— У мене є кібрид... за великим рахунком, я і є кібрид через те, що моя функція — спостерігати за людьми та реагувати на них. У якомусь сенсі, колись я й сам був людиною.

Я спохмурніла та похитала головою. Поки що нічого не було зрозуміло.

— Ви щось чули про проекти повернення особистостей? — спитав він.

— Ні.

— Ну, наприклад, коли стандартний рік тому Збройні сили відтворили персоналію генерала Горація Ґленнон-Гайта для того, щоби зрозуміти, чому він був таким блискучим полководцем? Про це говорили в усіх новинах.

— Ага.

— Так от, я є... чи був... значно давнішим та складнішим проектом повернення. Моя базова персона ґрунтувалася на поеті зі Старої Землі періоду до Гіджри. Стародавньому поеті. Який народився наприкінці вісімнадцятого століття за Старим календарем.

— Дідько, як же можна відтворити особистість, яка загублена в часі?

— За письмовими документами, — пояснював Джонні. — Листами. Щоденниками. Критичними біографіями. Свідченнями друзів. А найбільше — за його поезією. Симулятор відтворює навколишнє середовище, під'єднує всі відомі чинники й опрацьовує творчість навспак. Voila — маєте базову особистість. Спершу продукт був грубим, але станом на момент моєї появи він якісно неабияк поліпшився. Апробація відбувалася на поеті двадцятого сторіччя Езрі Паунді — самовпевненій до абсурду, упередженій за межами всякого здорового глузду та практично абсолютно божевільній персоні. На її відлагодження пішов рік, поки ми нарешті не збагнули, що персона виявилася точною. А несповна розуму була сама людина-прототип. Геніальна, але несповна розуму.

— І що тоді? — спитала я. — Ну, збудували вони вашу особистість на основі мертвого поета. Далі що?

— Особистість стає шаблоном, за яким розробляється штучний інтелект. Кібрид дозволяє мені виконувати свою роль у спільноті базової площини інфосфери.

— Роль поета?

— Радше поеми, — всміхнувся Джонні.

— Поеми?

— Тривалого мистецького проекту... але не в людському значенні цього слова. Можливо, головоломки. Задачі зі змінними, завдяки якій штучні інтелекти інколи спроможні доходити несподіваних проривів у серйозніших сегментах аналізу.

— Ніфіга не розумію.

— Гадаю, це й не має значення. Я взагалі сумніваюся, що моє... призначення... могло стати причиною нападу.

— А що ж тоді могло його спричинити?

— Жодної гадки.

Я відчувала, що коло замикається.

— Хай буде так. Я спробую щось дізнатися, чим і з ким ви займалися ці останні п'ять днів. У вас іще є чим поділитися, крім виписки по картці? Що скажете?

Джонні похитав головою.

— Ви ж бо відаєте, чому мені так важливо знати, хто і навіщо на мене напав?

— А то! Вони можуть спробувати це повторити.

— Саме так.

— Як мені на вас вийти, якщо виникне потреба?

Джонні передав мені чип доступу.

— Лінія безпечна?

— Надзвичайно.

— Супер. Повернуся, коли матиму, що розповісти.

Ми вийшли з бару і рушили до комплексу телепортів.

Він уже був пішов геть, коли я наздогнала його за три швидкі кроки і схопила молодика за руку. Я вперше його торкнулася.

— Джонні, як звуть поета зі Старої Землі, якого відтворювали?..

— Повертали.

— Байдуже. Того, на чиїй основі збудували вашу персону штучного інтелекту?

Привабливий кібрид завагався. Я помітила, які в нього довжелезні вії.

— Яке це має значення?

— Хтозна, що тут має значення.

Він кивнув.

— Кітс, — проказав він. — Народився у тисяча сімсот дев'яносто п'ятому нашої ери. Помер від туберкульозу у тисяча вісімсот двадцять першому. Джон Кітс.

Переслідування будь-кого низкою телепорт-переходів з біса неможливо. Особливо, якщо потрібно лишатися непоміченим. Це вміють робити органи Мережі за умови, що на завдання виділено під півсотні агентів плює трошки екзотичних та вкрай дорогих хайтек-іграшок. Не кажучи вже про співпрацю з Транспортним управлінням. Для одинака це фактично нездійсненно.

І попри те для мене мало велетенське значення перевірити, куди відправиться клієнт.

Джонні не озирався, коли перетнув площу перед комплексом. Я з-за близького кіоска простежила за ним із допомогою кишенькової камери, коли він набивав код на ручному монідиску, вставив свою картку і ступив у світляний прямокутник.

Використання ручного монідиску, певно, означало, що він прямував до громадського порталу загального користування, оскільки приватні телепорт-коди зазвичай прошиваються на конфіденційних чипах. Чудово. Я звузила діапазон пошуків десь до двох мільйонів порталів на ста п'ятдесяти із гаком планетах Мережі і вполовину меншій кількості їхніх супутників.

Поки однією рукою я набирала на камері команду повтору, намагаючись крізь окуляр прочитати на збільшенні послідовність цифр, які Джонні набрав на монідиску, іншою я потягнула за червону «підкладку» пальта. Дістала червоний картуз під свою нову червону куртку і насунула його дашок понижче на очі. Хутенько перебігши площу, я шукала в комлозі інформацію про дев'ятизначний код переходу, який розгледіла в камері. Я знала, що перші три цифри відповідають планеті Панна Ціндао-Сішуан (усі коди світів я знала напам'ять), а миттєвістю пізніше вже з'ясувала, що код порталу вів до житлового району Першого експансійного міста Ваньсінь.

Я поквапилася до першої відчиненої кабінки і телепортувалася з неї. Вийшла я на стертій бруківці маленької площі перед комплексом телепортів. Навколо один до одного похилилися стародавні східні ятки, а над вузькими провулками нависали карнизи пагоди. Повсюди юрмилося та стояло в проходах багато народу, і хоча більшість із людей були очевидними нащадками біженців періоду Довгих перельотів, котрі й заселили ПЦС, поміж них товклося й чимало іншосвітян. У повітрі ширяли аромати незвичних рослин, каналізації та вареного рису.

— Прокляття, — прошепотіла я. Неподалік виднілося ще три портали, і жодним із них не користувалися безперервно. Джонні міг звідси телепортуватися куди завгодно.

Замість того, щоб одразу повернутися на Луз, я забарилася на місцевій площі, оглядаючи її та прилеглі завулки. А тим часом подіяла таблетка меланіну, прийнята мною перед цим, і тепер я перетворилася на юну негритянку, або юного негра, позаяк по мені, зодягнуту у модну бахмату куртку червоного кольору і в картузі із поляризованим дашком, важко було однозначно визначити стать. Я неквапом гуляла околицями та робила знімки туристичною камерою.

Трекінгова пігулка, яку я розчинила в другому кухлі німецького пива Джонні, вже давно подіяла. І тепер УФ-позитивні мікроспори, так би мовити, висіли в повітрі. Я могла йти за його видихами. Натомість, виявивши яскравий жовтий відбиток долоні на темній стіні (яскраво-жовтий у моєму спеціальному козирку, видимий тільки в УФ-діапазоні), я відстежила слабкий слід, який залишив його просяклий одяг, коли він торкався каменю чи стін крамничок.

Джонні обідав у кантонському ресторані менше ніж у двох кварталах від телепортів. Вабила своїми запахами смаженина, але я втрималася і не зайшла — майже годину, поки він їв, тинялася серед книжкових крамничок у провулках і торгувалася на базарчику. Потім він повернувся на маленьку площу з телепортами і відправився собі геть. Цього разу він скористався кодом із свого чипу (приватний портал, що, найпевніше, вів до особистого помешкання), тому довелося двічі спробувати щастя з карткою-лоцманом. Чому тільки двічі? Бо, по-перше, картка абсолютно нелегальна, і якби мене з нею зловили, то це коштувало би мені ліцензії. Із безсовісно дорогим, зате естетично бездоганним чипом-хамелеоном Татуся Сільви це, звісно, малоймовірно. А по-друге, я би найвірогідніше опинилася у вітальні помешкання Джонні... що навряд чи можна було би назвати приємною ситуацією, із якої би я так просто викрутилася.

Але то виявилося не його помешкання. Ще до того, як я побачила вуличні знаки, я впізнала знайому збільшену силу тяжіння, тьмяне бронзове світло, запах оливи та озону в повітрі — мій Луз, рідний дім.