— Моя маленька дівчинко, не треба розповідати, чим він тебе шантажував. Мені це нецікаво. Ти могла просто сказати, що він вимагає у тебе гроші.

Джулії відлягло від серця — схоже, що Нік нічого не знає! На радощах вона мало не розплакалася.

— Він шантажував мене шість місяців, — зізналася жінка. — Я приносила йому в офіс дві сотні доларів щотижня.

— Тобі треба було все розповісти мені, — повторив бізнесмен, розлютившись. — От гнида! Я знав, що він був покидьком, але щоб настільки... Джуліє, прошу тебе, ніколи не приховуй такого. Він би хутко дістав на горіхи.

— Я не могла тобі розповісти раніше, — відповіла коханка, — але зараз розповім.

Вона зрозуміла, що повинна розповісти якусь історію, бо, рано чи пізно, він щось запідозрить. Можливо, навіть найме когось стежити за нею. Жінка усвідомлювала, що його теперішнє співчуття довго не триватиме, — вона знала його надто добре. Тому зараз, згадавши, історію подружки, з якою вони колись винаймали кімнату, і не маючи змоги придумати щось інше, Джулія вирішила позичити цей сюжет.

— Ти не повинна мені нічого розповідати, — Інгліш підійшов та, сівши на поручень крісла, поклав руку на її плече. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Уже ні, все давно минуло... — сказала Джулія. — Це сталося ще у Бостоні. Я мала сімнадцять, і це були скрутні часи. Мені призначили прослуховування в клубі, запросили несподівано, коли я вже опустила руки і вирішила повертатися додому. Я навіть не мала пристойного одягу. Розуміла: якщо піду в тому, що є, — роботи мені не бачити. Жінка, в якої ми винаймали кімнату, тримала гроші вдома. І я вкрала їх. Сподівалася, що зможу покласти забрану суму на місце, перш ніж хазяйка помітить, однак вона спіймала мене на гарячому, викликала поліцію, і я цілий тиждень провела у в’язниці.

Інгліш погладив її по спині.

— Ти могла не розповідати мені цього, Джуліє. Теж мені подія... Усі ми колись робили таке, за що можна потрапити за ґрати. Комусь пощастило, а тобі — ні. І ти через це платила Рою?

— Він погрожував розповісти пресі. Я би втратила роботу. А через мене вони б змогли дошкулити і тобі, Ніку.

Інгліш напружився.

— Справді, могли. Хтось іще знає про це?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Тоді забудьмо про все. Скільки ти заплатила Рою?

— Не хочу цього обговорювати, — швидко проказала Джулія.

— Дурня. Я поверну тобі гроші. Яка сума?

— Прошу, Ніку, не роби цього, я не хочу.

— Скільки там набігло? Тисяч п’ять?

— Десь так приблизно, але я не візьму грошей. У жодному разі! Я заплатила і забула про це.

— Угу, — буркнув Інгліш і підвівся. — Джуліє, коли ти туди прийшла, Рой був живий?

Вона кивнула:

— Так, живий.

— Ти ж розумієш, що він помер за кілька хвилин після того, як ти пішла.

Вона знову кивнула і стиснула кулаки.

— Тобі не здалося, що він планує от-от застрелитися?

— О ні! Він сміявся і жартував. Навіть намагався залицятися до мене. Я вперше бачила його в офісі самого. Зазвичай, там сиділа ще та неприємна дівчина...

Інгліш стиснув від люті зуби.

— Признавайся, що тоді сталося?

— Він... він намагався поцілувати мене, але я вирвалася. Кинула гроші та втекла.

— Ти дала йому гроші? Двісті доларів?

— Так, а що?

— Ти впевнена у цьому, Джуліє? Це дуже важливо.

— Так, я дала йому гроші.

— У його кишені було тільки чотири бакси. Лоїс ретельно обшукала офіс. Більше жодних грошей не знайшли.

— Не знаю, я віддала гроші йому. Він поклав їх на стіл і притиснув пресом для паперу.

Інгліш погладив підборіддя, його очі напружилися.

— Отже, сумнівів більше нема, — мовив він сам до себе, — Роя таки вбили.

Джулія заплющила очі.

— Ти бачила когось чи, може, щось чула, поки була там? — продовжив Інгліш, дивлячись на коханку.

— Нічого такого... Хіба що телетайпи в офісі, котрий далі по коридору. Вони так шумлять...

— Отже, хтось його застрелив, а грошей не знайшли, — підсумував Інгліш. — Самі вони зникнути не могли, значить, хтось їх забрав.

— Хто ж це міг зробити, Ніку? — спитала жінка, і її очі наповнилися страхом.

— З’ясовуємо, — Інгліш кинув недопалок у вогонь. — Тобі нема чого перейматися, Джуліє. Про тебе ніхто не знає і не дізнається. Можеш забути про те, що ти колись ходила до того офісу.

— Але якщо його хтось вбив, то треба повідомити в поліцію?

— Якщо вилізе, що Рой займався шантажем, мені кінець, — майже прошепотів Інгліш. — Я й слова не скажу копам. Не збираюся виконувати їхньої роботи. Нехай моя людина знайде вбивцю, а вже тоді вирішимо, що з цим робити. Повторюю, тобі нема чого хвилюватися, — він узяв жінку за руку. — А зараз я мушу йти. Відпочинь, прийми ванну. Зустрінемося завтра, може, нарешті виберемось у кіно.

— Добре, Ніку.

Вона піднялась і пройшла за Ніком у хол. Поки Інгліш одягав пальто, Джулія стояла поруч, спостерігаючи за ним неспокійним поглядом.

— Ніку, а чи не буде краще, якщо і ти забудеш про це все? Невже тобі потрібно полювати за тим чоловіком? Ти ж не зможеш здати його в поліцію, бо він розповість їм про Роя.

Інгліш усміхнувся до неї.

— Не забивай цим своєї милої голівоньки. Спочатку його треба знайти. Рой, може, і був покидьком, але він був моїм братом, і його вбивство нікому не зійде з рук. Я подумаю, як відплатити вбивці, коли ми його знайдемо. До зустрічі, — він поцілував коханку і погладив її по стегну. — Не хвилюйся.

Нік спустився до входу, де на нього вже чекав Чак.

— Завези мене додому, — сказав Інгліш і сів у машину.

Поки Чак мчав темними вулицями, Нік нерухомо сидів, обдумуючи події нинішнього дня. Піднявшись до квартири, він віддав пальто гувернантці й запитав:

— Мене хтось шукав?

— Ні, сер.

— І жодних дзвінків?

— Ні, сер.

Кивнувши, чоловік пройшов у розкішно вмебльований робочий кабінет, умостився за стіл, запалив сигару і сидів отак у задумі кілька хвилин, а тоді взяв слухавку.

— З’єднайте мене з капітаном поліції О’Браєном, поліцейське управління Бостона, — попросив він телефоністку. — Можете не поспішати.

— Так, містере Інгліш.

Він поклав слухавку, піднявся і почав повільно ходити туди-сюди кімнатою. За кілька хвилин задзвонив телефон.

— Містер Інгліш слухає.

— Так-так-так, привіт незнайомцям... — прогудів О’Браєн на тому кінці дроту.

— Привіт, Томе. Як справи?

— Не жаліюсь. А в тебе?

— І я ще дихаю. Думав, ти будеш на боксерському поєдинку. Чому не прийшов?

— Ну, ти ж розумієш... Маю пару вбивств, які треба розслідувати, — робота, чорти б її забрали. Радий, що твій боєць переміг. Чув, бій видався на славу.

— Ага, на славу. Слухай, Томе, мені потрібна інформація.

— Без проблем, містере Інгліш.

— Років вісім тому дівчина на ім’я Джулія Клер була заарештована за крадіжку грошей у жінки, в якої вона винаймала кімнату. Після цього тиждень провела у в’язниці. Можеш це перевірити?

— Можу, — відповів О’Браєн. — Дай мені три хвилини.

Інгліш сів на край столу, похитуючи ногою і задумливо спостерігаючи, як дим від сигари підіймається біля його обличчя.

О’Браєну вистачило двох хвилин.

— Такої дівчини не затримували, містере Інгліш. Жодних записів.

Обличчя Ніка напружилося.

— А взагалі є будь-які записи про дівчат, заарештованих за подібний злочин у той період?

— Зараз гляну, — пообіцяв О’Браєн, і цього разу пауза була значно довшою. Нарешті він озвався: — Доріс Каспері провела тиждень у в’язниці, вона намагалася вкрасти щось у магазині місяць до того.

Інгліш згадав, як Джулія одного разу говорила, що винаймала кімнату разом із дівчиною на ім’я Доріс Каспері. Він мав добру пам’ять на імена.

— Джулія Клер була свідком захисту, — продовжив О’Браєн, — але не співучасником.

— Дякую, О’Браєне! Напевно, щось наплутали у моїх записах, — мовив Інгліш. — Не забудь заскочити, як будеш у нас. До зустрічі!

Він поклав слухавку і, нахмурившись, втупився у килим. Коли Джулія розповідала про крадіжку, Інглішу здалося, що вона брехала, а тепер він знав це напевне.