Мені це здавалося справедливим.

Зазвичай люди і штучні інтелекти перетиналися в інфосфері. У разі потреби вони здатні генерувати інтерактивну голограму. Пам'ятаю, під час церемонії інкорпорації Мауї-Заповітної до складу Гегемонії та підписання договору посланці від ТехноКорду підозріло нагадували стару зірку голоматографа Тайрона Батвейта.

А от кібриди — це геть інша справа. Виготовлені з людського генетичного матеріалу, вони набагато людяніші зовні та в очевидній поведінці, навіть у порівнянні з тими самими андроїдами. Відповідно до угод між ТехноКордом та Гегемонією, кібриди існували у вкрай обмеженій кількості.

Я поглянула на Джонні. З погляду Штінту, прекрасне тіло та інтригуюча особистість, що сиділи навпроти мене за столом, напевно, вважалися банальним придатком, об'єктом дистанційного управління, трошки складнішим, але все ж таки не важливішим від десятків тисяч інших сенсорів, маніпуляторів, автономних одиниць або ж решти об'єктів, якими будь-який штучний інтелект міг скористатися впродовж робочого дня. І виведення з експлуатації такого «джонні» навряд чи б його збентежило сильніше, ніж мене процедура манікюру.

«Боже, ну й марнотратники ж», — спало мені на думку.

— Отже, кібрид?

— Так. Ліцензований. У мене віза користувача Всемережжя.

— Добре, — почула я себе ніби зі сторони. — Значить, хтось... убив вашого кібрида і тепер ви хочете, щоби я з'ясувала, хто саме?

— Ні. — Він мав каштанові кучері з рудим відблиском. Так само, як і акцент, зачіска мене спантеличувала. Чомусь вона здавалася архаїчною, але я точно десь її вже бачила раніше. — Убили не просто моє тіло. Нападник убив самого мене.

— Вас?

— Так.

— Вас... як сам штучний інтелект?

— Точнісінько.

Я нічого не розуміла. Штінти не вмирають. Принаймні в Мережі про таке ніколи не чули.

— Не розумію, — зізналася я.

Джонні кивнув.

— На відміну від людської особистості, яку можна... наскільки я розумію, принаймні так склався консенсус... вмертвити, існування моєї власної свідомості припинити неможливо. Однак у результаті нападу відбулося... так би мовити, переривання, і попри те, що мені доступний... скажемо так, дублікат спогадів, особистості тощо, відбулася втрата даних. Деяка інформація була знищена під час нападу. І от саме в цьому значенні нападник вчинив убивство.

— Зрозуміло. — Я збрехала. Перевела подих. — Ну, а влада у штучних інтелектів?.. Якщо така існує... Або кіберполіція Гегемонії? Хіба не до них потрібно було би звертатися?

— З особистих причин не можу, — відповів мені привабливий молодик, якого я намагалася сприймати як кібрида. — Важливо... навіть необхідно... щоби я обійшовся без консультацій із цими джерелами.

У мене від здивування піднялася брова. Він говорив, наче був моїм пересічним клієнтом.

— Запевняю вас, — правив він далі, — йдеться не про порушення закону чи етичних норм. Просто це... трохи ніяково для мене особисто в аспекті, який я не можу пояснити.

Я склала руки на грудях.

— Послухайте, Джонні. Це дуже недоладна байка. Ну, я маю на увазі, що мушу вірити вам на слово в тому, що ви кібрид. Із власного досвіду можу припустити, що ви просто шахрай.

Вираз обличчя молодика ураз набув здивованого виразу.

— Я про це не думав. Як мені довести, що я той, за кого себе видаю?

— Переведіть мільйон марок на мій поточний рахунок, — навіть не завагалася я. — у «ТрансМережевому банку».

Джонні всміхнувся. Тієї самої миті задзвонив мій телефон, і з його екрану сколошканий чоловік на фоні коду «ТрансМережі» проказав:

— Перепрошую, пан-Ламіє, але ми хотіли поцікавитися, чи... е-е... враховуючи розмір вашого депозиту, ви не хотіли би поговорити про умови зберігання довготермінових вкладів або взаємні гарантовані можливості на ринку?

— Потім, — відрізала я.

Банківський робітник кивнув і зник.

— Це могла бути і симуляція, — зауважила я.

— Так, — усмішка Джонні була приємною, — але навіть у такому разі цього цілком досить для того, щоб удовольнити вашу цікавість.

— Не обов'язково.

Він здвигнув плечима.

— Якщо припустити, що я справді той, за кого себе видаю, то візьметеся ви за справу чи ні?

— Угу, — зітхнула я. — Мої розцінки менші від мільйона марок. П'ятсот на день плюс витрати.

Кібрид кивнув.

— То це значить вашу згоду?

Я підвелася, надягла капелюха і зняла стареньке пальто з вішалки біля вікна. Схилилася над нижньою шухлядою і поклала до кишені батьківський пістолет.

— Гайда, — сказала я.

— Ходімте, — погодився Джонні. — Тільки куди?

— Хочу подивитися на місце, де вас убили.

Поширений стереотип, що уродженці Луза терпіти не можуть, коли доводиться полишати Вулик, бо, мовляв, їх одразу вражає напад агорафобії, якщо вони потрапляють у місце, просторіше від торговельно-розважального центру. А правда в тому, що більшість своїх справ мені доводиться робити... в іншосвітті, позаяк походять вони... з іншосвіття. Для початку це всякі дармоїди, що уникають систем стеження під час користування мережею телепортів і змінюють особистість для того, щоби розпочати життя з чистого аркуша. Пошуки дружин-фліртувальниць, яким здається, що побачення на іншій планеті порятує їх від викриття. Зниклі діти і пропащі батьки.

Та щойно ми покинули ворота телепорту з Анфілади Залізної Свині, то я не тільки здивувалася, а й завагалася, чи йти далі. Ми потрапили на порожнє кам'яне плато, яке, здавалося, тягнулося до нескінченності. І якщо не брати до уваги бронзовий прямокутник порталу за нами, ніде не було видно й сліду цивілізації. У повітрі тхнуло несвіжими яйцями. Небо здавалося перекинутим казанком жовто-бурої барви, наповненим нудотного виду хмарами. Земля навколо вся полущилася і мала сірий колір за повної відсутності ознак життя. Навіть лишайників. Я уявити не могла, наскільки далеко від нас обрій, але відчувалося, що ми високо та бачимо на дуже значну відстань. І попри все не могли роздивитися ані дерев, ані кущів, ані тварин.

— Де ми в біса знаходимося? — спитала я, адже була впевнена, що знаю всі планети Мережі.

— Мадг'я, — відповів Джонні, в чиїх вустах ця назва прозвучала якось по особливому бридко та неприємно.

— Уперше чую, — заявила я, поклавши руку в кишеню, де намацала перламутрове руків'я автоматичного пістолета.

— Офіційно вона ще не входить до Мережі, — пояснив кібрид. — Офіційно це поки що колонія Парваті. Але ми всього лишень у кількох світлових секундах від бази Збройних сил Гегемонії, тому телепорт сюди провели ще до того, як Мадг'я приєднається до Протекторату.

Я озирнула пустку навколо. Мені було зле від смороду діоксиду сірки, і я боялася, що зіпсую свій костюм.

— Колонії? Ближні?

— Немає. Тільки парочка невеликих міст у протилежній півкулі.

— А найближчий населений пункт?

— Нанда-Деві. Містечко на три сотні мешканців. Понад дві тисячі кілометрів на південь.

— То чому ворота телепорту знаходяться аж тут?

— Потенційні родовища. — Джонні обвів сіре плато рукою: — Важкі метали. Щойно почався видобуток, Консорціум домігся дозволу на побудову понад сотні порталів у цій півкулі для простішого доступу.

— Гаразд, — проказала я. — Місце для вбивства саме те що треба. Навіщо ви сюди прилітали?

— Не знаю. Цей фрагмент із пам'яті зник.

— З ким ви сюди прилітали?

— Теж не знаю.

— А що ви знаєте?

Молодик запхав свої тендітні руки в кишені.

— Хто б... чи що б мене не атакувало, користувалося воно при цьому зброєю, яку в ТехноКорді називають вірусом СНІД-ІІ.

— Що це таке?

— СНІД-ІІ був людською інфекційною хворобою періоду до Гіджри, — пояснив Джонні. — Викликав дисфункцію імунної системи. Цей... вірус... так само діє і на штучні інтелекти. Менш ніж за секунду він проникає в систему безпеки і запускає смертоносні програми-фагоцити проти власника... самого штучного інтелекту. Проти мене.