Усім стало байдуже до мене, крім священнослужителів Ктиря. ТехноКорд пересвідчився, що Джонні мертвий, що його особистість ніде не проявлялася, що кібрид був мертвий.
Органи влади взяли в мене заяву, анулювали ліцензію та замели всі інші сліди, як могли. Преса Мережі розповіла про битву між бандами з дна Вулика «Утиль», що спалахнула в Торгово-розважальному центрі Анфілади, в якій загинуло чимало злочинців та невинних очевидців. Органи охорони правопорядку все взяли під контроль.
За тиждень до звістки про те, що Гегемонія дозволила політ «Іґґдрасіля» з прочанами на Гіперіон, у зону бойових дій, я скористалася храмовим телепортом, щоби дістатися Ренесанс-Вектора, де цілу годину просиділа в архіві.
Документи були запечатані в герметичній упаковці, так що доторкнутися до них не пощастило. Почерк належав Джонні. Я вже його бачила раніше. Пергамент пожовтів і кришився від часу. Збереглося два уривки. У першому йшлося:
День проминув, а з ним — і всі його розкоші:
М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів
Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,
І стан довершений, що з хвилювання млів.
Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!
Де ж та краса тепер? Немає — й не шукай:
Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,
Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай —
Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,
Коли святковий день або святкова ніч
Пахущим пологом закритого Кохання
Згущає сутінки для потаємних стріч, —
Мені ж дарує сон за те, що я канони
Йому весь день читав, за піст мій і поклони.[184] У другому фрагменті по грубілому паперу літав розмашистий почерк, ніби слова були записані в нотатнику поквапно:
Оця рука, жива й гаряча, здатна
До стиску дужого, якби схолола
В безмовності могили крижаній,
Ввижалася б щодня тобі й проймала
Тебе морозом уночі — й ти б радо
Всю серця кров дала, щоб знов червоне
У мене в жилах потекло життя
І заспокоїлось твоє сумління.
Дивися ж — ось вона, я простягаю
Я вагітна. Гадаю, Джонні про це знав. Але не впевнена.
Я вагітна аж двічі. Перший раз — дитиною Джонні. А вдруге — пам'яттю петлі Шрена. Не знаю, чи вони якось пов'язані між собою. До народження дитини ще багато місяців, а до зустрічі із Ктирем — лише кілька днів.
Але я згадую ті хвилини, які збігли між миттю, коли в мене забрали понівечене тіло Джонні, щоби показати його натовпу, та моментом, коли мене відвели в лазарет. У темряві навколо стояли сотні священиків, причетників, екзорцистів, служок та вірян... і всі вони як один у червоному присмерку під статуєю Ктиря, що без угаву крутилася, зачали речитатив. І їхні голоси відлунювали під готичними склепіннями. І наспівували вони про щось на кшталт:
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
МАТИ НАШОГО СПАСІННЯ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
ОРУДО НАШОЇ СПОКУТИ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
НЕВІСТО НАШОГО СВІТУ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ.
Я була вся в ранах, у мене був шок. Тоді я нічогісінько не второпала. Не розумію цього я і зараз.
Але я знаю, що коли настане час і прийде Ктир, ми з Джонні зустрінемо його разом.
Давно опустилася ніч. Гондола канатки піднімалася між зорями й льодом. Усе товариство сиділо тихо, так що чути було, як порипує кабель.
Трохи згодом Лінар Гойт заявив Брон Ламії:
— То в тебе теж хрестоформа.
Ламія поглянула на священика.
До жінки нахилився полковник Кассад:
— Гадаєте, Гет Мастін і був тим храмовником, із яким спілкувався Джонні?
— Можливо. Я так і не дізналася цього.
— Це ви вбили Мастіна? — навіть не змигнувши, спитав військовик.
— Ні.
Мартін Силен потягнувся і позіхнув.
— У нас іще кілька годин до світанку, — промовив він..— У когось є в планах поспати?
Кивнуло декілька голів.
— Я залишуся на чатах, — сказав Федман Кассад.
— Я вам складу компанію, — відгукнувся Консул.
— А я вам підігрію каву, — заявила Брон Ламія.
Поки решта спала, а немовля Рахіль тихо кувікала вві сні, інші троє сиділи біля вікон та дивилися на холодні і далекі зірки, що яріли у високогірній ночі.
6
Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев'яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.
— Блядь, ну, що за веселуха, га? — лунким голосом заявив Мартін Силен.
Отець Гойт наважився ще на кілька кроків углиб великої зали. Пообіднє світло із люків на західній стіні падало в приміщення курними стовпами.