Сол Вайнтрауб із дружиною Сарою раділи життю ще до народження доньки. Із появою ж Рахілі їхній світ максимально наблизився до ідеального.

Коли дівчинку зачали, Сарі було двадцять сім, а Солові — двадцять дев'ять. Про терапію Поульсена вони навіть не замислювалися, оскільки не могли собі її дозволити, проте навіть без неї подружжя розраховувало ще на п'ятдесят років здорового співіснування.

Все своє життя вони проводили у Світі Барнарда, одній із найстаріших і водночас найменш цікавих планет у складі Гегемонії. Батьківщина Сола і Сари входила до Всемережжя, яке насправді мало важило в житті пари. Часто подорожувати телепортами їм було задорого та й, правду кажучи, не дуже хотілося. Сол щойно відзначив своє десятиріччя на посаді викладача історії та класичної античності в Університеті Найтенгельзера[138], де, крім усього іншого, ще й досліджував проблему етичної революції. Найтенгельзер не вирізнявся розмірами, і навчалося в ньому не більше трьох тисяч студентів. Зате в науковому світі його репутація вартувала чимало, і саме цим університет приваблював молодь з усієї Мережі. Основним наріканням місцевого студентства було те, що Найтенгельзер і навколишня громада Крофорда становили острівець цивілізації в океані кукурудзи. І правда ж — від столиці тераформованої планети — міста Буссар його відокремлювало три тисячі абсолютно рівнинних кілометрів, повністю відданих під сільське господарство. Тутешньому населенню не довелося вирубувати ліси, скопувати гори та пробивати тунелі в скельній породі, щоби порушити одноманітність кукурудзяних та бобових, кукурудзяних та пшеничних, кукурудзяних та рисових полів. Незадовго перед заколотом Ґленнон-Гайта і власним звільненням у Найтенгельзері нетривалий час викладав поет-радикал Салмуд Бреві, який, телепортнувшись на Ренесанс-Вектор, заявив своїм друзям, що округ Крофорд, що у Південному Сінзері, є Восьмим Колом Марнотності і найдрібнішим прищиком абсолютної дупи Всесвіту.

Але Солові й Сарі тут подобалося. Крофорд, у якому мешкало щось із двадцять п'ять тисяч душ, міг вважатися реконструкцією шаблонного містечка Середнього Заходу Америки дев'ятнадцятого сторіччя. Широкі вулиці повністю перекривали розлогі крони берестів і дубів. (Барнард був другою колонією Землі поза межами Сонячної системи, відтак заселяли його за пару сотень років до винаходу рушіїв Гокінга та Гіджри, коли зорельоти-«ембріоносці» мали велетенські розміри.) В будівлях Крофорда прочитувалася різна стилістика: від ранньої Вікторіанської доби до Канадського відродження готики, але всі вони виглядали однаково — білі віддалені оселі на бездоганно підстриженому моріжку.

Корпуси самого університету були збудовані в георґіанському стилі[139] — споруди з бурякової цегли та білими колонами по периметру овальних газонів-толок. Кабінет Сола розташувався на третьому поверсі Плахер-Голлу, найдавнішого будинку академмістечка, і тому взимку він міг розглядати складну геометрію газонів унизу, розкреслену голим гіллям дерев. Солу подобався крейдовий пил і запахи старої деревини в аудиторіях (аромат, що не змінився від часів, коли він тут уперше ходив першокурсником), а також свій шлях нагору по стоптаних до виямків двадцятьма поколіннями студентства сходах, який він цінував від щирого серця.

Сара народилася на фермі, що знаходилася на півдорозі між Буссаром та Крофордом, і захистила свою дисертацію з теорії музики за рік до того, як Солові присвоїли ступінь доктора. Сара була життєрадісна й завзята, чим компенсувала певну невідповідність загальноприйнятим стандартам вроди, і цей свій шарм вона зберігала у зрілому віці. Два роки Сара провчилася в іншосвітті, в Університеті Нового Ліона на Денебі-Драй, але досить швидко засумувала там за рідною домівкою: на чужій планеті надто різко сідало сонце, коли її перехвалені гори ніби щербатою косою відсікали світло. Вона ностальгувала за Світом Барнарда, де надвечір'я могло тривати кілька годин, а тамтешнє сонце висіло над обрієм, наче величезна припнута повітряна кулька червоної барви в небі, що поступово густішало в ніч. Їй стало бракувати бездоганної рівнини, де вона маленькою дівчинкою, визираючи зі своєї кімнати на третьому поверсі з-під крутого фронтону будинку, могла бачити, як на відстані п'ятдесяти кілометрів із-за вкосиченого волоттю кукурудзяного поля наближається бразолійна запона бурі, підсвічена розрядами блискавиць. А ще Сара сумувала за рідними.

Вони з Солом познайомилися через тиждень після її переведення до Найтенгельзера, за три роки він запропонував їй руку та серце, а вона погодилася. Спершу невисокий випускник їй нічим не припав до вподоби. Тоді вона все ще вдягалася відповідно до моди в Мережі, займалася постдеструкціонізмом у теорії музики, читала «Орбіту» і «Нігіль» (найавангардніші часописи Ренесанс-Вектора та ЦТК), вдаючи мудрагельську втому від життя та послуговуючись вокабуляром бунтівника. І жодна з цих рис не пасувала студентові-історику та коротуну з великим серцем, який пролив на неї фруктовий коктейль під час віншування декана Мура. Єврейське коріння Сола Вайнтрауба могло би додати йому якої-небудь екзотики, проте її геть нівелювали його барнардівський акцент, гардероб із «Крофордського джентльмена» і той факт, що на вечірку він заявився, розгублений, із томиком «Варіативної самотності» Детрека під пахвою.

Для Сола же це стало коханням із першого погляду. Він прикипів поглядом до рожевощокої реготухи і навіть не зважив на дорогу сукню та мандариновий манікюр, що ніби маяк вабив майбутнього бакалавра. Сол навіть не здогадувався, наскільки він одинокий, поки не зустрів Сару. Та варто було йому потиснути їй руку і заляпати їй фруктами поділ, як він збагнув, що його життя спорожніє назавжди, якщо вони не поберуться.

Через тиждень після того, як Солові дали посаду в університеті, вони одружилися. Свій медовий місяць вони провели на Мауї-Заповітній. Це стало їхньою першою телепорт-подорожжю, під час якої вони три тижні орендували мандрівний острівець і самостійно плавали серед чудес Екваторіального архіпелагу. Солу навіки в'їлися в пам'ять образки залитих сонцем вітряних днів й улюблений потаємний спогад про Сару, що, вдосталь накупавшись, оголеною виходить із нічних вод, та мерехтіння зірок Ядра над головою, поки на її тілі відображалися сузір'я фосфоресцентних огників, що спалахували вслід за рухом острова.

Їм одразу схотілося народити дитину, але природа змусила їх чекати ще п'ять років.

Сол пам'ятав, як він пригортав Сару, а та корчилася в муках тяжких пологів, аж поки врешті сталося неймовірне — у Крофордському окружному медцентрі о 02:01 ранку на світ з'явилася Рахіль Сара Вайнтрауб.

Життя серйозного вченого-соліпсиста Сола та Сари, музичного критика Барнарда, стало інакшим, але вони не заперечували. Перші кілька місяців злилися в одну суцільну втому та радість. Пізно вночі, між годуваннями, Сол навшпиньки пробирався у дитячу кімнату просто перевірити, як там Рахіль, постояти біля її ліжечка та порозглядати немовля. Дуже часто він там натрапляв на Сару, тож вони залишалися в кімнаті вдвох і дивилися на донечку, взявшись за руки і споглядаючи диво, яке спало на животі, перевернувшись гузничком угору та вткнувшись головою у м'який бортик ліжечка.

Рахіль була тим рідкісним прикладом дитини, яка примудрилася викликати загальне милування і не стати крихітним чваньком. Уже в два роки вона мала визначну зовнішність і вдачу. Невагоме каштанове волосся мами, її ж рожеві щічки і широка посмішка. Від тата же вона взяла великі карі очі. Друзі Вайнтраубів казали, що в дівчинці поєдналися найкращі риси Сариної чуттєвості та Солового інтелекту. Ще один знайомий, який працював психологом в університеті, якось зауважив, коли Рахіль виповнилося п'ять років, що в малій проявляються переконливі ознаки істинної дитячої обдарованості: осмислена допитливість, співпереживання стосовно інших людей, співчутливість і загострене відчуття справедливості.