Кассад вереснув і відсахнувся геть. Коли він кидається вгору та вбік, із нього здираються цілі пасма плоті. Металеві зуби клацнули у піхві, майже поціливши голівку і промахнувшись лише на кілька вогких міліметрів. Полковник повалився набік, відкотився і, неспроможний припинити виверження, продовжував рухати стегнами. Його сім'я потоками спадає на скрючений кулак трупа. Кассад стогне, ще раз перекочується, згортається калачиком і знову переживає спазми виверження. І ще один раз.

Полковник почув шипіння і шелест, коли вона підвелася позад нього. Він перевернувся горілиць і примружився проти сонячного світла і власного болю. Дівчина стоїть над ним, широко розставивши ноги — тернистий обрис. Кассад витер піт із очей, побачив кров на зап'ястку і став чекати на смертоносний удар. Шкіра скорочується в передчутті змаху клинка, що мав розкремсати його. Хапаючи ротом повітря, чоловік ще раз поглянув на Монету над собою, на її стегна — радше з плоті і крові, ніж із сталі, та її мокре і скуйовджене від пристрасті лоно. Обличчя темне, адже сонце позад неї, проте він бачить, як у її тисячогранних очах згасають червоні омахи вогню. Вона усміхнулася, і він завважив, як світляний зайчик стрибнув на металі кількох частоколів її зубів.

— Кассаде... — шепоче вона, і це звучить так, наче пісок шкребе по кістках.

Кассад відірвав від неї погляд, з трудом зіпнувся на ноги і тихенько почвалав по небіжчиках та палаючій руїні — він із жахом прагнув свободи. Озиратися не став.

Полковника Федмана Кассада знайшла розвідка Самооборони Гіперіона фактично аж за два дні. Він лежав непритомним на одному з трав'янистих пагорків неподалік від покинутої Твердині Хроноса, десь за двадцять кілометрів від мертвого міста й уламків аварійної капсули Вигнанців. Кассад був голий та ледь живий унаслідок дії несприятливих умов та через серйозні травми, але перша допомога швидко подіяла, і його повітрям негайно переправили на південь від хребта Вуздечки до лікарні Кітса. Розвідзагони батальйону Самооборони просувалися надалі на північ обережно, бо стереглися антиентропійних припливів навколо Гробниць часу та побоювалися мін-сюрпризів, які могли по собі лишити Вигнанці. Але нічого і нікого не знайшли. Тільки рештки системи катапультування, якою скористався Кассад, і спалені корпуси двох штурмових катерів супротивника, що їх Вигнанці ланцетували з орбіти. Жодних підказок, чому вони перевели на жужелицю власні кораблі з тілами екіпажів усередині та солдатів навколо них, відшукати не пощастило. Всі трупи були понівечені так, що ні їхній розтин, ні аналізи вже зарадити не могли.

Через три гіперіонівські дні, коли Кассад прийшов до тями, то заприсягнувся, що після викрадення «кальмара» нічого не пам'ятає. Ще за два місцеві тижні полковника доправили на факельник Збройних сил.

Повернувшись у Мережу, Кассад подав у відставку. Певний період він брав активну участь в антивоєнному русі і вряди-годи виступав у Речі Спільній на теми роззброєння. Але той напад на Брешію вперше за три століття мобілізував усю Гегемонію на справжню міжзоряну війну, і голос полковника либонь топили в хорі опонентів, либонь ігнорували, списуючи все на відчуття провини та совість Різника Південної Брешії.

За шістнадцять років, що збігли від тих подій, полковник Кассад повністю зник із Мережі та її колективної свідомості. Вигнанці ж попри відсутність великих битв усе одно лишалися головним пострахом Гегемонії. Зате пам'ять про Федмана Кассада вивітрилась мало не повністю.

Свою історію Кассад закінчив майже в обід. Консул кліпнув очима й обвів присутніх поглядом, уперше за більш ніж дві останні години звернувши увагу на судно і його околиці. «Бенарес» вийшов на водяну гладінь головного річища Гулаю. Він чув порипування ланцюгів і тросів, які напинали річкові скати-манта. Здавалося, «Бенарес» був єдиним кораблем, що піднімався вгору за течією. Численні ж дрібніші судна прямували в іншу сторону. Консул потер чоло і з подивуванням зауважив піт на долоні. День ставав жарким, а він навіть не помітив, як тінь від брезенту сповзла кудись убік. Консул кліпнув, змахнув піт з очей і рушив за тінню-втікачкою, у якій можна було налити собі якого-небудь трунку із бару, що його андроїди поставили біля столу.

— Боже мій, — сказав отець Гойт, — то якщо вірити цій Монеті, Гробниці рухаються в часі назад?

— Так, — відповів Кассад.

— А це можливо? — не повірив Гойт.

— Так, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба.

— Якщо це правда, — промовила Брон Ламія, — то ви «познайомилися» з тією Монетою... чи як там насправді її звали... в її минулому, але вашому майбутньому... тобто ваша перша зустріч досі попереду.

— Так, — кивнув Кассад.

До леєру підійшов Мартін Силен і харкнув у річку.

— Полковнику, думаєш, ця курва і була Ктирем?

— Не знаю, — ледве чутно проказав монотонний голос Кассада.

Силен повернувся до Сола Вайнтрауба:

— От скажи, учений, у міфах про Ктиря десь хоч раз говориться про те, що він здатний міняти свою подобу?

— Ні, — заперечив чоловік. Він саме готував кульку з молоком, бо збирався годувати доньку. Немовля тихо нявчало і ворушило крихітними пальчиками.

— Полковнику, — відгукнувся Гет Мастін, — оте силове поле... чи що там правило за бойовий обладунок... лишилося у вас після зустрічі з Вигнанцями та цією... жінкою?

Кассад якусь мить розглядав храмовника, а потім мовчки похитав головою.

Консул зазирав собі в чарку, аж раптом його голова наче підскочила од здогадки:

— Полковнику, ви казали, що у вас було видіння Ктиревого дерева згуби... тієї конструкції, штуки, на яку він настромлював своїх жертв.

Військовий перевів свій погляд василіска з тамплієра на Консула і поволі кивнув.

— І ви бачили на ньому тіла?

Знову кивнув.

Консул промокнув піт на губі.

— Якщо дерево подорожує назад у часі разом із Гробницями, то жертви на ньому належать нашому майбутньому?

Кассад мовчав. Решта прикипіла поглядом до Консула, але, здається, тільки Вайнтрауб уторопав, до чого вів екс-дипломат... і що він спитає наступним.

Консул притлумив бажання ще раз обтерти зіпрілу верхню губу. Його голос не тремтів:

— Ви бачили на ньому когось із нас?

Понад хвилину Кассад мовчав. Тихий хлюпіт ріки та рипіння снастей здалися раптом напрочуд голосними. Нарешті Кассад набрав повні груди повітря і відповів:

— Так.

І знову запанувала тиша, яку порушила Ламія:

— То ви скажете, кого саме?

— Ні. — Кассад підвівся і рушив до сходів, що вели на нижні палуби.

— Заждіть, — крикнув отець Гойт.

Полковник пригальмував біля самісіньких східців.

— Дозвольте ще хоч два питання?

— Які?

Отця Гойта аж скрутило від нової хвилі болю. Його шкапоподібне обличчя вкрилося краплинками поту. Він глибоко зітхнув і провадив далі:

— По-перше, вам не здається, що Ктиреві... цій жінці... потрібні саме ви для початку страхітливої міжзоряної війни, яку вам віщували?

— Здається, — тихо погодився Кассад.

— А по-друге, ви не хочете нам розповісти, що ви надумали просити у Ктиря... чи цієї Монети... коли зустрінетесь із ним під час прощі?

Уперше полковник усміхнувся, стримано, тонкогубо і холодно.

— Я не проситиму нічого, — відказав він. — Мені нічого від нього не потрібно. Цього разу коли ми зустрінемося, я його вб'ю.

Решта прочан нічого на це не сказали і навіть не перезирнулися між собою, коли Кассад зник унизу. «Бенарес» продовжував свій шлях у новий день на північний північний схід.

За годину перед заходом сонця баржа «Бенарес» ввійшла у річковий порт Наяда. Прочани з екіпажем притиснулися до поручня планширу, вдивляючись у курну гору приску, що залишилася від колись двадцятитисячного міста. Не вціліло практично нічого. Уславлений заїзд «Набережна», збудований іще за часів Сумного Короля Біллі, згорів на гобелки, згарище верфей, пірсів і запнутих балконів тепер пообвалювалося в тіні Гулаю. Від митниці лишилася сама тільки обпалена шкаралупа. Аеровокзал для дирижаблів у північному передмісті став схожий на зчорнілий блокшив[85] із обвугленим огризком причальної щогли. Повністю зник невеликий прирічковий храм Ктиря. Та на думку паломників, гіршим від усього було знищення порту Наяди з його причалами — стійло-док згорів і просів, а ворота до мантових рибників стояли відкриті водам ріки.