— А чи не краще для вбивці було узагалі не користуватися ліфтом? — запитав Інгліш. — Сумнівно, що цей чоловік чи дівчина убили Роя. Вбивці краще було б прослизнути у будинок та піднятися сходами.

— Можливо, — сказав Ліон, — а можливо, й ні. Він може бути досвідченим і передбачити різні варіанти. Наприклад, міг вирішити, що краще піднятися ліфтом і дозволити Келгауну добре себе розгледіти, зайти в агенцію новин і тим самим відвести від себе підозру.

— Ну, це виглядає правдоподібно. Спробуй щось дізнатися про нього. Маєш його опис?

— Так, і детальний. Двадцяти семи років, одягнений у коричневий костюм і коричневий капелюх. Носить шовкову хустинку, вставлену в рукав сорочки, така собі особлива прикмета. Але знайти його буде непросто.

— От і ні, — мовив Інгліш. — Якщо не помиляюся, його звати Роджер Шерман, і він живе у Краун Корт.

Ліон витріщився на нього.

— Твій друг?

Нік похитав головою.

— Ні, я навіть ніколи з ним не розмовляв, але ми часто зустрічаємося. Це — мій сусід, ти наче його змалював.

— А чим він займається?

— Не знаю, але припускаю, що нічим. При грошах, цікавиться мистецтвом і музикою. Тиняється по вишуканих виставках, до речі, має приватну ложу в Шелтон Хол, відвідує усі концерти відомих митців. Я, напевно, переговорю з ним сам. Малоймовірно, що він навіть знав Роя, тим паче хотів його застрелити. Можливо, він бачив когось на поверсі або навіть чув постріл. Отже, вирішили, я поговорю з ним, а ти займися тією дівчиною — Мітчел.

Ед кивнув, повільно піднявся на ноги і потягнувся.

— Що ж, думаю, мені пора. Облаштуюся на ніч. Готель, де я зупинився, жахливий. Мусив купити собі складну зубну щітку, аби влазила в їхню кімнатку.

— А що за дівчина приходила до Роя? Про неї ти нічого не розповів, — Інгліш пропустив його жарт повз вуха.

— Зі слів Келгауна, їй хоч зараз на сцену, — пояснив детектив, розглядаючи кінчик своєї сигарети. — Він описав її так: чорно-біла ярмулка, чорний костюм із широкими білими лацканами, чорно-білі рукавички та дорогий браслет.

Інгліш застиг, витріщившись на Ліона.

— Дорогий браслет?

— Так, золотий ланцюжок із маленькими підвісками.

— Чорт забирай! — пробубнів бізнесмен, провівши рукою по волоссю.

— Тільки не кажи, що ти її знаєш...

— Не впевнений. Можливо. Я дам знати. Усе, зустрінемося після того, як ти поговориш із цією Мітчел. Чекай, я випишу чек для Хеннесі. Обміняй на готівку та віддай старому, щоб не відстежував, з чиєї вони кишені.

— Та знаю, не маленький.

Ліон зачекав, поки Інгліш випише чек, тоді поклав його у кишеню і попрямував до дверей.

— Я ще загляну в офіс, може, знайду, куди ведуть дроти від мікрофона, — пояснив він. — Будуть новини — зателефоную. Де тебе шукати?

— У моїй квартирі після опівночі, — Нік глянув на годинник. — А ще краще — завтра.

— Домовилися, — сказав Ліон. — До зустрічі!

Коли він вийшов, Інгліш вимкнув світло, одягнув пальто і спустився до автомобіля, в якому чекав Чак.

— Їдемо до міс Клер, — сухо сказав Інгліш.

— Я прихопив вечірню пресу, босе, глянете? — водій простягнув кілька газет.

— Давай, — відповів Нік, сів у машину й увімкнув лампу для читання. Він проглядав газети, поки Чак їхав уздовж Ріверсайд Драйв. Раптом його увагу привернуло маленьке повідомлення. Він прочитав його, спохмурнів, прочитав іще раз і сказав:

— Знайди телефон, Чаку, швидко.

— Зараз буде, — водій, різко з’їхавши до бордюру, зупинився біля аптеки.

Інгліш вискочив з автомобіля і поспішив до телефонної будки. Він набрав номер детективної агенції «Тривога».

Ліон підняв слухавку.

— Тільки-но переступив поріг, а що, вже ранок? — здивувався він, почувши голос Інгліша.

— Зараз не до жартів! Цей старий, про якого ти мені розповідав, — Джо Хеннесі?

— Саме так. А що?

— 27 Істерн стріт?

— Так.

— Він мертвий. Я прочитав у вечірній газеті. Його збила машина у провулку, де автомобілі взагалі не їздять.

— Чорт забирай.

— Слухай, Еде, мені це не подобається. Не думаю, що це випадковість: певно, вас бачили разом і чули вашу розмову. Хтось вирішив, що Хеннесі забагато балакає, їдь по ту дівчину, Мітчел, і привези її на мою квартиру. Тримай її там, доки я не приїду. Буду за кілька годин.

— Уже побіг, — відгукнувся Ліон. — Куди телефонувати, якщо все піде не за планом?

— Я буду з міс Клер, — й Інгліш продиктував Ліону номер Джулії. — Їдь по дівчину!

Десять хвилин потому Нік зайшов до квартири Джулії, але його зустріла лише темрява.

— Джуліє?

Жодної відповіді. Він зняв капелюх і пальто, пройшов до вітальні й увімкнув світло.

Оглянувши кімнату, він перетнув порожню спальню і заглянув у гардероб. Серед багатьох суконь, костюмів і пальт, що висіли упорядкованою лінією, Інгліш знайшов чорний костюм із широкими білими лацканами. Над ним на полиці лежали чорно-білі рукавички і маленька чорно-біла шапка-ярмулка.

Задумливо потираючи щелепи, він повернувся до вітальні, розрухав вогонь у каміні, тоді підійшов до секретера, налив собі віскі й розбавив його газованою водою. Сівши перед вогнем, Інгліш запалив сигарету і почав спостерігати за полум’ям холодним тривожним поглядом. Хвилин за десять до квартири увійшла Джулія.

— О, Ніку! — вигукнула вона, відчинивши двері вітальні. — Давно прийшов? На репетиції один дурень ніяк не міг попасти в такт. Мені дуже шкода, що я запізнилася...

Інгліш підвівся та, всміхнувшись, поцілував її.

— Нічого страшного. Я зовсім недавно прийшов. Як минув день, Джуліє?

— Нормально, але я трохи втомилася, — сказала жінка, знімаючи пальто з верблюжої шерсті та сідаючи у крісло. — Вмираю за випивкою. Наллєш мені мартіні?

Інгліш почав змішувати мартіні, краєм ока помітивши, як час від часу коханка уважно зиркає на нього. Нік подумав, що Джулія стомилась, та й грайливий блиск її очей кудись зник.

— А в тебе як справи? — запитала вона, заплющивши очі та відкинувшись у кріслі. — Сподіваюсь, у тебе був вдалий день?

— Так, нічого особливого, — сказав Інгліш і подав їй мартіні. — Не надто сухий?

— Ідеальний, — усміхнулася Джулія. Вона випила половину мартіні, зітхнула і поставила склянку. — Що будемо робити увечері?

— У мене зустріч десь за годину, — повідомив Інгліш. — Дуже важлива. Тому вибач, Джуліє.

— Нічого страшного. Мені не треба йти до клубу раніше десятої тридцять. Я прийму ванну і трохи подрімаю. Та я й не голодна, бо якраз перекусила недавно.

Інгліш припалив для неї сигарету і повільно рушив до каміна.

— Джуліє, навіщо ти ходила до Роя, коли він застрелився? — тихо спитав він.

Чоловік помітив, як вона напружилась, а її обличчя стало білим, наче перший сніг. Жінка глянула на нього широко розплющеними очима, в яких він побачив страх.

— Послухай, Джуліє, — продовжив він, — ти не повинна мене боятися. Я знаю, що ти ходила туди, й хочу знати, навіщо, — от і все. Тобі нема чого боятися.

— Ні, я... я не боюся, — прохрипіла Джулія і спробувала заспокоїтися. «Що він знає? — подумки запитала вона себе, заціпенівши від жаху. — Йому відомо про Гарі? Чи це тільки зачіпка?» — Ти лякаєш мене, Ніку. Я навіть не думала, що хтось про це знає.

Він усміхнувся.

— Ніхто й не знає, лише я. Рой тебе шантажував?

На мить Джулія подумала, що зараз знепритомніє.

Її серце ніби зупинилось, а відчуття було таке, що вона падає на землю.

— Сьогодні я дізнався, що Рой шантажував багатьох людей, — продовжив Інгліш. — Люди бачили, як ти піднімалася на шостий поверх, і я впізнав опис твого костюма, мого улюбленого. Важко повірити, що ти також платила Рою гроші.

«Це все, що він знає?» — подумала Джулія, облизуючи сухі губи.

— Так, він шантажував мене, — мовила жінка, поки її мозок аж кипів, намагаючись знайти причину, в яку повірить Інгліш.

— Чорт забирай! — вигукнув Інгліш. — Чому ти мені не сказала? Я б прибив його на місці.

— Не хотіла тобі говорити. Мені було соромно.