— Навіщо ТехноКорду репродукувати Рим аж у скупченні Геркулеса? — спитала я.

Джонні вмостився поруч. Ми обоє дивилися у вир голубиної зграї, що зірвалася в літ і зараз кружляла над дахами.

— Не знаю, пан-Ламіє. Існує багато чого, що я не встиг дізнатися... і частково тому, що до сьогодні мене це не цікавило.

— Брон, — відповіла я.

— Перепрошую?

— Давай на «ти».

— Дякую, Брон, — усміхнувся і похилив голову Джонні. — І ще одне. Не думаю, що йдеться тільки про репродукцію самого Рима. Йдеться про всю Стару Землю.

Я поклала обидві руки на теплий камінь сходів, де ми сиділи.

— Всю Стару Землю? Всі її... материки, міста?

— Гадаю, так. Я мандрував тільки Італією та Англією, якщо не брати до уваги морську подорож між ними. Але в мене таке враження, що аналогія повна.

— Але на Бога, для чого?

— На Бога? Цікаве формулювання, — неквапом кивнув він. — Гайда всередину, поговоримо про це докладніше? Це може бути пов'язано з тим, хто сьогодні намагався мене вбити.

«Всередину» означало у невеличку квартиру великого будинку, розташованого на початку мармурових сходів. Вікна виходили на те, що Джонні обізвав «п'яццою», добре проглядалася велика буро-жовта церква вгорі та вся площа з човником-фонтаном, у якому жебоніла вода, наповнюючи тиху ніч звуками. За словами Джонні, водограй спроектував Берніні[169], але це ім'я нічого мені не сказало.

Кімнатки здавалися маленькими, зате мали високі стелі, грубуваті, але багато різьблені меблі, чий стиль та епоху мені визначити не пощастило. Жодного натяку на електрику або сучасне побутове приладдя. Оселя мовчала, коли я зверталася до її дверей і на другому поверсі. Щойно на місто за високими вікнами остаточно впали сутінки, на вулиці загорілись тільки нечисленні газові (або ще й більш примітивні) ліхтарі.

— Це все з минулого Старої Землі, — проказала я, торкаючись товстих подушок, і раптом підвела очі, все зрозумівши: — Кітс помер в Італії. На початку... дев'ятнадцятого чи двадцятого сторіччя. Це все... з тієї пори.

— Так. На початку дев'ятнадцятого століття. У тисяча вісімсот двадцять першому, якщо бути геть точним.

— Вся планета — музей?

— Ні, аж ніяк. Різні місцини — різні епохи. Усе залежить від аналогу, який є метою проекту.

— Не розумію. — Ми перемістилися до кімнати, захаращеної крупними меблями, і я вмостилася край вікна на чудернацьки різьбленому дивані. Десь там угорі за сходами паволока золотого вечора все ще торкалася шпилів брунатної церкви. На тлі синього неба хороводила зграйка білих голубів. — На цій несправжній Землі... живуть мільйони людей... кібридів?

— Сумніваюся, — знизав плечима Джонні. — Тільки та кількість, що необхідна для конкретного проекту аналогів. — Він побачив, що я нічого не второпала, і, перш ніж продовжувати, перевів подих. — Коли я... тут прокинувся, то зустрів кібридів-аналогів Джозефа Северна, доктора Кларка, господині будинку Анни Ангелетті, юного лейтенанта Елтона та ще парочку інших. Італійських крамарів, власника траторії по той бік площі, котрий приносив нам поїсти, перехожих тощо. Щонайбільше дюжину.

— Що сталося з ними?

— Припускаю, що їх... могли пустити на переробку. Як чоловіка з косичкою.

— Косичкою... — я раптом прикипіла поглядом до Джонні, що сидів навпроти мене в усе темнішій кімнаті. — То він був кібридом?

— Безсумнівно. Самознищення, яке ти описала, — саме те, як я би позбувся цього кібрида, коли б мені це було потрібно.

Мої думки пустилися вчвал. Тепер я зрозуміла, наскільки дурна, як мало я зрозуміла.

— Тебе намагався вбити інший штучний інтелект?

— Скидається на те.

— Навіщо?

Джонні розвів руками.

— Можливо, щоби стерти якісь кванти інформації, що померли разом із моїм кібридом. Про що я дізнався геть нещодавно і що — інший інтелект або інтелекти знають — буде знищено під час аварійної відмови системи.

Я підвелася, пройшлася туди-сюди по кімнаті і спинилася біля вікна. Надворі остаточно стемніло. У нас були світильники, але Джонні їх не світив, а я віддавала перевагу сутені. Завдяки їй нереальність усього почутого тільки посилювалася. Я зазирнула до спальні. У шибках західних вікон барилися останні промінці світла, яскраво біліли простирадла.

— Ти тут помер.

— Він, — поправив мене Джонні. — Я — не він.

— Але ж у тебе його спогади.

— Напівзабуті сни. Багато прогалин.

— Але ж ти в курсі, як він почувався.

— Я пам'ятаю те, що він відчував на думку розробників.

— Розкажи.

— Що? — шкіра Джонні здавалася дуже блідою в напівтемряві, а короткі кучері — чорними.

— Як це помирати. Як це народжуватися знову.

І Джонні розказав своїм тихим, майже мелодійним голосом, який інколи провалювався у заледве зрозумілу, зате таку прекрасну допотопну англійську, відмінну від тієї гібридної мови, якою ми говоримо зараз.

Він розповів про те, що значить бути поетом, одержимим досконалістю; до власного доробку суворішим од найлихішого критика. А його критики були ой якими лихими. Від його творів відмахувалися, над ними насміхалися, називали неоригінальними та дурнуватими. Надто вбогий, щоб одружитися з коханою жінкою, він позичив гроші брату в Америці і відтак утратив можливість убезпечити себе фінансово... і потім нетривалий період слави, коли він вступив у період повної поетичної зрілості і водночас став жертвою сухот, які до цього забрали життя його брата Тома і матері. В італійському вигнанні, де він нібито мав поправити здоров'я, поет уже знав, що насправді він приречений на самотню і болісну смерть у віці двадцяти шести років. Розказував про агонію та біль, з якими він розглядав почерк Фанні на листах, які так і не наважився розпечатати; про вірність молодого митця Джозефа Северна, котрого «друзі» Кітса обрали для нього попутником у той час, як самі полишили поета в самому кінці; про те, як Северн доглядав його при смерті і сидів край одрини до останнього. Про нічні крововиливи та кровопуски доктора Кларка, що приписав йому «фізичну активність і свіже повітря». Про релігійний та особистий відчай Кітса, який у підсумку змусив поета вимагати, щоби на його кам'янім надгробку викарбували слова «Тут спочиває той, чиє ім'я записане на воді».

Світло з вікна ледве-ледве окреслювало контур високого вікна. Здавалося, голос Джонні пливе в ароматах ночі. Він говорив про те, як прокинувся після смерті в ліжку, де помер, під наглядом усе ще вірного Северна та доктора Кларка, про те, як ніби в швидко вивітрюваному сні згадав, що він поет Джон Кітс, але при цьому знав, що насправді хтось інший.

Описував продовження ілюзії, зворотню подорож до Англії, возз'єднання з Фанні-яка-не-була-Фанні та нервовий зрив, який він фактично пережив унаслідок цього. Розповів про неспроможність писати поезію, про те, як став усе більше цуратися інших кібридів-самозванців; про те, як упав у майже кататонічний стан, що поєднувався з «галюцинаціями» про свою істинну сутність штучного інтелекту, який реально існував в абсолютно незбагненному для віршувальника дев'ятнадцятого століття ТехноКорді; про остаточну руйнацію ілюзій та закриття «Проекту Кітс».