— Та ми ж майже нічого не знаємо чи не про весь Гіперіон, — розпалюючись, пояснив молодший священик. — От що б ви, наприклад, сказали про легендарного Ктиря і Гробниці часу на півночі Еквуса за хребтом Вуздечки? Вони ж знамениті!

— То ж бо й воно! Скажи мені, Лінаре, скільки наукових статей написано про Гробниці і ту істоту, Ктиря? Сотні? Тисячі? — Літній священик урешті-решт набив люльку тютюном і прикурив її, що вже само по собі, помітив Гойт, було неабияким подвигом за умов невагомості. — Крім того, навіть якщо той Ктир і реальний, він зовсім не людина. Я ж бо небайдужий тільки до людей.

— Правда, — погодився Гойт, нишпорячи у своєму інтелектуальному арсеналі в пошуках гідного аргументу, — проте нічого особливо загадкового в бікура немає. Ну, віднайдете ви пару десятків тубільців, що живуть у регіоні настільки хмарному, туманному і... малозначному, що їх не помітили навіть власні геосупутники Гіперіона. Навіщо зупиняти свій вибір на них, коли на цій планеті є справді велика загадка?.. Наприклад, лабіринт! — Обличчя Гойта аж світилося. — Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?

— Звісно, — відказав Дюре, над яким росла нерівних обрисів димна півсфера, аж поки її не почали розтягати повітряні потоки на тонке павусся і струминки. — Але в лабіринтів, Лінаре, теж повно своїх дослідників і шанувальників по всій Мережі. І скільки часу ці твої тунелі дев'яти (дев'яти ж?) планет існують? Півмільйона стандартних років? Навіть я би сказав, мабуть — радше три чверті мільйона. Ця таємниця ще може почекати. А от чи можуть почекати бікура? Скільки ще часу мине перед тим, як їхню культуру поглине сучасний світ колонії або ж просто зітруть банальні обставини?

— Може, їх уже не існує, — здвигнув плечима Гойт. — Спедлінг їх бачив давним-давно, і жодних інших повідомлень про них звідтоді не надходило. Якщо це плем'я і справді зникло, то ви змарнуєте весь свій час-у-борг, а тяжкі злигодні і біль, які вам доведеться пережити дорогою туди, виявляться даремним трудом.

— То ж бо й воно! — тихо пахкнув люлькою отець Поль Дюре у відповідь.

Так минула їхня остання година разом у спусковому катері, коли отець Гойт зміг отримати елементарне уявлення, про що думав його супутник. Кілька годин лімб Гіперіона[22] палахкотів над ними білими, зеленими та ляпіс-лазуровими вогнями, аж раптом старий апарат розітнув верхні шари атмосфери, полум'я на коротку мить заповнило собою вікно, після чого вони вже тихо собі летіли на шістдесятикілометровій висоті понад темними скупченнями хмар та осяяними світлом зірок морями, а назустріч їм нісся термінатор планети і разом із ним місцевий схід сонця, схожі на спектральний вал світла.

— Дивовижно, — прошепотів Поль Дюре, більше до себе, ніж до свого юного супутника. — Дивовижно. У такі моменти мене не полишає відчуття... ледве помітне таке відчуття... якою ж пожертвою було сходження Сина Господнього на Землю, де він став Сином людським.

Гойтові схотілося поговорити, однак отець Дюре і далі не відводив очей від вікна, заглибившись у власні думки. За десять хвилин вони вже сідали в Міжзоряному космопорті Кітса, старого священика засмоктало у вир митних пригод і багажних ритуалів, а ще хвилин за двадцять неабияк розчарований Лінар Гойт уже піднімався у космос, знову повертаючись на «Надію-Олег».

— За п'ять тижнів особистого часу я повернувся на Пацем, — продовжував далі отець Гойт. — Я змарнував вісім років. Але з невідомих мені причин відчуття втрати було значно сильнішим від банальної цифри. Одразу після прибуття я одержав вісточку від єпископа про те, що за весь цей час від Поля Дюре, який станом на той момент пробув на Гіперіоні вже чотири роки, вони не почули жодного слова. Новий Ватикан розтринькав ціле багатство на запити по лінії «світло+», та ні колоніальній владі, ні консульству у Кітсі не вдалося відшукати зниклого священика.

Гойт замовк, аби відсьорбнути води, і Консул проказав:

— Я пам'ятаю ті пошуки. Із самим Дюре я, звісно, незнайомий, але ми доклали всіх зусиль, щоби найти його. Тео, мій асистент, витратив багато сил, намагаючись розв'язати загадку зниклого клірика. Та нічого крім пари суперечливих повідомлень із Порт-Романса, де нібито бачили священика, ми не накопали. Крім того, вони стосувалися подій кількарічної давнини, перших кількох тижнів після його прибуття на планету. Там в околиці сотні плантацій, позбавлених навіть радіозв'язку та комунікацій, головним чином через підпільне вирощування заборонених наркотиків, а не тільки фібропласту. Мабуть, ми просто так і не змогли поговорити з персоналом потрібної плантації. Хай там як, а коли я летів із Гіперіона, справа отця Дюре залишалася відкритою.

Лінар Гойт кивнув.

— Я приземлився у Кітсі через місяць після того, як ваше місце в консульстві посів наступник. Коли я зголосився летіти назад, єпископ був приголомшений. Його Святість приймав мене особисто. На Гіперіоні я пробув менше семи місцевих місяців, і коли вертався в Мережу, то вже знав долю отця Дюре. — Гойт постукав пальцями по двох заношених шкіряних записниках, що лежали на столі.

— І якщо мені вже судилося закінчити цю історію, — хриплим голосом проказав Гойт, — я мушу зачитати звідси кілька фрагментів.

Корабель-дерево «Іґґдрасіль» розвернувся, і його стовбур затулив собою сонце. Трапезна платформа під листяним шатром ніби пірнула в ніч, та замість кількох тисяч зірок, що всівають небо, коли ви дивитеся на нього з поверхні планети, буквально мільйони сонць спалахнули над столом, збоку від нього та попід ним — тепер Гіперіон був чітко окресленою кулею, яка летіла їм назустріч, немов смертоносна ракета.

— Читай уже! — скомандував Мартін Силен.

Отже, так починається моє заслання.

Я трохи гублюся, бо не знаю, звідки починати лік записам свого щоденника. За чернечим календарем Пацема, зараз сімнадцятий день Хоми-місяця літа Господа Бога Нашого 2732-го. Згідно ж зі стандартом Ери Гегемонії, сьогодні 12 жовтня 589 р. Г. За ліком Гіперіона, коли вже вірити зморшкуватому курдуплю-діловоду у старому готелі, де я поселився, надворі стоїть двадцять третє лікія[23] (останнього з їхніх семи сорокаденних місяців) 426 р. п. п. п. (після провальної посадки!), чи ж то сто і ще двадцять восьмого року правління Сумного Короля Біллі, який не всидів на монаршому престолі навіть сотні тих літ.

До дідька! Зватиму його Днем Першим свого заслання.

Який був виснажливим. (Так дивно втомлюватися після кількамісячного сну, але кажуть, що це нормальна реакція після пробудження з фуги. Всі мої клітини наче відчувають бездіяльну слабкість останніх кількох декад подорожі, хоч би я і лишався непритомним увесь цей період. Здається, молодшим я зморювався не так сильно під час мандрівок.)

Прикро, що так і не роззнайомився із юним Гойтом до пуття. Він мені здався пристойним парубком, катехізис знає, очі горять. Хіба ж це помилка нашої молоді, що Церква доживає останні дні? Просто цій наївній юні не зупинити сповзання нашої Церкви у забуття, яке їй, схоже, і справді суджене.

Що ж, мій внесок їй також не зарадив.

Коли ми неслися на поверхню планети в спусковому катері, я бачив неперевершену красу мого нового світу. Навіть зміг розрізнити два з трьох материків: Еквус та Аквілу. Урси (третього) видно не було.

Посадка в Кітсі, потім кілька годин митного контролю та поїздки до міста наземним транспортом. У голові змішалися картинки: в мінливому блакитному серпанку — гірський хребет на півночі, його відноги, порослі оранжевими та жовтими лісами, бліде небо із зеленувато-синьою підкладкою і дрібне сонце, дарма що сліпить очі сильніше від того, що висить над Пацемом. Здаля всі барви здаються яскравішими, а при наближенні розпливаються і блякнуть, ніби на палітрі якогось пуантиліста[24]. Так розхвалена іншими туристами велика статуя Сумного Короля Біллі насправді розчаровує. З автостради її обриси видавалися грубими та неотесаними — такий собі ескіз, викарбуваний нашвидкуруч із чорного каменя, — дуже далекими від величної скульптури, яку я очікував побачити. Король, можна сказати, нависає над спорохнявілим містом із півмільйонним населенням — гадаю, невротичний самодержець-поет оцінив би таку картину.