— Дідько б його побрав! — вилаявся Мартін Силен.

— Хто це зробив? — поцікавився отець Гойт. — Ктир?

— Швидше за все, Самооборона, — відповів Консул. — Хоча, цілком можливо, що тієї миті вони якраз воювали із Ктирем.

— Очам своїм не вірю, — гаркнула Ламія і, повернувшись до А. Беттіка, який саме приєднався до них на кормовій палубі, спитала: — Ви знали, що тут сталося?

— Ні, — відказав андроїд. — З усіма пунктами північніше шлюзів зв'язок було втрачено більше тижня тому.

— Якого ж чорта? — сердилася Ламія. — Навіть у такого Богом забутого світу має бути своя інфосфера. Хіба у вас і радіо немає?

А. Беттік ледве усміхнувся.

— Ні, пан-Ламіє, радіо є. Але супутники зв'язку не функціонують, НВЧ-ретранслятори біля шлюзів Карли зруйновано, а от чого нам справді бракує, так це доступу до короткохвильового діапазону.

— А що з мантами? — змінив тему Кассад. — Зможемо дістатися до Окраю із цим запрягом?

— Доведеться, полковнику, — спохмурнів андроїд. — Але взагалі-то, це злочин. Оговтатись від цього запливу наша пара вже не зможе. Із свіжими скатами в Окраї ми вже були б удосвіта. А от із цими двома... — А. Беттік здвигнув плечима: — Якщо пощастить і тварини виживуть, то десь до обіду...

— Буєр же нас дочекається? — поцікавився Гет Мастін.

— Будемо в це вірити, — відповів андроїд. — А тепер, якщо дозволите, я мушу відлучитися і перевірити, чи нагодували сердешних тварин. Адже маємо вирушати менше, ніж за годину.

Ні в самій Наяді, ні в її сплюндрованих околицях людей ніхто так і не побачив. Після міста інших суден вище за течією ріки не зустрілося жодного. Година подорожі у північно-східному напрямку — і ліси та угіддя нижнього Гулаю поступилися місцем оранжевим пагоркам південного притрав'яноморського степу. Час від часу Консулу потрапляли в поле зору земляні вежі-комашники мурах-архітекторів, деякі визубні яких тягнулися попід самим берегом і сягали десятиметрової вишини. Руйнування не минули жодної ознаки людського існування. Кудись поділася поромна переправа біля порогів Бетті-Форд, від якої не лишилося ні буксирного тросу, ні хатки-огріванки по лівому борту, де вона простояла майже два століття. «Заїзд човнярів» на Печерному розі виглядав темним і тихим. А. Беттік з іншими матросами екіпажу погукав, але чорне війстя печери у відповідь тільки мовчало.

Із сутінками над річкою опустилася чуттєва лагода, яку вже незабаром порушив стрекотливий хор комах і крики нічних птахів. На мить плесо Гулаю перетворилося на дзеркало, що в ньому відобразився присмерк сіро-зеленого склепіння неба, гладінь якого порушували хіба що випадкове хлюпання нічної хижої риби та слід від натруджених скатів. А коли упала справжня темрява, у долинах та видолинках невисоких погористих перелогів затанцювали пасма рясного степового павутиння — набагато блідіші від своїх лісових родичів, але значно крупніші від них, справжні осяйні тіні завбільшки з маленьких дітлахів. З появою перших сузір'їв та розчерків падучих зірок у нічному небі — цієї блискучої вистави вдалині від усіх можливих рукотворних джерел світла на кормі ввімкнули ліхтарі та накрили вечерю.

Ктиревих прочан оточувала гнітюча атмосфера, ніби вони досі розмірковували над похмурою та бентежною оповіддю полковника Кассада. Консул із полудня безугавно пив і тепер насолоджувався відстороненістю — від реальності та болісних спогадів, — завдяки якій іще міг прожити новий день і нову ніч. Настала його черга питати, голосом рівно настільки вивіреним та чітким, яким він може бути в істинного алкоголіка, хто мав бути наступним оповідачем.

— Я, — відповів Мартін Силен. Поет від самого ранку також пропускав чарку за чаркою. Своїм голосом він володів не гірше від Консула, але старого поета видавали розпашілі вилицюваті щоки та майже маніакальний блиск в очах. — Принаймні, третій номер випав мені, — він підняв свій папірець. — Якщо ви досі не передумали слухати про це блядство.

Брон Ламія піднесла келих вина, скривилася і поставила його на стіл.

— Можливо, варто обговорити те, про що ми дізналися з попередніх двох історій і що ми можемо з них із користю взяти для свого... становища.

— Не зараз, — заперечив полковник Кассад. — Нам усе ще бракує інформації.

— Нехай пан-Силен говорить, — подав голос Сол Вайнтрауб. — А вже потім дискутуватимемо.

— Згоден, — погодився Лінар Гойт.

Гет Мастін і Консул кивнули.

— От і славно! — крикнув Мартін Силен. — Розкажу вам свою історію. Тільки дайте докінчу цей келих вина, матері його ковінька.

Споконвіку було Слово. Слово породило текст. Текст породив текстовий редактор. Текстовий редактор породив мисленнєвий редактор. Мисленнєвий редактор породив смерть красного слова. Бува й таке[86].

Якось Френсіс Бекон заявив: «Плодом кепського та негожого ладу слів єсть дивовижне потьмарення розуму». То хіба не всі ми свого часу доклалися до цього дивовижного потьмарення розуму, ні? І більше від решти — я сам. Один із найліпших, забутих (саме так: «найліпших», кома, «забутих») письменників двадцятого сторіччя одного разу скаламбурив[87]: «Мені страшенно подобається письменництво, але я терпіти не можу письмо»[88]. Допетрали? Що ж, мої френди і френдеси, мені страшенно подобається писати вірші, але я не можу терпіти триклятих слів.

Звідчого ж почати?

Можливо, з Гіперіона?

(Зйомка «із затемнення».) Майже два стандартні століття тому.

П'ять кораблів-«ембріоносців» Сумного Короля Біллі крутяться, немовби золотисті кульбабки, у такому до болю знайомому ляпіс-лазуровому небі. Ми ступаємо на цей берег, геть як ті конкістадори — прогулюємося туди-сюди. Понад дві тисячі митців візуального жанру, письменників та скульпторів, поетів та аРНКтистів, відеоробів та голографічних режисерів, композиторів із декомпозиторами і бозна-ким іще, яким асистували вп'ятеро більша кількість адміністраторів, техніків, природоохоронців, кураторів, придворних скарбничих та професійних лижизадів, уже не кажучи, власне, про самі ці монарші зади, за підтримки ще вдесятеро більшої кількості андроїдів, котрі залюбки готові були поратися на землі, кочегарити в реакторах, зводити міста, «виробляти марне силу — не знати відпочинку», як співається в тій пісні... і к бісу, ви мене зрозуміли.

Ми сіли на планеті, вже «засіяній» сердешними придурками, що зтуболилися та здичавіли за пару століть до того і не цуралися пхати руки до рота, а дубцями сунути по голові за першої-ліпшої нагоди. Тож цілком природно, що благородні нащадки цих хоробрих першопрохідців вітали нас, наче богів (особливо після того, як наша служба безпеки завалила парочку їхніх найагресивніших вождів), і нам годилося прийняти це шанування за належне і поставити їх гарувати пліч-о-пліч із нашими синьошкірими, орати найдальші гони та мурувати наше осяйне місто на горі.

То й справді було осяйне місто на горі. І сьогоднішній вид його руїн вам нічого про нього не скаже. За три століття пустеля багато собі відвоювала, акведуки в горах розвалилися та попадали, від самого міста лишився голий кістяк. Зате у свій день Місто поетів було прекрасним. Трошки від Афін доби Сократа, щось від інтелектуального виру ренесансної Венеції, мистецького запалу Парижа періоду імпресіоністів, непідробної демократії першого десятиріччя Орбітального міста та безмежного майбутнього Центру Тау Кита.

Проте, врешті-решт, жодним із цих міст воно на-правду не стало. А було всього-лишень Гротґаровими хоромами[89], медовими, клаустрофобними, із почварою, що мордувалася поруч у кромішній темряві. Як стій у нас був свій Ґрендель. Та й навіть власним Гротґаром ми могли вихвалятись, якщо поглянути на сутулість небораки Сумного Короля Біллі крізь пальці. Нам бракувало тільки своїх геатів, свого широкоплечого Беовульфа із крихітним мозком та дружиною превеселих психопатів. Отак-от, через брак Героя ми взяли на себе офіру жертв, складали сонети, репетирували балет, розгортали сувої рукописів, поки сталево-терновий Грендель приправляв ніч страхом та жнивував стегнові кістки та хрящі.