— Йому це додасть гордості, коли сідатиме на електричний стілець, — зіронізував Ліон. — Тримайся від цього подалі, Крейле. Усі ви, юристи, думаєте тільки про докази та суд. Спочатку ми повоюємо, а якщо не справимося, то матимеш змогу показати себе у суді.

— Так і зробимо, — погодився Інгліш.

— Але хіба ти не розумієш, Ніку: якщо зараз утечеш, як я потім зможу тебе захищати?! — вигукнув Крейл, гепнувши кулаком об стіл.

— Забагато слів, чоловіче, — саркастично констатував Ліон. — Навіть у такій ситуації ти будуєш речення так, ніби виступаєш перед присяжними.

— Закрийся! — закричав Крейл, його товсте обличчя почервоніло від люті. — Я говорю так, як треба. Ніку, друже, послухай мене. Ходімо разом до відділку, і я розповім їм усе, як було. Це — єдиний вихід.

— Ні, — крутнув головою Інгліш. — Я спробую добратися до Шермана і, дідько б його узяв, витрясу з нього зізнання.

— Оце діло! — схвально вигукнув Ед. — Я шукаю, а ти трясеш.

Крейл мало не рвав на собі волосся.

— Не слухай цього божевільного хлопця, Ніку. Слухай мене. Чорт! Я — найкращий юрист у країні й кажу тобі: ти не можеш утікати. Думаєш, я б дозволив тобі здатись, якби бачив інший вихід?

Інгліш усміхнувся.

— Заспокойся, Семе. Ти забув, із чим я зіткнувся. Повторюю: у мене забагато ворогів. Різ тільки й чекає, аби мене знищити, а ти хочеш, щоб я сам дав йому таку можливість. Після мого ув’язнення окружний прокурор звалить Б’юмонта. Цього не можна допустити. У суді тобі нема рівних, але ти не бачиш усієї картини. Вони будуть боротися не тільки в суді. Єдина можливість вирватися з пастки — знайти Шермана. Ми повинні змусити його зізнатись. Іншого виходу нема.

Адвокат хотів щось сказати, але стримався. Він сидів, збліднувши, і гарячково оглядав кімнату.

— Я прекрасно знаю, з чим ти зіткнувся, — продовжив Крейл, — і повторюю: ти повинен здатися. Залиши боротьбу мені. Інакше — тобі кінець. Ну знайдеш ти Шермана, змусиш його зізнатись, а що далі? Він відмовиться від усіх свідчень, щойно потрапить під захист поліції. Ти мусиш здатись і розповісти усю історію. Ми будемо дотримуватися такої лінії захисту, що тебе підставили. Я доб’юся, щоб присяжні тобі повірили.

— Не сумніваюся, — мовив Інгліш. — Але вибач, Семе, я відмовлюся від цього. Ми з Едом спробуємо знайти Шермана.

Якийсь час Крейл вивчально дивився на Інгліша, тоді хитнув округлими плечима й піднявся.

— Як хочеш, але пам’ятай: я тебе попереджав. Коли настане час розгляду в суді, зроблю, звичайно, все, що зможу, але ти зв’язуєш мені руки.

— Дай мені свою хустинку, я витру сльози, — насмішкувато схлипнув Ед.

— Я попереджав тебе, — продовжив Крейл, ігноруючи слова Ліона. Він узяв капелюх і пальто. — Ти знаєш, де мене знайти, Ніку. Щасти тобі.

Інгліш піднявся і потиснув йому руку.

— Заспокойся, Семе. Я й раніше непогано розв’язував свої проблеми і тепер вважаю, що прийняв правильне рішення.

— Побачимо. Ще одне: де збираєшся переховуватися? Це місто для тебе — мов розпечена сковорода. Тільки-но ти зникнеш, поліція почне розшук. Усі ж знають тебе в обличчя.

— Не хвилюйся, — тихо мовив Інгліш. — Зустрінемося в суді, Семе.

Коли Крейл пішов, Нік налив собі трохи віскі. Його обличчя було серйозним та блідим.

— Еде, а він має рацію. Якщо ми не знайдемо Шермана, мені гаплик.

— Ми знайдемо його і змусимо говорити.

Інгліш глянув на годинник над каміном.

— Куди поділася Лоїс? — запитав сам себе, сідаючи у крісло. — Минула майже година.

Ліон витягнув довгі ноги до вогню.

— А куди вона пішла?

— Поїхала, щоби привезти сюди Коррін. Я не говорив Сему, аби той не нервував, але Коррін напевно працювала разом із Шерманом. Якщо вдасться поговорити з нею, то, можливо, примушу й це підтвердити. Вона допоможе нам вивести Шермана на чисту воду. Засадимо злочинця у камеру, і Коррін засвідчить його причетність до вбивств.

— Сподіваюся, Шерман не додумався... — Ліон лінькувато дістав пачку сигарет.

Інгліш завмер і випростався, мов струна.

— Ану повтори!

Ед здивовано глянув на Ніка.

— Я сказав: сподіваюся, що Шерман не здогадається, що Коррін можуть використати як свідка проти нього. Інакше вона у небезпеці.

Інгліш скочив на ноги. Глянувши на нього, Ліон також зірвався з крісла.

— Ти чого? — здивовано запитав Ед.

— Я відпустив туди Лоїс, — відповів Інгліш.

— Ну і що?

— А якщо Шерман зараз там?

— А якщо ні? Не роби поспішних висновків, Ніку. Шанси...

— До біса шанси! — перебив його Інгліш. — Не треба було відпускати дівчини. Цей покидьок — маніяк. Я їду по неї.

— Гей, зачекай! — вигукнув Ліон. — Сиди тут. Тебе розшукують копи, думаєш, далеко доберешся? Поїду я.

— Я з тобою.

— А якщо вона з Коррін прийде сюди, а тут нікого не буде?

Нік знизав плечима.

— Справді. Добре, Еде, їдь за ними, тільки прошу, швидко.

— Уже стартонув, — детектив схопив пальто і вискочив із кімнати. Він збіг сходами на вулицю, одягаючись на ходу. Дощ усе ще лив. Перескакуючи через калюжі, він побіг до автомобіля, що стояв біля входу в будинок Лоїс. Ед щодуху гнав авто мало не через усе місто, щоб якнайшвидше дістатися бульвару Лоуренс. На вулицях побільшало поліцейських автомобілів, і Ліон здогадався, що це розшукують Інгліша.

Інгліш — утікач! Це просто неймовірно! Ніка Інгліша, людину з такими великими грошима і зв’язками, з такою впливовістю, розшукують як істсайдського бандита.

Ліон намагався їхати швидко, але обережно, щоб не привертати уваги поліцейських.

Нарешті з Мейсон стріт він звернув на Едісон стріт і пригальмував, шукаючи бульвар Лоуренс.

Назустріч проїхав поліцейський автомобіль. Один із копів говорив по рації. Ліон занепокоївся, чи вони, бува, не повертаються від будинку Коррін.

Детектив виїхав на Бульвар Лоуренс. Там було тихо і безлюдно. Зупинившись трохи віддалік від будинку Коррін, він вийшов з машини.

Якусь мить Ед стояв під дощем, оглядаючи вулицю, тоді пройшов до будинку, зауваживши, що у вітальні світиться.

Пройшовши доріжкою, він натиснув на кнопку дзвінка. Гучна мелодія налякала його, і він спохмурнів. Зачекавши кілька хвилин, подзвонив іще раз. Ніхто не підійшов до дверей. У будинку не було чутно жодних звуків.

Ліон обережно повернув клямку і штовхнув двері, але вони були зачинені. Подзвонив ще раз. Тоді, зачекавши кілька секунд, перейшов клумбу і спробував заглянути у вікно вітальні, але через затягнуті фіранки нічого не було видно.

Поміркувавши, Ед вирішив обійти будинок. Там він побачив переповнений бак для сміття і великий дерев’яний ящик із порожніми пляшками від бренді. Задні двері будинку були відчиненими.

Він штовхнув їх і ввійшов у невелику кухню. Під ногами щось гучно дзенькнуло. Лаючись під ніс, Ліон дістав із кишені маленький ліхтарик й увімкнув його.

У кухні панував жахливий безлад. На столі стояла гора брудного посуду; підлога була вкрита мукою, пилом, хлібними крихтами, а в кутку стояло повно пустих пляшок від бренді. Кислуватий запах молока й алкоголю вдарив у ніс. Детектив відчинив двері кухні, виглянув у темний коридор, прислухався і тихо рушив уперед.

Дійшовши до дверей вітальні, повернув ручку і зазирнув усередину. Кімната була порожньою. Із перекинутої пляшки на килим стікали залишки бренді, виблискуючи у світлі пригаслого вогнища. Поруч лежала розбита склянка. Ед зайшов у кімнату і спохмурнів — тут, безперечно, щось трапилося. Ліон ретельно оглянув кімнату, сподіваючись зрозуміти, чому горить світло, а в будинку нікого нема.

За диваном він побачив краєчок чогось схожого на носову хусточку. Це була жіноча хустинка з вишитими на куті ініціалами Л. М. Ліон похитав головою. Лоїс, напевно, переконала Коррін піти з нею, а світло вони просто забули вимкнути.

Шукаючи очима телефон, аби подзвонити Інглішу і запитати, чи не повернулася Лоїс, він знову глянув на перекинуту пляшку бренді. Щось тут не так. Невже Коррін пручалася? Лоїс так налякала її, що жінка перекинула пляшку? Це малоймовірно, подумав Ед і вийшов у хол.