Зі сторони Мартіна Силена почувся шум, який спочатку здавався схожим на сміх, а наприкінці більше скидався на схлипування.

— Наші останні прохання, — проказав він. — Хіба музи виконують прохання? У мене немає прохань. Я просто хочу дописати поему.

Отець Гойт повернувся до поета:

— Невже це так важливо?

— Так-так-так-так, звісно, важливо, — аж засапався Силен. Він кинув порожню пляшку з-під віскі, поліз до своєї сумки і дістав звідти жмуток папірців, піднявши їх якнайвище, нібито пропонуючи усьому товариству. — Хочете її почитати? Хочете, щоби я вам її почитав? Вона знову тече рікою. Почитайте старі частини. Почитайте «Пісні», які я написав три століття тому і ніколи не друкував. Там усе це є. Ми всі там є. Моє ім'я, ваші імена, ця подорож. Не розумієте?.. Я не поему пишу, я творю майбутнє!

Він розкидав аркуші по підлозі, підняв порожню пляшку, спохмурнів і підніс її, немов який потир:

— Я творю майбутнє, — повторив він, не здіймаючи погляду, — але змінити потрібно минуле. Одну миттєвість. Одну ухвалу.

Мартін Силен звів червоні очі.

— Ця річ, яка збирається нас завтра вбити, — моя муза, наш творець, наш погубник, — прибула до нас із майбутнього. Тож нехай. Цього разу нехай забере мене, а Біллі дасть спокій. Нехай забере мене, і нехай поема закінчиться на цьому місці, закінчиться незавершеною на віки віків. — Він підняв пляшку ще вище, заплющив очі та пожбурив її в стіну. В друзках скла відбивалися помаранчеві зайчики безголосих вибухів.

Полковник Кассад став ближче і поклав довгі пальці на плече поета.

На кілька секунд кімнату зігрівав самий лиш факт тепла людського контакту. Отець Лінар Гойт відійшов від стіни, на яку він спирався, і в жесті, що якимсь чином включав його самого та всіх решту, підняв правицю, склавши разом великий палець і мізинець та випроставши інші три.

— Ego te absolvo[206], — тихо проказав він.

Вітер шкрібся у зовнішні стіни і висвистував навколо химер та балконів. Світло від битви, що відбувалася за сотню мільйонів кілометрів, заливало товариство кривавими відтінками.

Полковник Кассад рушив до дверей. Товариство розбрелося.

— Давайте спробуємо хоч трохи поспати, — промовила Брон Ламія.

Пізніше, сам-один, загорнувшись у спальник та дослухаючись до шквальних вересків та підвивань, Консул підклав під голову свою сумку і натягнув повище грубу ковдру. Вперше за багато років він мостився спати спокійно.

Консул примостив під щоку кулак, заплющив очі і заснув.

Консул прокинувся під звуки балалайки, яка грала так тихо, що він спершу подумав, ніби чує останні відгомони сну.

Чоловік підвівся, тремтячи в холодному повітрі та загортаючись у ковдру, відтак вийшов на довгий балкон. Сонце ще не сходило. А в небі досі палав відсвіт битви.

— Пробачте, — відірвався від інструмента Лінар Гойт. Священик сидів, по вуха загорнувшись у плащ.

— Нічого страшного, — відповів Консул, — я все одно збирався вже вставати. — Це була правда. Він не міг згадати, коли востаннє почувався таким виспаним. — Прошу, грайте далі.

Пронизливі і чисті ноти ледве чулися на фоні вітру. Гойт ніби грав у дуеті із холодними шквалами з гірських піків. І ця ясність мало не завдавала йому болю.

Вийшли Брон Ламія та полковник Кассад. Ще за хвилину до них приєднався Сол Вайнтрауб. Рахіль крутила рученятами, тягнучи їх до нічного неба, ніби намагаючись зірвати з нього яскраві квіти.

Гойт грав. За годину до світанку вітер розходився не на жарт, і тепер химери та укоси слугували йому сопілками, підспівуючи фаготу Твердині.

На балконі, тримаючись за голову, об'явився Мартін Силен.

— Ніякої, блін, поваги до похмілля. — Поет сперся на широкі перила. — Якщо блюванути з цієї висоти, то ригаки приземляться аж через півгодини.

Отець Гойт навіть не глянув на нього. Його пальці літали над струнами маленького інструмента. Північно-західний вітер дужчав та холоднішав, і балалайка окселентувала йому теплими й живими нотами. Консул та решта, вгрівшись у ковдрах та плащах, слухали, як жвавий вітер перетворювався на справжній буревій під темпи безіменної музики. Це була найдивніша і найпрекрасніша симфонія, яку доводилося чути Консулові.

Вітер рвонув, ревнув, дійшов найвищої точки і затих. Гойт скінчив свій мотив.

Брон Ламія озирнулася:

— Майже досвіток.

— У нас іще година, — озвався полковник Кассад.

— І навіщо чекати? — здвигнула плечима Ламія.

— І справді, навіщо? — підтримав її Сол Вайнтрауб. Він поглянув на схід, де трошки блідіші сузір'я самим натяком сповіщали про близький світанок. — Схоже, день буде непоганий.

— Готуймося, — проказав Гойт. — Нам потрібен багаж?

Товариство перезирнулося.

— Навряд чи. Не думаю, — відповів Консул. — Полковник візьме комлог із передавачем «світло+». Беріть тільки те, що вам необхідне для зустрічі із Ктирем. Решту залишимо тут.

— Гаразд, — погодилася Брон Ламія, одвертаючись від темного отвору дверей і махнувши до інших. — Нумо, до справи.

Від північно-східної брами Твердині Хроноса на узвишшя під ним вела шістсот шістдесят одна сходинка. Жодних поручнів. Товариство спускалося обачно, виглядаючи кожен крок у непевному світлі.

Опинившись у долині, вони озирнулися на скелі, що нависали над ними. Твердиня Хроноса виглядала так, ніби сама була частиною гори, а її балкони та зовнішні сходи — порізами на її схилах. Час від часу трохи яскравіший вибух висвітлював якесь вікно або відрощував тінь якій-небудь настінній химері-гаргульї, але якщо не зважати на ці окремі моменти, то складалося враження, наче Твердиня позаду них зникла.

Гурт минув низькі пагорби під скелею, не сходячи з трави та обходячи стороною колючі кущі із довгим, немов пазурі, терновинням. Іще за десять хвилин вони вийшли на пісок і вже пологими барханами потяглися вниз у власне долину[207].

Ходу очолювала Брон Ламія. Вдягнута була вона у свій найкращий плащ та в червоний костюм із чорними торочками. На зап'ястку поблискував комлог. Наступним за нею крокував полковник Кассад. Він був у повному бойовому виряді, поки що не активному камуфляжному полімері, що зараз мав чорний матовий колір і всотував навіть світло вгорі. Кассад озброївся стандартною армійською штурмовою гвинтівкою, а щиток його шолома скидався на чорне дзеркало.

Отець Гойт ішов у чорному плащі, чорному костюмі з пасторським комірцем. Балалайку він ніс у руках, немов дитину. Він і далі робив кожен крок з обережністю, немовбито вони йому завдавали болю. За ним — Консул. У найкращому вбранні дипломата: накрохмалена блуза, чорні ділові штани, напівсюртук, оксамитовий плащ та золотий капелюх на три роги, який він надягав у перший день на кораблі-дереві. Капелюх доводилося притримувати рукою проти вітру, що знову здійнявся і тепер жбурляв подорожувальникам жмені піску в обличчя та зміївся маківками барханів. За ним майже впритул тупцяв Мартін Силен у збриженій шквалами вітру шубі.

Замикав вервечку Сол Вайнтрауб. Рахіль подорожувала у своїй сумці, захованій в обіймах у батька під плащем і пальтом. Вайнтрауб тихо мугикав до неї, але мотив його наспіву губився на вітру.

За сорок хвилин після виходу вони порівнялися з мертвим містом. Під безжальним промінням сонця сліпили очі мармури та граніти. Позаду виблискували гірські піки, на тлі яких неможливо було вирізнити і Твердиню Хроноса. Пілігрими перетнули піщаний видолинок, здійнялися на низький бархан і несподівано для себе вперше побачили початок долини Гробниць часу. Консул уже міг роздивитися кінчики розпростаних крил Сфінкса та мріння нефриту.

Гуркіт і торохтіння позаду змусили його перелякано озирнутися. Серце ледве не вискакувало з грудей.

— Почалося? — спитала Ламія. — Це бомбардування?