— То природним шляхом заразитися цим вірусом неможливо?

— Неможливо, — всміхнувся Джонні. — Це все одно, що спитати в жертви розстрілу, чи не сама вона впала на кулі.

Я знизала плечима:

— Слухай-но, якщо тобі потрібен експерт із базової мережі чи штучних інтелектів, то звернувся ти не до тієї жінки. Геть як інші двадцять мільярдів бевзів, я просто вмію заходити в інфосферу, а так в усьому, що стосується світу привидів, я повний нуль. — Я навмисне використала старий термін, аби подивитися, чи розворушить він його.

— Знаю, — холоднокровно відповів Джонні. — Мені від вас потрібно інше.

— І що ж вам від мене потрібно?

— Знайти, хто мене сюди привів і вбив. І навіщо він це зробив.

— Гаразд. Чому вам здається, що вбивство сталося тут?

— Тому що саме тут я відновив контроль за своїм кібридом після... реконструкції.

— Тобто ваш кібрид виходив із ладу, коли відбулося знищення вірусом?

— Так.

— І довго це тривало?

— Моя смерть? Майже хвилину, перш ніж запустилася резервна персона.

Я не змогла втриматися від сміху.

— Що тут смішного, пан-Ламіє?

— Ваші уявлення про смерть.

Карі очі посумнішали.

— Вам це смішно, і це при тому, що ви не маєте ані найменшого уявлення, що значить ціла хвилина... від'єднаного стану... для компонента ТехноКорду. Цілі епохи часу й інформації. Тисячоліття ізоляції.

— Еге ж, — ні грама не напружуючись, я втрималася від сліз. — То чим займалося ваше тіло, ваш кібрид, поки ви там свої котушки персони переставляли чи як воно там у вас відбувається?

— Певно, було в коматозному стані.

— Автономний режим не передбачено?

— Звісно. Тільки не у випадку відмови всієї системи.

— Ну, і куди ви прийшли?

— Перепрошую?

— Коли повторно запустився кібрид, де він знаходився?

— Лежав ось тут, — із розумінням кивнув Джонні і показав на каменюку менше ніж у п'яти метрах від порталу.

— По цей бік чи той бік?

— По той.

Я підійшла до брили й оглянула місце злочину. Жодної крові. Жодних записок. Жодних знарядь убивства. Ні сліду, ні натяку на те, що тут колись цілу вічність хвилини пролежало тіло Джонні. Криміналісти з поліції, може, і накатали б цілі томи про мікроскопічні та біотичні докази, які тут знаходилися, але в моїх очах то був суцільний камінь.

— Якщо ваша пам'ять насправді зникла, — поцікавилася я, — то звідки ви знаєте, що разом із вами був іще хтось?

— Покопався в архіві телепорту.

— А ви бува не потурбувалися дізнатися, як звали вашого загадкового супутника або який номер його універсальної карти?

— Ми обоє скористалися моєю карткою.

— Одна особа?

— Так.

Я кивнула. Архіви телепорту допомогали б розкрити абсолютно будь-який злочин, вчинений між світами, якби портали забезпечували справжню телепортацію. Транспортні архіви могли би відтворити суб'єкта аж до останнього грама маси та фолікула. Натомість портали, грубо кажучи, прогризали дірку в часопросторі з допомогою фазованої сингулярності. Тому якщо телепорт-злочинець користався чужою картою, єдине, що можна було дізнатися про нього, це відправний та кінцевий пункти призначення.

— Звідки ви телепортувалися?

— Із Центру Тау Кита.

— Є код порталу?

— Аякже.

— То ходімо, договоримо деінде. А то тут геть усе просмерділося аж до неба.

ЦТК, стара як звіт абревіатура на позначення Центру Тау Кита, — однозначно найбільш людний світ у Мережі. Крім п'яти мільярдів власного населення, що чіпляються за житлову площу на території, більше ніж уполовину меншій від Старої Землі, він має ще й орбітальний комплекс, де мешкає ще півмільярда. Це не тільки столиця Гегемонії та резиденція Сенату, а ще й діловий центр міжпланетної торгівлі. Тож цілком природно, що номер термінала, який видобув Джонні, привів нас до комплексу з шестиста телепортів в одному з найвищих хмаросягів Нового Лондона, найдавнішого та найбільшого району міста.

— Хай Бог милує, — вирвалося в мене. — Треба випити.

Поблизу комплексу знайшовся непоганий вибір барів, серед яких ми вибрали відносно спокійний генделик, оформлений під корабельну таверну: темний, прохолодний, з надміром фальшивого дерева та несправжньої міді. Я замовила собі пива. Під час ведення справи я не вживаю міцного алкоголю або флешбеку. Й інколи мені навіть спадає на думку, що тільки самодисципліна і досі дозволяє мені займатися своїм ділом.

Джонні також замовив собі пиво, темного німецького ґатунку, яке розливають на Ренесанс-Векторі. І я себе зловила за думкою, що цікаво було би дізнатися, якими ще пороками можна було би зацікавити кібрида.

— Що ще вам пощастило дізнатися, перш ніж ви опинилися в мене? — поцікавилася я.

Молодик розвів руками:

— Нічого.

— От паскудство, — шанобливо відказала я. — Це був жарт. З усіма можливостями Штінту, які вам підвладні, ви спроможні простежити все, що ваш кібрид робив, і де він це робив, упродовж кількох днів до... пригоди?

— Ні, — відсьорбнув зі свого кухля Джонні. — Я міг би це зробити, але існують вагомі причини, чому я волів би залишити супутні штучні інтелекти несвідомими власного розслідування.

— Ви підозрюєте когось із них?

Замість відповісти на запитання, Джонні просто передав мені виписку з придбаннями, здійсненими його універсальною карткою.

— Через утрату пам'яті внаслідок мого вбивства п'ять стандартних днів пройшли повз мене. Ось зміни на картці за цей період.

— Мені здається, ви згадували, що від'єднувалися на хвилину.

Джонні пошкрябав щоку пальцем.

— Мені пощастило, що я випав з інформаційних потоків, чий обсяг дорівнює тільки п'ятьом дням.

Я махнула людині-офіціанту і замовила ще одне пиво.

— Послухайте, — сказала я, — Джонні... ким би ви не були, я не зможу знайти жодної зачіпки, якщо не знатиму про вас і вашу ситуацію побільше. Навіщо комусь вас убивати, якщо вони знають про вашу здатність до реконструкції чи що воно там у біса таке?

— Я бачу два можливі мотиви, — не відриваючись від пива, промовив клієнт.

Я кивнула.

— Перший — спричинити втрату пам'яті, що їм, власне, і вдалося зробити, — промовила я. — Відтак, це означає, що те, про що, на їхню думку, ви мали забути, привернуло вашу увагу впродовж десь так минулого тижня. То який другий мотив?

— Передати мені повідомлення. От тільки я не розумію, в чому воно полягає чи від кого надійшло.

— Вам відомий хто-небудь, кому потрібна ваша смерть?

— Ні.

— Жодних ідей?

— Узагалі.

— Більшість убивств, — розвивала я думку, — відбуваються внаслідок раптової, бездумної люті і вчиняються особами, добре відомими жертві. Членами сім'ї, друзями чи коханцями. Більшість навмисних убивств — людьми, наближеними до жертви.

Джонні не казав нічого. В його обличчі мене щось страшенно вабило — якась чоловіча сила у поєднанні з жіночною обачністю. Можливо, очі.

— У Штінтів бувають сім'ї? — допитувалася я. — Ворожнечі? Гризота? Сварки, як у коханців?

— Ні, — легко всміхнувся він. — Існують квазісімейні домовленості, але вони повністю позбавлені необхідного емоційного складника чи відповідальності, притаманних людським родинам. «Сім'ї» штучних інтелектів — це, головним чином, кодові групи, необхідні для виявлення місця зародження певних обчислювальних трендів.

— Тобто ви не вірите в те, що на вас напав інший штучний інтелект?

— Це можливо, — крутив у руках свій келих Джонні. — Я тільки не розумію, навіщо їм нападати на мене через мого кібрида.

— Може, так простіше?

— Можливо. Але це ускладнює роботу нападника. У базовій площині інфосфери ефект був би куди смертоносніший. Крім того, я взагалі не бачу мотивів для іншого штучного інтелекту. Це безглуздо. Я ні для кого не становлю загрози.

— Навіщо вам кібрид, Джонні? Може, якби я зрозуміла вашу роль в усьому цьому, то побачила би мотив?

Він узяв прецель і почав із ним гратися.