І сталося це тоді, коли я — досі у фізичній подобі сатира, яка відображала собою душу — найближче підібрався до завершення «Пісень», твору мого всього життя, що його я вперто писав упродовж п'яти сумних століть.

(Зйомка «у затемнення».)

Та здається мені, що історія про Ґренделя ще передчасна. На сцені досі бракує акторів. Нелінійний сюжет і рвана проза, звісно, мають своїх прихильників, до числа яких я анітрохи не належу, однак урешті-решт, друзі мої, пергаментне безсмертя може здобути або втратити лише персонаж. Хіба у вас ніколи не жевріла потаємна думка про те, що Гак Фіни із Джимом — котрі саме цієї миті аж ген там, за лукою далекого вигину ріки, орудують жердинами на своєму плоту — набагато реальніші від шевця, що вже забутого вчорашнього дня підганяв черевик по вашій нозі? Хай там як, але якщо мені вже судилося розповісти цю срану історію, ви повинні знати, хто в ній бере участь. Тож попри весь біль доведеться вертатися до самісінького початку.

Споконвіку було Слово. І записане було Слово класичним двійковим кодом. І проказало Слово: «Хай станеться життя!» І тоді десь у технокордових підвалах садиби моєї матінки розморожено було сперму мого давно спочилого батечка, суспендовано, збовтано, немовби ванільний солод минулих днів, і заправлено до причандала, покруча водяного пістолета та фалоімітатора, і — від чарівного торкання спускового гачка — впорскнуто у Матір, коли місяць був у повні, а її яйцеклітина — в розквіті.

Звісно, що часу на варварське зачаття в моєї матері просто не знайшлося. Дитину в принципі можна було би виростити в пробірці, виписати коханця із трансплантованою ДНК татуся, створити сурогатного клона, замовити непорочне зачаття із використанням генної інженерії... обирайте будь-що на власний смак... — але, за її ж власними словами, мовленими значно пізніше, свій вибір вона вирішила зустріти із по-старосвітськи розсунутими ногами. Особисто я вважаю, їй так просто більше подобалося.

Як би там не було, а я народився.

Я народився на Землі... на Старій Землі... і хрін тобі, Ламіє, якщо ти мені не віриш. Мамина господа і прилеглі території, де ми й жили, знаходилися на острові неподалік Північноамериканського заповідника.

Начерк віньєток про рідний дім на Старій Землі.

Сіріють делікатні досвітки, і фіолетове небо проймають ярі червонясті відтінки фуксії, вимиваючи його барву до пурпурового кольору, що цієї миті займається над креповими обрисами дерев південно-західного узлісся за нашим моріжком. Небеса тендітні, ніби прозора порцеляна, і вільні від хмарних та інверсійних шрамів. Тиша, провісник симфонії вранішнього сонця, і гуркіт кимвалів на його сході. Помаранчеві та суконно-іржаві лелітки золотіють у першому промінні, по зіллю повзе світанковий холодок: тінь від крон і сутінь, кипарисові вуса й верболіз, притлумлений зелений оксамит галявини.

Маєток моєї матері — наш маєток — це тисяча акрів посеред мільйонів гін. Степики-газони так і ваблять бездоганною травою, на якій найлюбіше повалятися та покуняти. Навколо шляхетних крислатих дерев — ідеальних гномонів Землі — водять поважні хороводи тіні; крутяться собі, жужмляться на полудень, аж поки врешті не розпростаються у східному напрямку на сконі дня. Королівський дуб. Велетенські берести. Тополі та кипариси, секвої та бонсай. Нові стовбури баньяну опускаються, немовбито гладесенькі колони у храмі під склепінням неба. Верби попід акуратними каналами та випадковими струмками хилять гілля та загробно квилять стародавні елегії в один тон із вітром.

Наш будинок вивищується на пологому пагорбі, чиї бурі схили взимку нагадують лискучі боки самиці-звірини — суцільні м'язи на стегнах істоти, призначеної для прудкого бігу. Впродовж сторіч садиба повсякчас приростала різними елементами: у східному дворику нефритова вежа ловить перші проблиски сонця, в пору чаювання низка фронтонів у південному крилі відкидає трикутні тіні на кришталеву оранжерею, а балкони та плетиво зовнішніх сходів уздовж східних портиків грають в ешерівські ігри з надвечірніми тінями.

Це сталося після Великої Помилки, але раніше від моменту, коли світ зробився непридатний для життя. Садибою ми користувалися в періоди, які витіювато називали «ремісією» — сезони тривалістю від десяти спокійних місяців і до півтора року, коли планету не корчило в спазмах, викликаних Київською групою та її триклятою мініатюрною чорною діркою, що помалу перетравлювала земне ядро в очікуванні наступного бенкету. У «погані часи» ми гостювали в дядька Кови за орбітою Місяця, на тераформованому астероїді, що приволокли поближче до Землі ще до міграції Вигнанців.

Ви вже напевне здогадалися, що срав я в золоті підгузки. Мені немає за що перепрошувати. Три тисячі років бабрання в демократії остаточно переконали решти сімей Старої Землі в тому, що єдиний спосіб позбутися покидьків полягав у тому, щоб не дати їм плодитися. Іншими словами, вони стали охоче спонсорувати флотилії кораблів-«ембріоносців», дослідні експедиції на спінових зорельотах, нові хвилі міграційних телепортувань... і взагалі, підливали олії в панічний огонь Гіджри... все що завгодно, аби множилися вони подалі і залишили Стару Землю в спокої. Ну, а запал першопрохідців в тієї наволочі анітрохи не минав од усвідомлення, що їхній рідний світ перетворився на стару, беззубу та хвору суку. Найшли дурних.

Ніби Будда, я вперше познайомився із натяком на бідність уже в досить дорослому віці. Мені минало шістнадцятий, із рюкзаком за спиною я з освітньою метою подорожував по Індії, коли вперше натрапив на жебрака. Старі сім'ї Індії притримали їх біля себе з релігійних причин, але тоді я просто бачив перед собою чоловіка в лахмітті, крізь яке прозирали ребра. У руках він тримав плетений із лози кошик, у якому валявся древній монідиск. Чоловік благав мене доторкнутися до його екрана універсальною карткою. Із моїми друзями сталася істерика, а сам я проблювався. Все це відбулося в Бенаресі.

У дитинстві я ні в чому собі не відмовляв, але знав міру. І я з радістю пригадую уславлені звані вечори, що їх давала велика княгиня Сивіла (моя двоюрідна бабуся). Пам'ятаю один такий захід, що тривав три дні на Мангеттанському архіпелазі, коли гостей підвозили спускові катери з Орбітелі та кораблі з європейських аркологій[90]. Пам'ятаю Емпайр-стейт-білдінг, що підносився і мерехтів численними вогнями над водяним дзеркалом лагуни та оторочених папороттю каналів. Пасажири з «емтешок» вивантажувалися одразу на спостережній платформі, попід якою на зарослих курганах нижчих споруд повсюди горіли вогнища кухарів.

У ті дні Північноамериканський заповідник став нашим приватним ігровим майданчиком. Розказували, що тоді на загадковому материку лишилося не більше восьми тисяч населення, половину якого становили лісники. Поміж інших були аРНКтисти, чиє ремесло полягало у воскресінні допотопних видів тварин і рослин, що давно позникали із північноамериканських угідь, інженери-екологи, сертифіковані громади дикунів на кшталт індіанців сіу-оглала або ж Гільдії «Ангелів пекла»[91]. А ще — випадкові туристи. Був у мене один кузен, котрий нібито мандрував із заплічником десь по заповіднику від одного спостережного району до іншого. Проте він подорожував на Середньому Заході, де ці райони фактично знаходилися неподалік один від одного, а зграї динозаврів траплялися значно рідше.

У першому столітті після Великої Помилки Земля хоч і зазнала смертельної рани, але конала неквапом. Найбільші руйнації відбувалися впродовж «Кепських часів» із їхніми рясними корчами, куцими ремісіями та щоразу страхітливішими наслідками, проте планета терпіла і лагодила себе, як могла.

Я вже казав, що заповідник був нашим ігровим майданчиком, але насправді ним була вся передсмертна Земля. Мати дозволила мені обзавестися власною «емтешкою», коли мені виповнилося сім років, і на всій планеті не лишилося місця, куди я не міг би дістатися за якусь годину лету з рідного дому. Мій ліпший друг, Амальфі Шварц, мешкав у маєтностях навколо гори Еребус, що колись належали Антарктичній Республіці. То ми бачилися з ним щодня. І нас анітрохи не бентежила легальна заборона користатися воротами стрибка на Землі. Ми валялися вночі на якому-небудь пагорбі, розглядали мереживо тисячі Орбітальних Вогнів, двадцять тисяч маяків Кільця, дві чи три тисячі видимих оку зірок, і анітрохи не заздрили учасникам Гіджри, до якої ми навіть не думали приєднуватися, попри те що вже тоді вона сотала шовкове павутиння телепортів Усемережжя. Ми були щасливі.