Він узагалі ніяк не відреагував. Мовив, що це не його справа і, тим більше, не моя, — втираючи сльози, говорила Коррін. — Інгліш попросив якогось бовдура з клубу відвезти мене додому. Отак спрацювала твоя дурна ідея.

Шерман задоволено кивнув. Він дізнався те, що йому було потрібно: свідків скандалу Коррін виявилося достатньо. Допивши бренді, Роджер протер тонкі губи хустинкою.

— Тобі, напевно, буде цікаво дізнатися, — повільно проказав він, — що після того, як тебе відвезли додому, Інгліш поїхав до Вінса. Він застав Джулію та Вінса саме так, як ти йому розповіла. Інгліш застрелив хлопця, а потім і Джулію. Поліція вже на місці злочину, й Інгліш, напевно, заарештований за вбивство.

Коррін витріщилася на нього. Її кругле лялькове обличчя витягнулось, а великі голубі очі розширилися.

— Він їх застрелив? — прохрипіла вона.

— Жодних сумнівів, — Шерман дістав упаковку жувальної гумки і почав зривати обгортку. — Як тобі моя ідея тепер? Усе ще дурна?

— Ти маєш на увазі, що він їх убив? — Коррін підвищила голос.

— Так, він їх убив.

— Не вірю!

— Прочитаєш завтра у газетах.

— А ти звідки знаєш? Що, був там?

— Проходив повз, — всміхнувся Шерман. — І дещо помітив.

— Я не хотіла, щоб їх повбивали! — Коррін втупилась у свої ноги. — Я... я хотіла лише дошкулити йому.

— Тобі вдалося, — сказав Шерман. — Навіть більше, ти знищила його. Можливо, Інгліша посадять на електричний стілець.

— Але я не хотіла знищувати його! — заголосила Коррін. — Він був добрим до мене. Він... він сказав, що ми — одна сім’я.

— Як зворушливо! — насмішкувато кинув Шерман. — Одна сім’я, і тут же вкрав твої двадцять тисяч.

Жінка витріщилася на нього і стиснула кулаки.

— Я не вірю, що Рой узагалі мав такі гроші! Не треба було тебе слухати. То ти у всьому винен. Це ти хотів знищити його і просто використав мене.

— Як ти раптом порозумнішала... — всміхнувся Шерман. — Навіть якщо й так, то що ти зробиш?

— Піду до поліції! — випалила Коррін. — Розкажу їм усе, і, можливо, вони навіть відпустять його.

— Ну й дурепа, хто ж тобі повірить, — відповів Роджер, ритмічно рухаючи щелепами. — Коррін, тепер ти вже нічого не вдієш.

— А от побачимо! — сердито вигукнула жінка. — Я поговорю з лейтенантом Моріллі. Він підкаже мені, що робити.

Шерман стенув плечима.

— Звичайно, я не буду тебе відмовляти, можеш робити усе, що заманеться. Але я 6, на твоєму місці, тримався від цього подалі.

— Як ти це уявляєш?! — вигукнула Коррін. — Мене ж викличуть як свідка. Ставитимуть різні запитання, і не думай, що я тебе покриватиму. Розповім чесно, хто це все придумав.

Чоловік кивнув, ніби чекав саме цих слів. Тримаючи руки у кишенях, почав задумливо бродити кімнатою, немовби шукаючи за чимось.

— Іншого я й не чекав, — сказав сам до себе, зупинившись біля вікна. Його зацікавив червоний шовковий шнур, яким штора була прив’язана до гачка. — Який красивий шнур! Уже кілька тижнів не можу знайти саме такий. Ти не повіриш, але я обійшов усі крамниці, — перевіривши шнур на міцність, Шерман зняв його з гачка та підійшов до лампи, аби краще роздивитися. — Не пам’ятаєш, де його купувала?

— Не заговорюй мені зуби! — відрізала Коррін. — Це ти у всьому винен. Зараз я зателефоную лейтенантові Моріллі.

— Я не заговорюю зубів, — м’яко мовив Шерман. Шнур ворушився у його пальцях, наче червона змія. — Лише хочу дізнатися, де ти купила такий красивий шнур...

— Не пам’ятаю, — сказала жінка і взяла телефонну книгу. — Будь ласка, зачепи його на місце. Не чіпай брудними руками моїх речей.

— Шкода, — очі Шермана раптом стали холодними та злими.

Коррін нахилилася над телефонною книгою. Чоловік непомітно став за її спиною, перетворивши червоний шнур на зашморг. Та раптовий дзвінок у двері його зупинив.

Коррін відірвалася від книги і раптом у дзеркалі побачила відображення Шермана. Його руки застигли у неї над головою, червоний зашморг майже торкався волосся.

Жінка миттю все зрозуміла, відскочила вбік і кинулася до дверей.

— Я відчиню, — їй вдалося вибігти з кімнати. Кілька разів смикнула вхідні двері, але ті не піддавалися. Нарешті вона помітила, що засув зачинений, тому сіпнула його і рвучко відчинила двері.

На сходах стояла висока, темноволоса дівчина у мокрому плащі.

— Місіс Інгліш?

Коррін кивнула. Вона не могла мовити й слова і так тремтіла, що ледве трималася на ногах.

— Я — Лоїс Маршал, секретарка містера Інгліша, — пояснила Лоїс. — Можна увійти?

— О, так! — зойкнула Коррін. — Прошу, заходьте.

Лоїс пильно глянула на неї, проходячи у хол.

— Щось сталося? Ви чимось налякані?

— Налякана? — хрипло спитала жінка. — Та я тремчу під жаху! Там чоловік...

Шерман вийшов із вітальні, тримаючи у руці пістолет. Він наставив його на Лоїс і всміхнувся.

— Міс Маршал... — тихо сказав він. — Неочікувано. Та хай там як, дуже приємно бачити вас у нашій веселій компанії.

Коррін затулила обличчя руками.

— Він... він хотів задушити мене, — пробелькотіла вона і впала, знепритовнівши.

Інгліш розвів руками.

— Отже, мене підставили. Що скажете?

Крейл дістав хустинку і протер спітніле обличчя.

— Це погано, Ніку, — сказав він твердим, важким голосом.

— Ну ти й бовкнув, — Ліон зручно вмостився у кріслі. — Кажеш — це погано? Чоловіче, та це, чорт забирай, жахливо, це фініш.

Нік перебив його:

— Ти б помовчав, Еде. Я ж просив очей не зводити з того покидька. Попереджав — він щось утне.

— Заспокойся, — мовив Ліон. — Ми стежили за ним. Двоє професіоналів не випускали цього негідника з поля зору від обіду. Мої люди перекрили обидва виходи з будинку, і я щопівгодини підходив до квартири Шермана. Він був удома, бо говорило радіо і світло було увімкнене.

— А Джулію і Гарі хто застрелив? Привид?

— Ти впевнений, що вона не помилилася?

— Впевнений. Це точно був Шерман.

— Із будинку він не виходив.

— Він і зараз там? — запитав Крейд.

— Повинен бути. Я залишив Варта і Горвіла спостерігати за входами, пояснив Ліон.

Інгліш підійшов до телефону і набрав номер Шермана.

— Ніхто не відповідає.

— Це ще нічого не означає, — сказав Ліон.

— Ми мусимо поїхати у відділок і все розповісти комісарові, — мовив Крейл.

Нік саркастично посміхнувся.

— Він буде у захваті. А Різ узагалі кинеться танцювати. І мер разом із ним. Хто мені повірить?

— Нік має рацію, — докинув Ліон. — Здаватися не можна.

— Але іншого виходу нема! — жорстко вигукнув адвокат і повернувся до Інгліша. — Ти ж розумієш це, правда? Це — твоя єдина можливість вибратися з пастки.

Інгліш похитав головою.

— Тільки-но я потраплю в їхні лапи, як вони мене роздеруть. Там забагато ворогів.

— Неправда! — вибухнув Крейл. — Якщо ти втечеш, то вже точно підпишеш собі смертний вирок. Дозволь мені з’ясувати все, Ніку. Слово честі, я витягну тебе, а твоя справа увійде у підручники з правознавства.