— То ця бомба не розірвалася? — спитав отець Гойт.

— Швидше за все, то був ушкоджений єгер Збройних сил, який намагався дістатися орбітального периметру або Кітсівського космопорту, — відказав полковник Кассад.

— Він же, певно, не долетів? — сказала Ламія. Кассад у відповідь нічого не промовив.

Мартін Силен підняв бінокль та обдивився надвечірнє узвишшя в пошуках тамплієра.

— Десь зник, — заявив Силен. — Добра душа капітан, либонь, зайшов за той пагорб перед долиною Гробниць часу або знову розіграв свій трюк із зникненням.

— Шкода, що ми так і не почуємо його історію, — проказав отець Гойт і розвернувся до Консула: — Але ж вашу ми ще вислухаємо, правда?

Консул витер долоні об холоші штанів. Його серце калатало.

— Так, — промовив він і раптом зрозумів, що от тільки зараз остаточно постановив собі, — я розкажу свою історію.

Над східними відногами ревів вітер, зриваючись на свист уздовж укосу Твердині Хроноса. Вибухи над їхніми головами хіба що заледве стишилися, але в темряві здавалися ще лютішими, ніж раніше.

— Ходімте всередину, — запропонувала Ламія, чиї слова мало не втопилися у завиванні шквалів. — Стає холодно.

Вони вимкнули свою єдину лампу, тому приміщення освітлювали тепер лише теплі кольорові спалахи знадвору. Тіні вистрибували нізвідки, щезали і знову з'являлися, коли кімната забарвлювалася палітрою різних кольорів. Інколи пітьма трималася не довше кількох секунд до наступного вогневого валу.

Консул поліз у свою дорожню сумку і дістав звідти незвичний прилад, більший від комлогу, з дивними орнаментами і рідкокристалічним монідиском, схожим на якийсь причандал з історичної голодрами.

— Секретний передавач класу «світло-плюс»? — сухо спитала Брон Ламія.

— Це стародавній комлоґ, — без гумору відповів Консул. — Датований часами ще до Гіджри. — Із капшука на поясі він видобув стандартний мікродиск і вставив його в комлоґ.

— Як і отець Гойт, я мушу переповісти вам чужу історію, щоби ви могли краще зрозуміти мою власну.

— Прости Господи, — вишкірився Мартін Силен, — це що, тільки я один у цій блядській отарі спроможний переказати власні пригоди впрост? Скільки мені ще?..

Рухи Консула здивували навіть його самого. Він підвівся, крутнувся, вхопив курдупля за барки плаща й сорочки, чимдуж притиснув його до стіни, кинув на ящик, загилив коліном у живіт, притиснув передпліччям горлянку та прошипів:

— Ще одне слово, поете, і я тебе точно вб'ю.

Силен заходився борсатися, але Консул і досі перетискав йому трахею, та й погляд у його очі змусив поета розслабитися. Силен геть пополотнів.

Полковник Кассад мовчки, майже з ніжністю, розчепив обох:

— Годі коментарів. — І він торкнувся жезла смерті в себе на паску.

Усе ще розтираючи горло, Мартін Силен утік у дальню сторону кола і мовчки впав, притулившись спиною до ящика. Консул пройшовся до дверей, зробив кілька глибоких подихів і повернувся до товариства. Він звертався до всіх, крім поета:

— Мені прикро. Просто... я не чекав, що доведеться комусь іще, крім мене самого, це слухати.

Світло надворі шугнуло червоним, потім білим, після чого зайнялося голубувате післясяйво, що майже розчинялося в темряві.

— Ми в курсі, — озвалася Брон Ламія. — Ми всі так почувалися.

Консул торкнувся своєї нижньої губи, кивнув, прокашлявся і примостився поруч із антикварним комлогом:

— Запис не настільки старий, як сам інструмент. Його зробили близько п'ятдесяти стандартних років тому. Коли він скінчиться, мені буде потрібно дещо додати і від свого імені. — Він замовк, ніби повідомив усім тільки частку, похитав головою і набрав щось на стародавній клавіатурі.

Картинки не було ніякої. Голос з апарата належав молодому чоловікові. На фоні розповіді чувся шум леготу чи то у траві, чи то у гнучкому гіллі. І вже десь геть там даленів шум перемілів морського прибою.

За вікнами скажено бриніло світло, так ніби темп віддаленої космічної баталії прискорювався. Консул напружився, ніби чекав на звуки гірського обвалу чи на струс мозку. Але нічого не було. Відтак заплющив очі і почав слухати із рештою.

Крутим схилом я підіймаюся до гробниці Сірі того самого дня, коли острови повернулися у мілкі води Екваторіального архіпелагу.

День просто чудовий, і за це я його ненавиджу. Небо тихе, ніби моря із легенд про Стару Землю, мілини рябіють ультрамариновими барвами, теплий бриз дмухає з океану і хвилює червонясті квіти земноводного гірчака на пагорбі біля мене.

Такому дню краще пасували би низькі хмари і сіра похмурість. Краще би мжичило чи стелився туман, що застрягає у бухті Пристані, скрапує зі щогл і піднімає із забуття ріг маяка. Краще б сильний морський самум[187] віяв із холодного черева півночі, женучи поперед себе плавучі острови та їхніх дельфінів-погоничів, що шукають прихисток серед наших коралових рифів і кам'янистих скель.

Усе що завгодно було би краще, ніж цей теплий весняний день, що рухає сонце таким синющим небосхилом, аж хочеться бігти, підстрибувати чимвище, качатися у м'якій траві, як саме тут колись бавились ми із Сірі.

Саме тут. Я став і роззирнувся. Солонуватий вітер рветься з півдня, хилить і розчісує траву, ніби шерсть величезного звіра. Прикриваю долонею очі від сонця, вдивляючись у горизонт, але там жодного поруху.

Там попереду, за вулканічним рифом, море б'ється й надимається нервовими поштовхами.

«Сірі», — шепочу я. Мимоволі я промовляю її ім'я. Десь за сотню метрів униз по схилу натовп спостерігає за мною, дружно затамувавши подих. Траурна процесія тягнеться понад кілометр від перших білих будівель міста. Попереду групи видно сиву із залисинами голову мого молодшого сина. Він одягнений у синю із золотом форму Гегемонії. Я розумію, що маю почекати його, іти поруч, але він та інші літні члени Ради не встигають за мною. У мене стійкий крок та молоді натреновані під час перельотів м'язи. Тим не менше пасувало би, щоби я йшов із ним, онучкою Лірою та дев'ятирічним онуком.

Та до біса ввічливість. І їх до біса.

Я розвертаюся і біжу вгору крутим схилом. Широка бавовняна сорочка на мені просякає потом. Я уже на вершині, обігнувши яку, бачу могилу.

Могилу Сірі.

Спиняюся. Вітер мене обвіває, та сонце дуже тепле. Воно виграє на білому камені німої гробниці. Біля замкненого входу до склепу звивається висока трава. Низки церемоніальних прапорців на щоглах із чорного дерева тісно обрамлюють гравійну доріжку.

Після деякого вагання я обходжу усипальню і за кілька метрів звідти стою на краю крутого бескиду. Якісь непоштивці розкладали тут пікнік, лишивши по собі притоптану траву. Ідеально круглі білі камені, що колись устилали узбіччя доріжки, поцупили й виклали з них кілька вогнищ.

Не можу стримати усмішку. Мені знайомий цей краєвид: величезний вигин аванпорту із природним молом, низькі світлі будиночки Пристані, різнокольорові корпуси та щогли катамаранів, що похитуються на якорях. За Управою, біля кам'янистого пляжу, молода жінка у білій спідниці спускається до води. На якусь мить мені ввижається, що то Сірі, і серце тьохкає. Я уже майже готовий здійняти руки вгору, аби відповісти на її вітання, та вона не махає. Я мовчки спостерігаю, як віддалений силует повертається й губиться у тіні старого елінгу.

Наді мною, далеко від скелі, над лагуною кружляє у висхідному повітряному потоці ширококрилий яструб Томаса, теплочутливим оком досліджуючи зарості синьої ламінарії у пошуках лисунів та скатів. «Ідіотська природа», — думаю я і сідаю у траву. Природа для такого дня вибудувала абсолютно неправильні декорації і так бездушно випустила хижака на пошуки здобичі, що вже давно покинула забруднені води поблизу міста.

Пам'ятаю іншого яструба Томаса, що літав тут у вечір, коли ми з Сірі вперше піднялися на цей схил. Пам'ятаю, як місячне сяйво вигравало на крилах, а його химерний і тривожний голос відбивався від скелі і, здавалося, пронизував темряву над газовими лампами, що освітлювали селище.