Король Біллі ворухнув запальничкою, і ця сторінка разом із п'ятдесятьма іншими зайнялися синім полум'ям. Він їх кинув у фонтан і знову потягнувся за новою партією.

— Будь ласка! — горлав я, вчепившись у кам'яну лаву і намагаючись підтягнутися на руках, поки заціпенілі ноги корчило від випадкових нервових імпульсів. — Будь ласка.

Третя фігура нізвідки не прийшла, якось вона навіть не одмітила свою присутність у моїй свідомості. Складалося враження, що вона завжди стояла там, і ми з королем Біллі її просто не помічали, поки язики полум'я не змахнули досить високо вгору. Неймовірно високий, чотирирукий, відлитий із хрому та хрящів, Ктир прикипів до нас своїм червоним поглядом.

Король Біллі ахнув, ступив крок назад і подався був уперед, щоби згодувати вогню побільше моїх «Пісень». Іще жеврів присок теплих чернеток. Зграя голубів вибухнула лопотінням крил, пурхаючи вгору з-поміж обплетених плющем ребер дірявого купола.

Я рушив було вперед, не стільки роблячи упевнений крок, скільки потайки скрадаючись. Ктир не поворухнувся і не відвів прискіпливого погляду кривавих очей.

— Геть! — екзальтовано закричав король Біллі, забувши про затинання і тримаючи по запаленому віхтю рукописів у кожній руці. — Вертай до ями, з якої піднявся!

Ктир хіба що ледве похилив голову. Червоні відблиски вогню лизнули його гострі грані.

— О, Господи! — і собі закричав я, хоча так і не зрозумів (ні тоді, ні зараз), звертався я до короля Біллі чи примари із пекла. Я зробив два невпевнені кроки і потягнувся до руки свого монарха.

Але його вже там не було. Секунду тому підстаркуватий король стояв на відстані простягнутої руки від мене, а наступної миті висів за десять метрів убік, над кам'яними плитами дворика. Схожі на металеві шипи пальці пронизали його плечі, груди і стегна, але він і далі звивався, не випускаючи з кулаків обійняті вогнем «Пісні». Ктир тримав його, немовби батько, що простягає священикові сина для хрещення.

— Знищ це! — кричав Біллі, намагаючись жестикулювати прохромленими руками. — Знищ це!

Я спинився край водограю і слабко почвалав уздовж його периметра. Спершу мені здавалося, він говорив про Ктиря... але згодом я второпав, що мова йшла про поему... а ще пізніше я збагнув, що він мав на увазі і те, й інше. У сухому фонтані лежали розкидані тисячі або й більше сторінок рукопису. Я підняв відро з гасом.

Ктир не ворушився, а тільки поволі насаджував короля Біллі на свої груди в химерних приязних обіймах. Дідок жолобився і безгучно закричав, коли довгий сталевий шип виріс із його фіглярських шовків над грудною кісткою. А я тупо стояв і згадував колекцію метеликів зі свого дитинства. Повільними, механічними рухами я вихлюпнув гас на розсипані папірці.

— Давай! — хапав повітря ротом король Біллі. — Заради Бога, покінчи з цим, Мартіне!

Я підняв запальничку там, де він її впустив. Ктир не ворухнувся. Кров проступила чорними плямами на блузі Біллі, і вони злилися з її малиновими фабричними фігурами. Я клацнув антикварною запальничкою раз, другий, третій. Але вона викрешувала тільки іскри. Крізь сльози я розглядав труд усього свого життя, розкиданий по притрушеному пилом фонтану. І я впустив запальничку на землю.

Біллі скрикнув. Ніби в тумані, я чув, як скреготіли по кістках леза, коли він звивався в обіймах Ктиря.

— Кінчай! — волав Біллі. — Мартіне!.. О, Боже!..

Я розвернувся, ступив п'ять швидких кроків і вихлюпнув наполовину повне відро з гасом. Його випари застилали мені полудою і без того затуманений зір. Біллі з неймовірною істотою, що тримала його в руках, були мокрі з ніг до голови, ніби два лицедії у грубому фарсі. Я помітив, як Біллі кліпав очима та відпльовувався. Я бачив масну поверхню карбованої пащі Ктиря, в якій відбивалися метеори зоряного дощу. Я зауважив, як від майже згаслого жару спалених сторінок у досі стиснутих кулаках короля зайнявся гас.

Захищаючи обличчя, я підніс угору руки, але було вже пізно — борода і брови в мене курилися і шипіли, — і на шляху мого відступу виріс бортик фонтана.

Якусь мить це поховальне багаття здавалося бездоганним скульптурним зображенням вогню. Блакитна і жовта «П'єта»[126] з чотирирукою мадонною та охопленою вогнем постаттю Христа. Палаюча людина в'юнилася і вигиналася на сталевому терні та двох десятках скальпелів-драпців. Тієї миті в небо знісся лемент, який, як мені і по сьогодні здається, не міг видати людський складник тієї пари в смертельних обіймах. Од вереску я впав на коліна, луна котилася всіма закутками міста, де ще збереглися тверді поверхні, розганяючи хвилі паніки серед голубів. Той крик тривав ще кілька хвилин після того, як полум'яне видіння просто припинило своє існування, не лишивши по собі ні приску, ні образів на сітківці ока. І тільки через хвилину-дві я збагнув, що крик, що його я досі чув, належить мені.

Розв'язка, безперечно, нікудишня і банальна. Справжнє життя рідко дарує нам структурно пристойний фінал.

Багато місяців (заледве не рік) я наново переписував попсовані гасом сторінки і відновлював знищені «Пісні». Тож, мабуть, ви не здивуєтеся з того факту, що поеми я так і не завершив. І це не з власної волі. Моя муза втекла.

Місто поетів занепадало в мирі. Я там пожив іще років зо два, ну, можливо, зо п'ять. На той момент я вже остаточно з'їхав був з глузду. Навіть зараз в архівних звітах про перших пілігримів до Ктиря можна подибати розповіді про якогось кошлатого кощія у лахмітті, який будив прочан від їхнього гетсиманського сну своїм блюзнірським репетом, постійно стрясаючи кулаками в напрямку безмовних Гробниць часу та закликаючи боягуза вийти звідти.

Минув якийсь час, і божевілля вигоріло саме по собі (хоч його попіл тлітиме завжди), і я пройшов пішки п'ятнадцять кілометрів, що відділяли мене від цивілізації. Впродовж десяти останніх днів вміст мого заплічника полегшав до самого рукопису, а я годувався скельними вуграми і топив сніг для пиття.

Два з половиною століття, що минули з того часу, не варті згадки, не кажучи вже про те, щоб їх знову пережити. Неодноразова терапія Поульсена — для підтримання життя в інструменті — й очікування. Двічі підпільно лягав у холодний сон субсвітлових кріогенних подорожей. Кожна потягла на сторіччя з хвостиком. Кожна стягла своє подушне кількістю мозкових клітин та пам'яттю.

Тоді я чекав. Чекаю і досі. Поему потрібно завершити. І її буде завершено.

Споконвіку було Слово.

Наприкінці ж... коли мине вся честь, все життя, всі турботи...

Наприкінці буде Слово.

«Бенарес» причалив до пірса в Окраї одразу по обіді. Один зі скатів помер ще в упряжці за якихось двадцять кілометрів від пункту призначення, й А. Беттік просто перерізав паски, які припинали манту. Інший протягнув, поки вони не заходилися швартуватися до вигорілої на сонці пристані, аж потім, виснажений, перевернувся, пускаючи бульби з обох бризкалець. Андроїд і цього наказав відпустити, пояснивши, що скатові навряд чи судилося вижити, якщо його підхопить хутка течія.

Прочанам віддавна не спалося, і ще з досвітків вони спостерігали за насуванням ландшафту. Майже ніхто не говорив і не знайшов, що сказати Мартінові Силену. А поет був і не проти... запивав собі сніданок вином та горлав сороміцькі пісні на сході сонця.

За ніч плесо річки стало ще розлогішим, і на ранок від берега до берега Гулай перетворився на сіро-голубе шосе двокілометрової ширини, що прорізало низькі зелені узгір'я південніше від Трав'яного моря. Настільки близько до моря дерева не росли, тож бурі, золоті та верескові відтінки чагарників Гриви поступово виясніли і поступилися місцем соковитій зелені двометрового різнотрав'я північних гін. Цілий ранок пагорби все сильніше розпластувалися по землі, поки не перетворилися на крутоярі пасма обабіч ріки. На півночі та на безводному сході понад обрієм небо майже непомітно помутнішало, і ті з пілігримів, яким довелося пожити на планетах-океанах, зрозуміли, що так наближається море, хоч і мусили повсякчас нагадувати собі, що єдину «водойму» поруч насправді утворювали кілька мільярдів акрів розтрав'я.