Келгаун здивовано оглянув його.

— Приємно познайомитись. Я — Том Келгаун. Справді, агенція «Тривога»? Швидко справилися...

— Моя мати теж швидко справлялася, — сказав Ліон. — Це — родинне, — він спохмурнів, похитав головою і продовжив: — Сьогодні нема клієнтів. Ніхто не приходив.

— Ще прийдуть, — підбадьорив Келгаун й осушив склянку. — Я думаю, цей Інгліш знав, що робить. У нього відбою не було від клієнтів. Чому він застрелився?.. Звичайно, самогубство трохи розлякає клієнтів, але ненадовго.

Ліон дістав дві сигарети, перекотив одну на інший бік столу, а іншу припалив.

— Я почав було думати, що мені продали якесь лайно, адже вигляд маю справжнього бовдура, — Ед песимістично похитав головою. — Чоловіче, ти б знав, що мені хотіли впарити раніше. Невже ти справді вважаєш, що це нормальний бізнес?

— Упевнений, — відповів Келгаун. — Я бачив, хто до нього приходив, інколи клієнтів було більше тридцяти. Якщо це не хороший бізнес, то я мавпячий дядько.

Ліон оглянув його з привітною усмішкою.

— Ну, дядько, може, й ні, а от дід — то вже ближче.

— Га? — очі Келгауна налилися кров’ю.

— Не зважай. Це сказав мій капелюх. Бачиш оце?

Він зняв капелюх і показав дірку, просунувши в неї палець.

— Мушу це носити, аби мене чули люди, ну, ті, які недочувають. Інакше не підкажу їм, як підзаробити.

— Буває... — трохи спантеличено мовив Келгаун.

— Ну добре, — продовжив Ліон, закидаючи ноги на стіл. — Залию трохи крові у свою порожню голову, ти ж не проти? Це сімейне, моя мати була така сама. Коли старий це зрозумів, то теж збожеволів. Що ж, схоже, що я взявся за непоганий бізнес. Хто були всі ці люди, які приходили до Інгліша?

Келгаун ворухнув широкими округлими плечима.

— Поняття не маю. Дехто приходив щотижня. Багато клієнтів були обірванцями, але деякі виглядали так, ніби мають мішок грошей.

— Ти був тут, коли він застрелився? — раптом запитав Ліон і нахилився вперед, аби ще раз наповнити паперову склянку Келгауна.

— Звичайно. Вистачить, містере. Мені достатньо.

— Тільки не кажи, що такий дорослий хлопець, як ти, не може випити трохи віскі, — мовив Ліон. — Мені розказали, що він застрелився між дев’ятою і десятою тридцять. Хтось приходив до нього у цей час?

— Троє людей піднімалися на шостий поверх. Але не знаю, чи до нього. А що?

— Я багато говорю, — сказав Ліон і заплющив очі. — Люблю слухати свій голос. Чим я гірший за Сінатру? Бачив би ти, як дівчатка мліють, коли я шепочу їм на вушко. І співати не треба, щоб вони завелися, — він розплющив очі, глянув на Келгауна й різко запитав: — Хто були ці троє?

— Два чоловіки та дівчина, — відповів Келгаун. — Я підіймав їх ліфтом. Дівчина приходила і раніше, а чоловіків я не знаю.

— А хто ще має офіси на шостому поверсі?

— Ну, ще агенція новин. Напевно, ви вже чули, скільки шуму від їхніх телетайпів... Далі — ваш офіс, а тоді офіс міс Віндсор.

— А вона чим займається?

— Вона, як би це сказати... митець, вирізає силуети, — пояснив Келгаун. — Виріже силует, красиво оформить його і вставить у рамку. Чим ще займається, я не знаю, ллє до неї приходять тільки чоловіки.

Ліон пожвавився, його очі загорілися.

— Цікаво, цікаво... — повторив він. — У мене така сусідка? Може, варто завітати до неї, показати свій силует?.. Може, вона навіть покаже мені свій?..

— Вона апетитна, — сказав Келгаун, — але тільки за готівку. Як на мене, краще витратити гроші на коней, але кожному своє.

— А ти філософ, — резюмував Ліон. — Розказуй про цих двох чоловіків і дівчину. Вони могли приходити або до міс Віндсор, або в агенцію новин, або до Інгліша, правильно?

— Дівчина приходила до Інгліша, — пояснив Келгаун. — Я бачив її раніше.

— Як вона виглядала?

Зробивши ковток, Келгаун недовірливо глянув на Ліона.

— Ти, містере, ставиш до дідька багато запитань. Чому це тобі так цікаво?

— Послухай мене. Ти на дурняк отримав скотч, тому спробуй бути цікавим співрозмовником.

— Ну добре, це, зрештою, нічого не вартує, — погодився Келгаун. — У неї чудове волосся, гарна фігура, хоч зараз на сцену.

— Ну й опис. Ти розумієш, що добрі два мільйони лялечок цього чортового міста виглядають точно так само... Як вона була одягнена?

— Вишукано, — сказав Келгаун і примружив очі, відтворюючи у голові картинку з дівчиною. — Чорні пальто та костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички і чорно-біла ярмулка, вона, напевне, вважає, що це шапка. А ще — дуже красивий браслет. Знаєте, золотий ланцюжок із маленькими симпатичними підвісками.

Ліон схвально кивнув.

— Ну от, можеш, коли хочеш. Цього достатньо. Справжній детектив. Зайдеш, я випишу тобі грамоту. А що скажеш про тих двох чоловіків?

— Молокосос років вісімнадцяти був одягнений у шкіряний піджак і фланелеві штани. Приносив посилку. Думаю, він приходив до агенції новин. А от інший був не з бідних, молодявий, років двадцяти семи, у коричневому костюмі та коричневому капелюсі. Я помітив, що він носив хустинку в рукаві, так стильно. Якби я зміг знайти у себе чисту хустинку, то, чорт забирай, теж би встромив її у рукав. Ще він молов щелепами жувальну гумку, і це зводило нанівець увесь його вишуканий стиль. Якщо чоловік може дозволити собі так одягатися, йому не слід жувати гумку.

Ліон зітхнув.

— Може, напишеш книгу з етикету? Не жуйте гумки в коричневому костюмі... Продаватимеш величезними тиражами, — він опустив ноги на землю. — Хто з них прийшов першим?

— Дівчина, за нею малий у шкіряному піджаку, а тоді чоловік у коричневому костюмі.

— Коли прийшла дівчина?

— Десь о пів на десяту, — наморщив лоба Келгаун. — Я точно знаю, бо вона питала мене, котра година.

— А інші двоє?

— Малий у шкіряному піджаку прийшов десь за п’ятнадцять хвилин після неї. Чоловік у коричневому костюмі відразу ж за ним.

— Ти бачив, як вони виходили?

Келгаун похитав головою.

— Я підняв їх нагору, але не віз донизу. Для того є ноги.

— Правильно, — Ліон піднявся. — Ліфт не працює?

— Я закриваю його о сьомій. Люблю знати, хто приходить до будинку після цього.

Ліон кивнув ще раз.

— Що ж, це все дуже цікаво. Залиш пляшку собі. Якщо я її заберу, то доведеться боротися зі спокусою. Краще піду знайомитися із міс Віндсор. Треба бути добрим сусідом. Хто знає, можливо, вона така ж самотня, як і я.

— Якщо ця дама самотня, то я мати Джуді Гарленд[2], — усміхнувся Келгаун. — Захопіть побільше готівки.

Ліон попрямував до дверей.

— Готівка не знадобиться, друже, — він зупинився на мить. — Я просто поясню їй, що таке кредит, — й Ед продовжив свій шлях до ліфта.

Щойно Ліон вийшов з ліфта, як побачив невисокого, пошарпаного чоловіка в облізлому пальті й запорошеному сірому капелюсі, що стукав у двері його офісу. Чоловік злякано озирнувся, почувши, як зачиняються двері ліфта. На вигляд йому було близько шістдесяти, він мав сіре вимучене обличчя та ледь помітні сірі вуса. Чоловік злякано глянув на Ліона, який саме ішов коридором, ще раз постукав у двері й пошарпав клямку. Переконавшись, що двері зачинені, він здивовано відступив і почав думати, що робити далі.

— Здоров був, — Ліон зупинився біля пошарпаного чоловіка. — Мене шукаєш?

Той злякано глянув на Ліона й відступив ще на крок до перил.

— Ні, вибачте, — почав він. — Я шукаю не вас. Хочу зустрітися з містером Інглішем, але його, напевно, нема. Нічого страшного, прийду пізніше.

— Можливо, я чимось допоможу? — запитав Ліон. — Я приглядаю за справами містера Інгліша, поки його нема, — він дістав ключ і вставив у замок. — Заходь.

— Ні, дякую, — пошарпаний чоловік повернувся, і його втомлені, почервонілі очі наповнилися тривогою. — Мені потрібен містер Інгліш. Це — особиста справа. Та все одно дякую, — і він поспіхом попрямував до сходів.