— А там небезпечно? — спробував якомога спокійніше говорити Сол, але все одно відчув надрив у своєму голосі.
— Через оту легенду про Ктиря? — всміхнулася Рахіль. — Ні. За два стандартні століття ця байка нікого навіть не потурбувала.
— Але ж я бачив документи про злигодні часів другої колонізації... — почав був Сол.
— І я теж їх бачила, тату. Тоді ще ніхто не знав, що крупні особини скельних вугрів на полювання сповзають із гір у долини. Можливо, від них загинуло кілька людей, от решта і запанікувала. Ти ж у курсі, як народжуються легенди. Крім того, всіх скельних вугрів винищили мисливці.
— Але там не можуть приземлятися космічні кораблі, — далі правив свого Сол. — І до Гробниць треба йти під вітрилом. Або діставатися пішки. Або ще якоюсь єрессю.
Дівчина розсміялася.
— Раніше пілоти недооцінювали вплив антиентропійних полів, тому справді сталося кілька нещасних випадків. Але зараз туди літають дирижаблі. І в північних узгір'ях збудували великий готель під назвою «Твердиня Хроноса», де за рік буває кілька сотень туристів.
— Ти теж зупинятимешся там? — спитала Сара.
— Якийсь час. Мамо, це так захопливо.
— Сподіваюся, не настільки аж, — відказала Сара, і всі посміхнулися.
Впродовж чотирьох років подорожі Рахіль (а для неї — всього лишень кількох тижнів кріогенної фуги) Сол зрозумів, що сумує за донькою сильніше, ніж якби вона працювала у такій самій недосяжності, але не покидала Мережі. І вже сама думка про те, що вона летіла геть від нього на швидкості, яка перевищувала швидкість світла, огорнута штучним квантовим коконом явища Гокінга, здавалася неприродною та зловісною.
Роботи подружжю вистачало. Сара покинула сферу музичної критики і зайнялася місцевими проблемами захисту довкілля, зате Сол переживав чи не найгарячковіший період свого життя. В нього друком вийшли друга та третя книги, і якраз друга — «Екстремуми моралі» — викликала такий розголос, що її автора повсякчас хотіли бачити на різноманітних конференціях та симпозіумах в іншосвітті. Кілька відряджень Сол провів на самоті, під час кількох інших товариство йому складала Capa. І хоч їм обом в ідеалі подобалося мандрувати, реальний досвід, у якому поступово зблякло враження від дивної їжі, чужої сили тяжіння та світла інших сонць, призвів до того, що Сол усе більше проводив часу вдома за вивченням матеріалів своєї нової книги, у разі потреби відвідуючи конференції віртуально, з допомогою університетської системи голографічного інтерактиву.
Минуло майже п'ять років після відбуття Рахіль у свою експедицію, коли Солові наснився сон, що змінить його життя.
Він снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки з невеликі секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю, крізь яку падали снопи червоного світла. Час від часу в сутіні зліва чи справа Солові ввижалися деякі речі: то пара кам'яних ніг, які пнулися в морок угору ніби масивні будинки, то щось схоже на кришталевий скарабей, який крутився недосяжний над ним, а нутро його горіло холодним огнем.
Нарешті Сол зупинився перепочити. Далеко позаду, здавалося, шуміла пожежа, в якій, напевно, горіли цілі міста і ліси. А попереду мріло світло, до якого він власне і йшов — два овали густо-червоної барви.
І коли чоловік вирішив змахнути піт із чола, всеосяжний голос мовив до нього:
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі»[145].
І в своєму сні Сол підвівся і проказав:
— Це, напевно, якийсь жарт. — Він рушив крізь темряву вперед, а бордові сфери ясніли над ним, немовбито криваві місяченьки над якоюсь непевною рівниною, а коли Сол спинився перевести подих, всеосяжний голос повторив:
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
І знову чоловік розпростав плечі, намагаючись позбутися ваги того голосу, і чітко промовив у морок:
— Я і вперше тебе почув... відповідь залишається «ні». Тоді Сол уже знав, що це сон, і якась частина його навіть тішилася з іронічності сценарію, проте інша половинка просто вже хотіла прокинутися. Натомість же він опинився на балконі, який виходив на кімнату, де оголена Рахіль лежала на плескатій кам'яній плиті. Над мізансценою мріла пара червоних куль. Сол поглянув на свою правицю і побачив у ній довгий кривий кинджал, чиї клинок і руків'я, здавалося, були виготовлені з кості.
І втретє пролунав голос, який тепер сильніше ніж будь-коли нагадував чоловікові концепцію тембру, яким би мали бриніти слова Господа-Бога в уявленні здешевленого режисера голоматографу:
«Дослухайся мене, Соле! Від покори твоєї залежить майбутнє людства. Тож візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
Сол, котрого вже вернуло від цього бентежного сну, розвернувся і пошпурив кинджал далеко в темряву. Коли ж він подався назад у пошуках Рахілі, то вся картина вже розтанула. От тільки червоні сфери тепер нависали ближче, ніж раніше, так що Сол зміг роздивитися їх краще і зрозумів, що направду то багатогранні кристали завбільшки з маленькі планети.
Голос подужчав:
«То що? Ти міг зробити свій вибір, Соле Вайнтраубе.
Якщо передумаєш, то ти знаєш, де мене відшукати».
Він прокинувся, чи то сміючись, чи то похолонувши від сну. Його повеселила думка про те, що весь Талмуд і Старий Заповіт могли виявитися банальною страшилкою про космічного бабая.
Приблизно в той самий час, коли Солу наснився цей сон, в Рахілі завершувався перший рік досліджень на Гіперіоні. Твердиня Хроноса здалася експедиції в складі дев'яти археологів та шести фізиків неймовірною, але надто людною. В ній роїлося повно туристів та майбутніх прочан до Ктиря, тому попоїздивши перший місяць до місця роботи, вчені вирішили облаштувати постійний табір між зруйнованим містом та невеличким каньйоном, де знаходилися Гробниці часу.
Поки половина групи розкопувала свіжі руїни недобудованого міста, двоє колег Рахіль допомагали їй повністю інвентаризувати Гробниці. Фізиків просто приголомшили антиентропійні поля, тож багато часу вони витратили на їхнє картографування різнокольоровими прапорцями, якими позначали межі так званих хроноприпливів.
Команда Рахіль зосередила свою діяльність у споруді під назвою Сфінкс, хоча істота, викарбувана в камені, не скидалася ні на людину, ні на лева; і взагалі, це могла бути навіть не істота — попри те, що плавні обводи на вершині скельного моноліту навіювали думки про живе створіння, а розмашисті придатки всім скидалися на крила. На відміну від решти Гробниць, відкритих усім вітрам та простих для вивчення, Сфінкс складався з огрому важких брил, поточених вузькими коридорами, частина з яких стискалися і перетворювалися на непрохідні лази, а деякі — розросталися до розмірів університетських аудиторій. І в той же час жоден із них на ділі геть нікуди не вів, а замикався на котрийсь із переходів цієї системи. Жодних крипт, скарбниць, розграбованих саркофагів, стінопису чи потаємних пасажів знайти не пощастило. Лише безглузде плетиво у ніздрюватій гірській породі.
Рахіль зі своїм коханим, Меліо Арундесом, картографували Сфінкса за методикою, що була в обігу щонайменше сімсот років, дебютувавши при вивченні єгипетських пірамід колись там у двадцятому сторіччі. Встановивши у найглибших приміщеннях Сфінкса чутливі детектори радіації та космічних променів, вони фіксували час реєстрації сплесків і розсіювання часток, які долали кам'яну масу і могли підказати розташування потаємних камер чи коридорів, які був не здатен виявити навіть радар глибинної РЛС. Через наплив туристів і стурбованість місцевої ради Гіперіона, що дослідження здатні зашкодити Гробницям, Рахіль із Меліо виходили в поле щоночі й опівдні і за півгодини діставалися до Сфінкса, де їм доводилося по-пластунськи долати лабіринт коридорів, завішаних блакитними фотосферами. І от там, сидячи під сотнями тисяч тонн каменю, вони стежили за показами приладів аж до самісінького ранку, слухаючи в навушниках писк елементарних часток, що народилися в надрах конаючих зірок.
