— Сто дев'яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.

— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.

— Найвища точка дев'яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден[161], п'ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев'ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.

— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер'єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.

— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.

Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.

Консул повернувся до Брон Ламії:

— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.

Жінка допила рештки свого вина.

— Усі хочуть слухати історію зараз?

У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.

— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.

Довге прощання[162]

Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний...

Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.

Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»

— Пан-Ламіє?

— Ага.

— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?

— Ага.

Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев'ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.

До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.

— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.

— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-... е-е?..

— Джонні, — відповів він.

Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем. Грошима від нього так і пахло. Тут мався на увазі навіть не одяг (а він хоч і носив сіро-чорний костюм вільного крою, та з тканини кращої якості від середньостатистичної) — мене просто не відпускало відчуття, що хлопцю класу не позичати. З акцентом також у мене не складалося. Я досить добре орієнтуюся в діалектах (професія зобов'язує), але ніяк не могла визначити його рідну планету, не кажучи вже про конкретний регіон.

— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.

Друже-Джонні похитав головою. Можливо, він подумав, що я пропоную йому хильнути прямо з шийки. Та хай йому чорт, в мені класу теж хоч греблю гати: і за диспенсером води стоять пластикові чашки.

— Пан-Ламіє, — промовив він зі своїм вишуканим акцентом, який і досі вислизав од мене, — мені потрібен детектив.

— Так це і є моя робота.

Він замовк на мить. Соромився. Багато клієнтів вагаються, перш ніж пояснити суть справи. Не дивно. Дев'яносто п'ять відсотків замовлень пов'язані з розлученнями та іншими побутовими негараздами. Я дала йому час зібратися з думками.

— Питання досить делікатне, — нарешті спромігся він.

— А як же, пан-... е-е, Джонні, більшість моїх замовлень вписуються в цю категорію. Я маю зобов'язання перед УніМережею, а все, що стосується моєї клієнтури, регулюється дією закону «Про захист прав особистості». Геть усе конфіденційне. Навіть той факт, що ми зараз спілкуємося з вами. Навіть якщо ви передумаєте мене наймати. — Типова дурня, оскільки при бажанні правоохоронці могли покопатися в моїх справах у будь-який зручний для них момент. Проте я відчувала, що цьому хлопцеві необхідно було дати розслабитися. Господи, який же він був прекрасний.

— Ага, — кивнув він і ще раз озирнувся, а потім подався вперед. — Пан-Ламіє, мені потрібно, щоби ви розслідували вбивство.

А от це вже цікаво. До цього я сиділа, відкинувшись назад на стільці та закинувши ноги на стіл. Тепер же мусила випростатися і нахилитися ближче до нього.

— Убивство? Ви впевнені? А як же органи?

— Вони тут ні до чого.

— Так не буває, — промовила я, занепавши духом від того, що маю справу з недоумком, а не клієнтом. — Приховування вбивства від представників влади заборонено законом. — А сама тим часом подумала: «То ти в нас убивця, Джонику?»

Він усміхнувся і похитав головою.

— Не в цьому випадку.

— Що ви маєте на увазі?

— А те я маю на увазі, пан-Ламіє, що вбивство відбулося, але поліція (ні місцева, ні загальна Гегемонії) не знають про нього і їхня юрисдикція на нього не поширюється.

— Це неможливо, — повторила я. За вікном у канал разом із іржавою мжичкою сипалися іскри промислового електрозварювання. — Поясніть.

— Убивство відбулося поза Мережею, поза Протекторатом. Місцевих органів влади там не існує.

У цьому вже прочитувалася певна логіка. Свого роду. З іншого боку, хоч убийте, я не розуміла, про що він говорив. Навіть на загумінкових планетах та в колоніальних світах існують поліцейські. На борту якогось зорельота? Еге ж. Це сфера відповідальності Міжзоряного транспортного управління.

— Зрозуміла. — У мене вже кілька тижнів були самі лише гульки. — Давайте вже, діліться подробицями.

— Але ж ця розмова все одно вважатиметься конфіденційною, навіть якщо ви не візьметеся за цю справу?

— Абсолютно.

— І якщо ви її візьмете, то звітуватимете тільки переді мною?

— Аякже.

Мій майбутній клієнт завагався і потер тендітними пальцями підборіддя.

— Згода, — нарешті проказав він.

— Можете почати від самого початку. Кого вбили?

Джонні вирівнявся, ніби уважний школяр. У його щирості можна було не сумніватися.

— Мене.

На те, щоби вивудити з нього всю історію від початку і до кінця, пішло десять хвилин. Коли він скінчив, я вже не вважала його божевільним. Божевільною була я. Бо збиралася взяти цю справу.

Джонні — а його справжнє ім'я виявилося шифром із цифр, букв і їхніх груп, довших від моєї руки, — був кібридом.

Про кібридів мені доводилося чути. А кому ні? Колись навіть обізвала кібридом свого першого чоловіка. Але я ніколи не думала, що сидітиму зі справжнім таким в одній кімнаті. Чи вважатиму його достобіса привабливим.

Джонні був Штінтом — штучним інтелектом. Його свідомість, чи то его (називайте її, як вам заманеться) плавала собі десь у базовій площині мегаінфосфери ТехноКорду. Подібно до всіх інших, окрім хіба що чинної виконавчої директриси Сенату та сміттярів Штінтів, я уявлення не мала, де знаходиться той ТехноКорд. Штучні інтелекти мирним шляхом позбулися людського контролю понад три століття тому (задовго до мого народження) і хоча й надалі служили Гегемонії в ролі дорадників Речі Спільної, контролерів усіх інфосфер, вряди-годи користаючись своїми прогностичними здібностями, щоби упереджувати значні наші помилки або стихійні лиха. І тим не менш у цілому ТехноКорд вів своє власне незбагненне і цілковито нелюдське життя, нікого в нього не втаємничуючи.