Спогади про матір у мене якісь стилізовані, ніби цей конструкт народився на сторінках одного з моїх романів про передсмертну Землю[92]. Хтозна, може така вона була насправді? Хтозна, може, мене виростили роботи в автоматизованих містах Європи, вигодували андроїди в Аризонській пустелі або взагалі — виплекали у каністрі, ніби які пивні дріжджі? От що я чітко пригадую — біла сукня матері, яка привидом лине тінистими кімнатами нашої садиби; невимовно тендітні голубі прожилки її виточеної руки з тонкими пальцями, що наливає чай в адамашковому та порошному повітрі оранжереї; мерехтіння свічки, що ніби золота муха втрапило у павутиння переливів материного волосся, скрученого в гульку за модою великих княгинь. Інколи мені сниться, ніби я пам'ятаю її голос, його тембр, і мелодику, і якусь таку утробну, стрижневу тональність, але потім я прокидаюся та розумію, що це шелестить вітер у мереживних фіранках або прибій чужинського моря на кам'яному березі.

З-від найпершого усвідомлення самого себе я знав, що стану, маю стати поетом. Фактично вибору мене було позбавлено: уся краса навкруги вмирала, ділилася зі мною своїм останнім подихом і повелівала, рокувала мені до кінця своїх днів грати зі словами у спокуту за бездумного нищення моїм родом рідних ясел, із яких він вийшов. Ну, і дідько з ним. Я став поетом.

Моїм наставником був Бальтазар, один древній чоловік, біженець зі стародавньої Александрії[93], коли в її завулках іще чувся запах людської плоті. Бальтазар хіба що не світився біло-голубим огнем від тих перших сеансів іще недосконалої терапії Поульсена і скидався радше на ілюміновану мумію, запечатану в рідкий пластик. А ще — на хтивого цапа. Багато сторіч потому, коли мені довелося побувати у подобі сатира, я відчув, що нарешті зрозумів Пріапові імпульси[94], що гнали дона Бальтазара, але в ті дні його поведінка відлякувала всіх молодих дівчат, яких ми через це не могли наймати на роботу. Байдуже, людина чи андроїд — донові Бальтазару було не до дискримінації, він грав їх усіх.

На моє превелике щастя, гомосексуальних уподобань до юної плоті дон Бальтазар не мав, відтак його вибрики проявлялися лише у відсутності наставника під час уроків або диспропорційній увазі, яку доводилося приділяти запам'ятовуванню віршів Овідія, Сенеш та У[95].

Наставником він виявився прекрасним. Ми вчили старожитніх поетів і пізню класику. Ми вибиралися у походи руїнами Афін, Рима, Лондона і Ганнібала, що у штаті Міссурі[96]. Я не написав жодного тесту і не склав йому жодного іспиту. Дон Бальтазар вимагав усе запам'ятовувати з першого разу, і я жодного разу його не розчарував. Йому пощастило переконати мою матір, що підводне каміння «прогресивної освіти» не для Старих сімей, тому доля мене милувала і я обійшовся без приголомшливих експрес-методів РНК-фармакопеї, інфосферного занурення, системного флешбек-вишколу, костюмованих гуртків, «мисленнєвих навиків вищого рівня» коштом фактажу або ж дописемного програмування. Унаслідок такої дефективної педагогіки уже в шість років я міг виголосити всю «Одіссею» в перекладі Фіцджеральда, навчився складати секстети раніше, ніж самостійно вдягатися, і думати спіральними віршофугами, перш ніж уперше під'єднатися до інтерфейсу штучного інтелекту.

З іншого боку, із точними науками ми, м'яко кажучи, теж не дружили. Дон Бальтазар мало цікавився тим, про що відгукувався як про «механічний аспект Усесвіту». Тільки у двадцять два роки я раптом збагнув, що комп'ютери, блоки радіоуправління, система життєзабезпечення на астероїді в дядька Кови — це машини, а не зичливі іпостасі душі світу навколо нас. Я вірив у чарівну країну фей, духів лісу, нумерологію, астрологію, чари Івана Купала у пущах Півн.-ам. заповідника. Ніби Кітс із Лемом у студії Гейдона, ми промовляли тости «за математичне змішання» і журилися за нищення веселки всевидющою призмою пан-Ньютона[97]. Ця рання недовіра і навіть ненависть до всього сухонаукового та безпристрасного мені добре прислужилася в подальшому житті. Бо, як з'ясувалося, анітрохи не складно лишатися язичником докоперникової доби у постнаукову епоху Гегемонії.

Моя рання поезія була препаскудною. Як і більшість поганих поетів, цього мені не щастило зрозуміти, оскільки у своїй зверхності я вважав, що вже акт творіння сам по собі надавав сякої-такої цінності тим негодним викидням, яких я плодив на білий світ. Моя матір дивилася на це крізь пальці, навіть коли в усьому будинку я став залишати по собі справжні купки смердючого віршомазтва. Вона поблажливо ставилася до своєї єдиної дитини, навіть якщо та поводилася, ніби дикувата, весела і нестримана лама. Дон Бальтазар жодного разу не прокоментував і єдиної моєї поезії — боюся, у зв'язку з тим, що жодної так і не побачив. Дон Бальтазар вважав шляхетного Датона фальшивкою, шкодував, що Салмуд Бреві та Роберт Фрост не повішалися де-небудь на власних тельбухах, Вордсворта називав дурнем[98] і стверджував, що будь-який текст, слабший від шекспірівського сонета, є профанацією мови. Тож я не бачив причин турбувати дона Бальтазара власними віршами — попри те, що сам я вже міг у них роздивитися набубнявілі бруньки генія.

Кілька цих кавалків літературного гівна я опублікував у парочці паперових часописів, які тоді ходили в моді у Європейських родин та їхніх аркологіях. Просто редактори тих репаних журнальчиків були настільки ж поблажливі до моєї матері, наскільки вона була до мене. Інколи я таки напосідав на Амальфі (або котрогось із інших, менш аристократичних товаришів, ніж я, щодо доступу до інфосфери та плюс-передавачів) і не відчіплявся від них, поки вони не відправляли мою писанину на Кільце або Марс, а значить, і далі — до перших пагінців телепорт-колоній. Жодної відповіді звідти я так і не дочекався. Певно, гадалося мені, там усі дуже зайняті.

Віра у власне поетичне або ж письменницьке обдарування до лакмусового папірця першої публікації така ж наївна та нешкідлива, як і юнацька віра у безсмертя... а неминуче протверезіння — таке ж болісне.

Моя матір померла разом зі Старою Землею. Під час того катаклізму на планеті залишилося близько половини Старих сімей. Мені було двадцять років, і я складав романтичні плани сконати разом із рідним світом. Мама прийняла інше рішення. Понад усе її бентежила не моя передчасна смерть (ми з нею однаково егоцентричні, щоби думати про таке у складні часи) і навіть не те, що кінець моєї ДНК означатиме кінець аристократичного роду, що міг простежити свій початок аж до часів перших поселенців із «Мейфлауера»[99]. Ні. Більше від усього її ятрила думка про те, що родина помре в боргах. Здається, останні сто років нашого родинного існування на всю панську губу забезпечували надмірні позики в Кільцевому банку та інших ощадливо-ощадних закладах за межами Землі. Тепер же, коли материки планети розвалювалися під дією сил скорочення та стягнення, коли палали неосяжні ліси, океани закипали, перетворюючись на мертвий суп, а повітря розігрівалося та густішало настільки, що дихати ним ставало неможливо, а мішати ложкою — ще зарано, — от саме тепер банкам закортіло повернути свої гроші. Я був усього лишень другорядним елементом у всій цій ситуації.

Точніше, певну роль у маминому плані я відігравав. Вона ліквідувала всі доступні активи за кілька тижнів до того, як слово «ліквідувати» стало буквальною реальністю, розмістила чверть мільйона марок на довгострокових депозитах Кільцевого банку, який на всіх парах тікав із Сонячної системи, а мене відправила, ніби якусь бандероль, до Атмосферного протекторату Рівкіна на Небесній Брамі — невеличкій планеті, що обертається навколо Веги. Навіть у ті далекі дні цей отруйний світ мав телепорт-з'єднання із Сонячною системою, але ним я не скористався. Не був я також пасажиром єдиного спін-зорельота з рушієм Гокінга, який ходив із Землі на Небесну Браму щостандартного року. Ні. В таку глушину загумінкових колоній я відправився прямоточним космольотом[100] третього класу, що літав на субсвітловій швидкості, заморожений у холодильнику разом з ембріонами великої рогатої худоби, концентратом помаранчевого соку та вірусами-фідерами[101]. Ця подорож тривала сто двадцять дев'ять бортових років, а її об'єктивний час-у-борг налічував сто шістдесят сім стандартних років!