— Мені здається, сьогодні варто виставити когось на вахту, — проказав полковник Кассад. — Один вартує, решта сплять. Що дві години зміна.

— Згоден, — кивнув Консул. — Я чатуватиму першим.

— Уранці... — почав був Кассад.

— Погляньте! — раптом скрикнув отець Гойт.

Усі простежили поглядом напрям, у якому він тицьнув пальцем. Поміж огнежарих сузір'їв різними кольорами ніби спалахували полум'яні кулі — зелені, фіолетові, помаранчеві, знову зелені, — підсвітлюючи велику трав'яну рівнину навколо, геть як блискавки під час грози. У порівнянні з цією виставою зірки та метеори просто бліднули, не здатні привернути нічию увагу.

— Вибухи? — навмання припустив священик.

— Битва в космосі, — пояснив Кассад. — У межах орбіти супутника. Із застосуванням термоядерної зброї.

Після чого військовий одразу рушив униз.

— Дерево, — проказав Гет Мастін, показавши світляну цятку, яка летіла поміж вибухів, неначебто бурштиновий камінець на фоні феєрверків.

Кассад повернувся зі своїм потужним біноклем і дав його товаришам покористуватися.

— Вигнанці? — спитала Ламія. — Почалося вторгнення?

— Найвірогідніше, Вигнанці, — відповів Кассад. — І не менш вірогідно, що це їхній пробний рейд. Бачите он ті китиці? Це ракети сил Гегемонії, які ліквідують своїми контрзаходами бій-розвідники Вигнанців.

Бінокль потрапив до рук Консула. Спалахи тепер вибухали значно ближче і були схожі на чимбільші вогневі хмари. Можна було роздивитися порошинку з довгим блакитним хвостом щонайменше двох рекогносцирувальників, що тікали від переслідувачів із флоту Гегемонії.

— Не думаю... — почав був Кассад, але завмер, щойно корабель, його вітрила і Трав'яне море зоранжевіли відблисками осяйного вогню.

— Матір Божа, — прошепотів отець Гойт. — Вони влучили у корабель-дерево.

Лівою рукою Консул протер очі. Вогненний ореол тепер було видно неозброєним оком, а от кілометровий корпус та крону «Іґґдрасіля» тільки на якусь мить стало можна розрізнити в окулярі бінокля, як вони палали та спалахували, запускаючи дугою вздовж захисних полів довгі огнисті вусики. Поля руйнувалися, кисень вигорав. Помаранчева хмара пульсувала, вирувала і клубочилася, коли стовбур іще раз з'явився на якусь останню миттєвість, охоплений вогнем, а відтак розпався, наче остання живуча жарина в багатті, що догорало свій вік. Там ніхто не міг вижити. Корабель-дерево «Іґґдрасіль» з його екіпажем та особовим складом клонів і майже розумних ергів-рушіїв загинув.

Консул повернувся до Гета Мастіна і спізніло простягнув йому бінокль.

— Мені так прикро... — прошепотів він.

Високий храмовник брати оптику не став. Він поволі опустив погляд додолу від неба, натягнув поглибше клобук і пішов у трюм, не зронивши ні слова.

Смерть корабля-дерева стала останнім вибухом. Коли минуло десять хвилин і жоден спалах більше не потурбував ночі, голос подала Брон Ламія:

— Думаєте, ми їх дістали?

— Вигнанців? — уточнив Кассад. — Не факт. Їхні кораблі рекогносцирування побудовані швидкими і здатними до оборони. Зараз вони вже в кількох світлових секундах звідси.

— Вони спеціально напали на корабель-дерево? — поцікавився Силен. Голос поета був напрочуд тверезим.

— Навряд чи, — здвигнув плечима Кассад. — Просто підвернувся під руку.

— «Підвернувся під руку», — похитав головою Сол Вайнтрауб. — Мені треба поспати пару годин перед світанком.

Один за одним вони спустилися вниз. Коли на палубі залишилися тільки полковник із Консулом, останній уточнив:

— Де мені краще стати на вахту?

— Ходіть по колу, — пояснив Кассад. — Від головного коридору, де починається драбина, видно двері всіх кают, входи до кают-компанії та камбуза. Виходьте нагору і перевіряйте сходні та палуби. Не гасіть ліхтарів. Зброю маєте?

Консул похитав головою.

Кассад передав йому свій жезл смерті.

— Він на вузькому радіусі. Півметра у десятиметровій зоні враження. Користуйтеся ним тільки в тому випадку, коли переконані, що на борт удерся хтось чужий. Шорсткий повзунок — це запобіжник. Зараз він увімкнутий.

Консул кивнув, переконавшись, що його палець не торкається гашетки.

— Я вас зміню за дві години. — Кассад перевірив свій комлог. — Сонце зійде ще до кінця моєї вахти.

Полковник подивився на небо, ніби чекав, що там знову з'явиться «Іґґдрасіль» і знову летітиме світляком на своїй орбіті. На нього згори споглядали тільки зорі. Над північно-східним обрієм громадився чорний шторм.

— Яке марнотратство! — похитав він головою і спустився в трюм.

А Консул іще трохи постояв на місці, прислухаючись до вітру, який лопотів у парусині, до рипіння такелажу та гуркотіння колеса. З часом він підійшов до леєру і замислено прикипів поглядом до темряви.

Світанком над Трав'яним морем годі було намилуватися. Консул за ним спостерігав із найвищої точки корми. Після своєї вахти він помислив було піти поспати, але зрештою кинувся тої думки як безвиглядної, відтак піднявся на палубу і стежив звідти за тим, як сірішала ніч. Грозовий фронт гнав по небу низькі хмари, і досвітнє сонце заливало світ блискучим золотом, що відбивалося і згори, і знизу. Вітрила, линви та обвітрена обшивка буєра на якусь мить заясніли, коли благословлялося на ранок і денне світило ще не встигло сховатися за паволокою хмар. А потім світ укотре розгубив усі свої кольори. Від вітру, що розійшовся по тому, як упали лаштунки грози, проймав холодок, так ніби він злетів із засніжених вершин хребта Вуздечка, що його розмиту темну пляму можна було ледве роздивитися за північно-східним крайнебом.

Голублячи горнятка з кавою, до Консула на юті приєдналися Брон Ламія з Мартіном Силеном. Вітер шарпав і смикав такелаж. Густі кучері дівчини брижилися навколо її обличчя, немов темна аура.

— Добриранок, — буркнув Силен, мружачись над своїм посудом проти вітру, що дмухав з-над схвильованого Трав'яного моря.

— Доброго ранку, — і собі привітався Консул, дивуючись зі своєї пильності та бадьорості, незважаючи на недоспану ніч. — Вітер зустрічний, але ми, здається, на хорошому ходу. До ночі однозначно будемо в узгір'ях.

— Хгрррх, — відказав на це поет і пірнув носом у горнятко.

— Я так і не заснула цієї ночі, — поскаржилася Ламія. — Не могла не думати про історію пан-Вайнтрауба.

— Не думаю... — почав був Силен, але тут на палубу піднявся старий із немовлям, котре визирало з-за краю слінґа на грудях батька.

— Доброго ранку всім, — озирнувся і зітхнув на повні груди вчений. — Свіженько, правда?

— Та морозненько, що капець, — озвався Силен. — На північ від гір чекайте гіршого.

— Пішла-но я за курткою, — заявила Ламія, та перш ніж вона встигла поворухнутися, знизу пролунав самотній вереск: «Кров!»

Кров і направду була повсюди. Хай як дивно, а в каюті Гета Масгіна все знаходилося на своїх місцях: нележана койка, валізи та коробки охайно складені в куточку, мантія на спинці стільця — і тільки кров вкривала більшість палуби, переділку та підволоку. Шестеро прочан скупчилися одразу за порогом, не наважуючись ступити далі.

— Я збирався піднятися на палубу, — розповідав напрочуд монотонним голосом отець Гойт. — Двері були трошки прочинені. Я краєм ока побачив... кров на стіні.

— А це кров? — із притиском спитав Мартін Силен.

Брон Ламія зайшла до каюти, провела рукою по масній плямі на переділці і піднесла пальці до рота. — Це кров.

Вона роззирнулася, підійшла до шафи, хутко оглянула порожні полички та вішалки, а потім рушила до невеличкого ілюмінатора. Його було наглухо замкнено зсередини.

Лінар Гойт здавався ще більш хворим, ніж зазвичай, і, похилившись, зіперся на стілець.

— То він тепер загинув?

— Та ми ні краплиночки, хай йому грець, не знаємо про це, крім того факту, що капітан Мастін відсутній у своїй каюті, у якій повно кров'яки, — відмахнулася Ламія, витираючи руку об штанину. — Зараз би нам годилося ретельно обшукати весь корабель.