Задзвенів комлог Консула.

— Треба рушати, — пролунав голос полковника Кассада.

— Уже йдемо, — відповів Консул. Через комлог він викликав клонів екіпажу, яким наказав забрати багаж, а сам поніс отця Лінара Гойта, чиє тіло, здавалося, геть нічого не важить.

Люк капсули розчинився, і Консул ступив назовні, виринувши з глибокої тіні гілок на голубувато-зелене світло планети, яка заповнювала собою небо. Вигадуючи історію для супутників на ходу, Консул пригальмував на секунду, аби запам'ятати обличчя того чоловіка вві сні. Потім зиркнув угору на Гіперіон і пішов далі. Консул знав, що навіть якби сила тяжіння тут була стандартною земною, то тіло в його руках здавалось би не набагато тяжчим.

Йому довелося пережити смерть своєї дитини, але тепер він знову пригадав відчуття, коли батько несе сонного сина у ліжко.

У столиці Гіперіона, місті Кітс, був теплий, дощовий день, і навіть коли з неба припинило лити, паволока хмар усе одно тяжко і повільно сунула над ним, впорскуючи в повітря запахи морської солі. У двадцятьох кілометрах на захід був океан. А вже надвечір під вигоряння сірого дня у сірих сутінках парний акустичний удар[51] струснув будинки й одбився луною від самітної гори-скульптури на півдні. Угорі замрів біло-синій підсвіт. За півхвилини запону хмар продер корабель ебенової барви, що акуратно спустився на хвості термоядерного полум'я, блимаючи навігаційними вогнями червоного й зеленого кольорів на тлі сірого неба.

На одній тисячі метрів у корабля ввімкнулися посадкові маячки, і три когерентні промені світла з космопорту, розташованого на північ від міста, підхопили їхній сигнал і, по-хазяйськи припрошуючи, взяли зореліт у триногий рубіновий замок. На висоті в триста метрів корабель завис і плавно сковзнув убік, наче пивний кухоль по вологій стільниці шинквасу в барі, невагомо вмостившись у вже підготованій до його прийому шахті.

Усередині зореліт потрапив під душ високого тиску, струмені якого обмили все укриття та основу корабля. Здійнялася справжня стіна пари, яка, заплутавшись у завісі мжички, посунула далі бетонними плитами летовища. Коли потоки води вщухли, з усіх звуків навколо лишився тільки шепіт дощу і спорадичні скрипи та потріскування охолоджуваного корпусу зорельота.

У двадцятьох метрах над стіною довкруг шахти з'явився телескопічний балкон, що витягнувся із носової частини корабля. На нього вийшли п'ять постатей.

— Дякую, пане, що підкинули, — проказав Консулові полковник Кассад.

Консул кивнув і сперся на перила, вдихаючи свіже повітря на повні груди. На його плечах та бровах лягло намисто з дощинок.

Сол Вайнтрауб дістав немовля з крісла-переноски. Якісь зміни атмосферного тиску, температури, запахів або рух, шум чи все нараз толокою розбудило її, і мала зайшлася плачем. Вайнтрауб підкинув її у руках, затуркотів до неї, але плач тільки посилився.

— Доречний коментар стосовно нашого прибуття, — відмітив Мартін Силен. Поет убрався в довгий пурпуровий плащ і червоний берет, заломлений до правого плеча. Дідуган відсьорбнув із винного келиха, який приніс із вітальні. — Катзна-що і збоку бантик, як же тут усе помінялося!

Консул, який не був на Гіперіоні всього вісім років, не міг не погодитися. Коли він жив у Кітсі, місто від космопорту відділяло добрячих дев'ять кілометрів. Зараз же по всьому периметру злітне поле оточили халабуди, намети і неасфальтовані вулички. За його пам'яті до крихітного космопорту залітав хіба що єдиний корабель на тиждень, а зараз тільки в його полі зору перебувало більше двадцяти космічних апаратів. Невеличку адмінбудівлю та митницю змінила величезна корпусна споруда, а ген далі на заході, де зараз похапцем розширювали летовище, з'явилися дюжина нових пускових шахт і розмітка для посадки спускових катерів. Увесь його обшир тепер захаращували десятки вкритих камуфляжними сітками модулів, які, на переконання Консула, могли слугувати абсолютно будь-чим: від диспетчерських станцій і до казарм. У далекому краю апарелі злітно-посадкової смуги один із таких боксів вищирився в небо цілим лісом екзотичних антен.

— Прогрес, — буркнув дипломат.

— Війна, — поправив його полковник.

— Та це ж люди, — махнула рукою в напрямку головних південних воріт Ламія, туди, де одноманітний прибій бляклих бурих кольорів мовчазною хвилею бився об зовнішню загорожу та фіолетове поле-стримувач.

— Боже мій, — ахнув Консул, — ви маєте рацію.

Кассад дістав бінокль, і вони всі разом, по черзі роздивлялися тисячі постатей, які торгали дротяний паркан і тиснули на поле, що їх відштовхувало.

— Хто це? — і далі питала Ламія. — Чого їм треба? — Навіть із відстані півкілометра бездумна воля натовпу бентежила. У межах периметру виднілися чорні обриси вартових із числа Десантного корпусу Збройних сил. Консулові спало на думку, що клапоть сирої землі між дротяною огорожею, полем-стримувачем і десантниками майже напевно говорив про міни, зону враження смертепроменями або все одним гамузом.

— Вирватися хочуть, — пояснив Кассад.

Але ще до того, як відгукнувся полковник, Консул уже зрозумів, що міські кишла навколо космопорту та юрба біля його воріт неминучі. Населення Гіперіона готове його покинути. Певно, щораз як на полі сідав новий корабель, до воріт космодрому підступав цей мовчазний людський вал.

— Ну, я знаю принаймні одного, хто лишиться, — відгукнувся захмелілий Мартін Силен і тицьнув рукою в напрямку низьких гір за рікою на півдні. — Сумний Слізливий Самодержець Вільям, упокой Господи його грішну душу. — Крізь мряку і все густіше надвечір'я скульптурний лик Сумного Короля Біллі ледве проглядав. — Я знавав його, Гораціо[52]. Мастак на невгавні жарти. І жодного смішного. Кізяк непутящий. Так, Гораціо.

Сол Вайнтрауб відійшов під прикриття корабельного відсіку, аби врятувати немовля віді мжички, а бесіду — від її плачу. Він тицьнув пальцем:

— Хтось їде.

Вологою бетонкою до них наближався автомобіль у пасивному полімерному камуфляжі та військова «емтешка» з додатковими повітронагнітачами, які дозволяли їй триматися на льоту у слабкому магнітному полі Гіперіона.

Мартін Силен не міг одвести погляду від невблаганного лику Сумного Короля Біллі і ледве чутно собі під носа бурмотів:

Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:

— Ми вже на місці?

— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.

Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він проскандував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая: