— Сніданок, обід... Кому яка нахрін різниця? Весь гурт на місці. Ми ж не цілий тиждень добиратимемося до Гробниць часу, правда?

Консул прикинув. Річка ще буде судноплавна максимум два дні. Ще два або навіть менше при попутному вітрі піде на подорож Трав'яним морем. Однозначно не більше дня на перехід через гори.

— Правда. Трохи менше шести днів, — підтвердив він.

— От і славно, — вишкірився Силен. — Отже, будуть казочки. Ба більше. Де, наприклад, гарантія, що Ктир не відвідає нас іще до того, як ми постукаємо в його двері? Якщо ці оповідки на сон прийдешній здатні нам якось допомогти вижити, то було би непогано, щоби вислухати їх усі, перш ніж оповідачів почне сікти і шаткувати той кухонний комбайн о двох ногах, до якого ми намилилися в гості.

— Мене від тебе верне, — скривилася Брон Ламія.

— Сонечко, — промуркотів Силен, — хіба ж не ти мені вчора вночі шепотіла на вушко ці слова після другого оргазму?

Ламія відвернулася. Отець Гойт прокашлявся і спитав:

— То чия черга? Розказувати історію, я маю на увазі?

Усі мовчали.

— Моя, — відгукнувся, ледве усміхнувшись, Федман Кассад. — Я взагалі волів би нічого не розповідати, проте якби кінець був усьому кінцем, то чим скоріш би сталось це, тим краще[59].

— Овва! — не стримався поет. — Та цей чолов'яга розбирається в драматургах періоду до Гіджри!

— Шекспір? — уточнив отець Гойт.

— Ні! — обурився Мартін Силен. — Лернер, блядь, і Леве! Ніл, сука, Саймон![60] Геймел, трясця, Постен!

— Полковнику, — сухо промовив Сол Вайнтрауб, — погода нам сприяє, ніхто, здається, нікуди не поспішає, то ми були би вам безмежно вдячні, якби ви розповіли нам, що вас привело на Гіперіон у цій останній прощі до Ктиря?

Кассад кивнув. Надворі стало тепліше, лопотів тент, порипувала палуба, і летюча баржа «Бенарес» поволі пливла проти течії до гір, пустельних узвиш і того самого Ктиря.

Жінку, в пошуках якої Кассад провів решту свого життя, він зустрів під час битви біля Азенкура.

У реальність того холодного та мокрого ранку місяця жовтня 1415 року нашої ери Кассада занурили в ролі лучника армії короля Генріха V Англійського. Їхнє військо топтало французьку землю від 14 серпня, а починаючи з 8 жовтня вони тільки те й робили, що відступали під натиском потужніших сил ворога. Генріх переконував свою воєнну раду, що французів можна побити під час прориву на Кале, чиї мури їх захистять. Але помилився. І от сьогодні, 25 жовтня, цього сірого, туманного і мрячного світанку, сім тисяч англійців (переважно лучників) одділяє від двадцяти восьми тисяч французьких лицарів тільки багниста рілля завширшки з кілометр.

Кассад мерзне, він утомлений, хворий і наляканий. Весь минулий тиждень під час походу вони разом із іншими стрільцями животіли хіба що на майже гнилих лісових ягодах, і тепер вояки через одного потерпають на бігунку. Температура повітря ледве перевалює за десять градусів, і Кассад цілу довгу ніч намагався заснути на вогкому грунті. Він і досі не міг оговтатися від неймовірного реалізму цієї вправи. Історико-тактична мережа Командного училища «Олімп» настільки ж переважала тривіальну стимсимуляцію, наскільки повноцінна голографія прогресивніша від феротипії, але ж його фізичні відчуття були до того переконливими, до того реальними, що Кассад і думати не хотів ні про яке поранення. Ходили чутки, що інколи під час розігрування симуляцій ІТМ-КУО курсанти одержували пошкодження, не сумісні з життям, і їхні тіла діставали з ясел занурення мертвими.

Весь ранок лучники, і поміж них Кассад, стояли на правому фланзі Генріха і роздивлялися куди сильнішу лаву французів, аж раптом замайоріли прапорці, загорлали відповідники сержантів у XV столітті, і стрільці скорилися наказам короля, виступивши вперед у напрямку супротивника. Нерівний фронт англійців, простягнувшись через усе поле від лісу до лісу на сімсот метрів, складався із таких от загонів лучників, в один із яких входив Кассад, що ними розбавили менші групи лицарів. Як такої кінноти в англійців не було, і єдині вершники — власне командування, — видні Кассадові, гуртувалися навколо короля у трьохстах метрах ближче до центру або ж купчилися довкола герцога Норка, чиї позиції знаходилися значно ближче до правого флангу Кассада. Ці дві групки командирів нагадали Федману мобільні штаби Сухопутних військ Збройних сил Гегемонії, тільки замість обов'язкового частоколу антен зв'язку їхнє місцезнаходження зараз виказували яскраві стяги та вимпели, що понуро висіли на ратищах списів. Яка очевидна ціль для артилерії, подумалося Кассаду, аж поки він не нагадав собі, що цей рід військ на даний момент іще не існує.

Натомість він зауважив чисельну перевагу коней у французів. Шість або сім сотень лицарів-верхівців у лавах на обох флангах і довга шеренга вершників в ар'єргарді. Коней Кассад недолюблював. Звісно, він бачив їх на картинках та голографіях, проте не зіштовхувався з ними аж до сьогоднішньої вправи. І тепер їхній розмір, запах і звуки постійно його бентежили, особливо якщо врахувати, що ці чотириногі були закуті в броню на грудях та голові, підкуті металом та вимуштрувані возити лицарів в обладунках, озброєних чотириметровими піками.

Просування англійців уперед зупинилося. Кассад прикинув, що зараз лінія фронту стояла в ста п'ятдесяти метрах від неприятеля. З досвіду попереднього тижня він знав, що тепер дістане до них стрілою свого довгого лука, але, крім цього, він також знав, що для цього доведеться ледь не вивертати плечовий суглоб, аби втримати тятиву напнутою.

Французи щось кричали, мабуть, образи, але він не звертав на них уваги, позаяк зі своїми мовчазними товаришами посунувся трохи вперед від місця, де вони лишили стріли, і став шукати вологий грунт, куди можна було би вгородити важкі і довгі палі, півтора метра завдовжки, гострі з обох боків — ці незграбні штукенції вони тиждень тягнули на горбу. Коли всім лучникам уперше наказали познаходити в густому лісі за Соммою[61] молоді деревця і врізати собі кілька паль, він ще навіть мимохіть замислився, навіщо це їм здалося. Тепер він знав.

Кожен третій лучник мав по важкому дерев'яному молоту, якими вони зараз по черзі забивали палі в грунт під точно вивіреним кутом. Кассад витягнув свій довгий кинджал і підгострив трохи затуплений кінець палі, яка, навіть похилена, діставала йому майже до грудей, потім вернувся назад, під захист цього їжака, що вищирився гострими палями в напрямі, з якого мали атакувати французи.

Французи не атакували.

Кассад чекав разом з усіма. Тятива напнута, сорок вісім стріл складені в дві купки біля правильно поставлених ніг.

Французи не атакували.

Дощ ущух, але здійнявся прохолодний вітерець, і тіло Кассада почало хутко втрачати все тепло, що він його був акумулював під час коротких переходів туди-сюди і встановлення паль. Над полем чулося тільки шкрябання одна об одну металевих пластин обладунків на людях і конях, чиєсь випадкове бурмотіння чи нервові смішки і важке тупотіння, коли французькі вершники змінювали шикування, а проте в атаку вони все одно не зривалися.

У кількох футах від Кассада коротко вилаявся шпакуватий йомен[62].

— Ці бісові сини перепаскудили мені клятий ранок. Сціть уже, або геть з нужника!

Кассад кивнув. Він так і не второпав, чи це він почув і зрозумів пару фраз середньоанглійською, або, може, його сусід і справді говорив простим стандартом. Звідки ж йому знати, чи цей шпакуватий лучник — інший курсант Командного училища, інструктор або артефакт симуляції? По його мовленню так відразу і не скажеш. Утім, йому було байдуже. Серце гупало, долоні змокріли. Він витер руки об куртку.