Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Одного разу у своєму кабінеті, гортаючи якісь документи зі Старої Землі, Сол читав про вплив, який Беатріче справила на світогляд Данте Аліґ'єрі, і натрапив на приголомшливий пасаж якогось критика двадцятого чи двадцять першого століття:

«Вона [Беатріче] все ще була реальна для нього[140], все ще привносила значення у світ, у красу. Її сутність стала для нього віхою — тим, що Мелвілл — значно тверезіше, ніж ми собі можемо це уявити — назве в майбутньому своїм гринвіцьким стандартом».

Він пригальмував, аби перевірити значення «гринвіцького стандарту», і продовжив читати далі. Потім цей критик додав від себе:

«Хочеться вірити, в більшості з нас колись була або дитина, або дружина, або друг, що ось так, ніби Беатріче, всім своїм єством, усією своєю природженою добротою та розумом змушували відчувати, як нас до кісток проймає власна брехня, коли ми комусь говоримо неправду».

Сол погасив монітор і поглянув на чорну геометрію голих гілок над овальним газоном.

Проте назвати Рахіль до оскомини слухняною дівчинкою не випадало. У п'ять стандартних років вона ретельно постригла волосся своїх п'яти найулюбленіших ляльок, а потім мало не під корінь обрізала його і собі. У сім їй раптом здалося, що гастарбайтерам, які обжили ветхі будівлі у південних передмістях, бракувало поживних харчів, тому вона спорожнила всі комірчини вдома, холодильники, морозилки та синтезатор-банки, вмовила скласти їй компанію ще трьох друзів і пороздавала місячний запас їжі, який коштував кількасот марок.

У десять років Рахіль вирішила втерти носа Куцому Берковіцу і спробувала видертися на маківку найстарішого береста в Крофорді. Вона піднялася на сорок метрів, до вершини лишалося метрів п'ять, як під нею підломилася гілка і вона впала з двох третин висоти дерева. Повідомлення про це прийшло на комлог Сола, коли він саме дискутував про моральні наслідки першого ядерного роззброєння на Землі. Без жодних пояснень він прожогом дременув з аудиторії і біг усі десять кварталів до медцентру.

Рахіль зламала ліву ногу, два ребра, проколола легеню, і ще в неї тріснула щелепа. Коли в палату ввірвався Сол, вона плавала в реабілітаційному розчині поживних речовин, але примудрилася визирнути з-за маминого плеча, ледве всміхнутися і промовити крізь дротяну шину, накладену на підборіддя:

— Тату, мені лишалося п'ятнадцять футів до вершечка. Може, навіть і менше. Наступного разу долізу.

Середню школу Рахіль закінчила з відзнакою і могла вибирати із кількох стипендій, запропонованих їй на вибір кількома галузевими академіями з п'яти різних планет і трьома університетами, включно з Гарвардом на Новій Землі. Дівчина обрала Найтенгельзер.

Сол майже не подивувався, коли довідався, що Рахіль вступила на археологію. Адже одним із його найулюбленіших спогадів було те, як заледве не цілими днями дворічна Рахіль бабралася під верандою у суглинку, навіть не звертаючи ані найменшої уваги на павуків та міріадоніжок і щоразу бігаючи в будинок похвалитися кожною пластиковою тарілкою чи бляклим пфенігом, які їй щастило знайти. І повсякчас їй кортіло знати, звідки воно все взялося і ким були ті люди, що залишили їх тут.

У дев'ятнадцять стандартних років Рахіль отримала диплом, все літо пропрацювала на бабусиній фермі, а восени телепортувалася на іншу планету. Двадцять вісім місцевих місяців дівчина перебувала в Університеті Райхса на Фригольмі, а коли повернулася додому, Солові та Сарі здалося, що їхній світ знову заграв розмаїттям кольорів.

Впродовж двох тижнів їхня донька — не по літах доросла, самокритична і впевнена, перевершуючи в цьому сенсі навіть удвічі старших від себе людей — відпочивала та розкошувала в батьківськім домі. Одного вечора, гуляючи після заходу сонця із Солом по академмістечку, вона витягнула з нього деякі подробиці власного коріння.

— Тату, ти ще вважаєш себе євреєм?

— Євреєм? — захоплений зненацька питанням, Сол провів рукою по рідкому волоссю. — Так, мабуть, вважаю. Але зараз це вже не має того значення, що раніше.

— А я єврейка? — Щоки в Рахіль блищали в нетривкому світлі.

— Якщо хочеш себе нею вважати, — усміхнувся Сол. — Тепер, коли Старої Землі не існує, значення слова зазнало змін.

— Якби я була хлопчиком, ти зробив би мені обрізання?

Сол засміявся, спантеличений та зраділий водночас.

— Я серйозно, — повторила Рахіль.

— Мабуть, зробив би, мала, — поправив окуляри Сол. — Я ніколи про це не замислювався.

— Ти бував у синагозі Буссара?

— Після своєї бар-міцви[141] — ні, — відповів чоловік, пригадавши, як п'ятдесят років тому його батько позичив «віккена» в дядька Ріхарда і злітав із сім'єю до столиці, щоби відбути той ритуал.

— Тату, чому зараз євреям здається, ніби все це... менш важливе, ніж до Гіджри?

Сол розвів руками — дужими руками муляра, а не кабінетного вченого.

— Хороше запитання, Рахіль. Можливо, тому, що мрія в основному загинула. Ізраїлю немає. А Новий храм проіснував менше, ніж Перший і Другий[142]. Господь не дотримався свого слова і вдруге знищив Землю, і ця наша Діаспора до кінця віків[143].

— Але ж євреї зберегли свою етнічну та релігійну ідентичність у деяких місцях, — не здавалася його донька.

— Ну, так, звісно. На Хевроні, в окремих ізольованих секторах Анфілади можна знайти цілі громади... хасидів, ортодоксів, хасмонеїв, яких там тільки немає... але вони всі радше... нежиттєздатні, колоритні... зорієнтовані на туристів.

— На кшталт тематичного парку?

— Так.

— Відведеш мене завтра до храму Бетел[144]? Можу позичити страт у Хакі.

— Навіщо ж? — промовив Сол. — Гайнемо університетським шатлом. — Він на секунду замовк: — Так. Я з радістю відведу тебе завтра до синагоги.

Під старими берестами сутеніло. Уздовж широкої вулиці, яка вела додому, загорілися вуличні ліхтарі.

— Тату, — запитала Рахіль. — Я вкотре, мабуть, мільйонний раз із дворічного віку, хочу тебе щось спитати. Ти віриш у Бога?

Сол не всміхнувся. Вибору в нього не залишалося, крім як дати одну й ту саму відповідь у мільйонний раз:

— Поки що чекаю.

У своїй дисертації Рахіль писала про артефакти іншопланетного походження і періоду до Гіджри. Три стандартні роки Сол і Сара тішилися лише з випадкових доньчиних гостин, за якими йшли слабкі повідомлення «світлом+» із екзотичних планет, розташованих в околицях Мережі, але поза її межами. І вони чудово знали, що під час роботи над дослідженням експедиції заведуть Рахіль далеко в загумінкові світи, де час-у-борг поглинатиме життя і спогади про тих, хто залишився позаду.

— І де, хай би він сказився, цей клятий Гіперіон? — спитала Сара в Рахілі під час її останніх канікул перед відльотом в експедицію. — Назва ніби в якогось продукту для домашнього господарства.

— Ma, це дивовижне місце. Предметів нелюдського походження там більше, ніж деінде, крім хіба що Армагаста.

— То чому б не відправитися на Армагаст? — спитала Сара. — Це всього-лишень пара місяців від Мережі. Тим паче якщо Гіперіон на другому місці?

— Туристи ще не так унадились на Гіперіон, — спробувала пояснити Рахіль. — Але навіть там уже поступово перетворюються на проблему. У людей із грошима тепер в моді подорожувати на планети, віддалені од Мережі.

— То ти відправляєшся у лабіринти чи до так званих Гробниць часу? — раптово схриплим голосом поцікавився Сол.

— До Гробниць часу, тату. Я працюватиму з доктором Меліо Арундесом, котрий знає про них більше всіх живих на світі.

вернуться

140

Джон Ґарднер. On Moral Fiction [Про моральну літературу] (1978).

Джон Чемплін Ґарднер-мол. (Gardner, 21.07.1933, м. Батавія, Нью-Йорк, США — 14.09.1982, округ Сасквеганна, Пенсильванія, США) — американський письменник, публіцист і літературний критик. «On Moral Fiction» — відоме критичне есе про роль літератури та брак високих моральних ідеалів як критерію істинного мистецтва у сучасній літературі. Внутрішня цитата Ґарднера про «гринвіцький стандарт» позичена з психологічного роману видатного американського письменника Германа Мелвілла (1819-1891) «Pierre; or, The Ambiguities» [П'єр, або Двозначності] (1852).

вернуться

141

Бар-міцва (івр. בר מצןח [bar mitzvah], «син заповіді») — тут: церемонія повноліття для єврейського хлопчика, що проводиться у його 13 років та один день.

вернуться

142

Перший храм Соломона на Храмовій горі в Єрусалимі був збудований за часів царя Соломона (бл. 970-931 рр. до н. е.) і проіснував до руйнування столиці ізраїлітів вавилонянами в 587 р. до н. е. Другий — з 516 р. до н. е. по 70 р. н. е. до його руйнування римськими військами. У юдаїзмі будівництво Третього храму пов'язується як із банальним духовним відроженням єврейства, так і з есхатологічними мотивами наближення кінця світу. Нині місце двох попередніх храмів — Храмову гору (Гар га-Байїт) займає однойменна площа у Старому Єрусалимі з культовими спорудами мусульман: мечетями Аль-Акса та «Баня скелі» Куббат ас-Сахра.

вернуться

143

тут Діаспора (гр. διασπορα [diaspora], «розпорошення») — вигнання євреїв з історичної батьківщини та їхнє подальше розселення по світу внаслідок переслідувань на Близькому Сході.

вернуться

144

Перифраз синагоги, івр. פיח אל [bethel], Бет-Ел, «будинок Бога».

68
{"b":"847763","o":1}