Хроноприпливи мало впливали на Сфінкса. З усіх Гробниць його найменше займали антиентропійні поля, і фізики точно встановили періоди, коли вони могли становити загрозу. Найвищої точки припливи сягали о 10:00 і відступали тільки за двадцять хвилин, вертаючись назад до Нефритової гробниці у півкілометрі на південь. Туристів до Сфінкса пускали тільки після полудня, а вранці о 09:00 закривали їм доступ із запасом у часі. Вздовж стежинок та переходів поміж Гробниць фізики встановили хронотропні сенсори, які сигналізували про перепади припливів та інформували відвідувачів.
За три дні до завершення першого року досліджень на Гіперіоні Рахіль прокинулася одної ночі, покинула в ліжку свого коханця і рушила джипом-екраноходом із табору до Гробниць. Вони з Меліо вирішили, що безглуздо обом щоночі перевіряти устаткування, і тепер виконували всі роботи по черзі: поки один працював на місці, інший верифікував дані і готував підсумковий проект — радіолокаційне картографування дюн між Нефритовою гробницею й Обеліском.
Ніч стояла прохолодна і прекрасна. В небо ніби хто насипав повні жмені зірок, яких тут було вчетверо чи вп'ятеро більше, ніж коли задерти поночі голову у Світі Барнарда. Під поривами дужого вітру, що злітав із південних гір, низькі дюни перешіптувалися і змішувалися в долині.
На місці її зустріли вогні. Це фізики саме збирали речі наприкінці своєї зміни і вантажили їх у всюдихід. Дівчина трошки погомоніла з ними, випила горнятко кави, поки колеги не зникли на обрії, а потім забрала рюкзак і рушила у двадцятип'ятихвилинний тур до підвалу Сфінкса.
І всоте Рахіль замислилася, хто й навіщо спорудив Гробниці часу. Датування будівельних матеріалів не мало жодного сенсу через ефект антиентропійних полів. Аналізу піддавалися лише ерозійні явища в каньйоні й інші геологічні формації навколо, і він говорив про як мінімум п'ятсоттисячолітній вік. Дослідників не покидало відчуття, що архітекторами Гробниць були гуманоїди, хоча свідчили про це лиш брутто-масштаби всіх структур. Зрозуміти що-небудь із проходів у Сфінксі годі й старатися: деякі підходили під людські параметри і за розміром, і за формою, але варто пройти ними кілька метрів далі, як ті самі ж коридори зморщувалися до габаритів каналізаційної труби, що потім розросталася до об'єму природної печери. Ну, а двері, якщо їх можна було так назвати, бо вони геть нікуди не вели, траплялися з трикутними, трапецієподібними, або й навіть десятигранними отворами настільки ж часто, як і зі звичайними прямокутними.
Останні двадцять метрів Рахіль повзла вниз крутим схилом, штовхаючи поперед себе рюкзак. У холодному сяйві фотосфер навколишні породи і шкіра дівчини мали однаковий синюшний, безкровний відтінок.
«Підвал» був справжньою оазою людського гармидеру та запахів. По центру крихітного приміщення розташувалося кілька складаних стільців, а вздовж північної стіни на вузькому столі вишикувалися детектори, осцилоскопи та решта устаткування. У протилежному краю кімнати на дошці, вмощеній на кобильницях, стояли філіжанки під каву, шахи, недоїдений пончик, дві книжки в паперових палітурках та пластикова іграшка, що зображувала якогось песика в трав'яній спідничці.
Рахіль умостилася позручніше, виклала свого термоса поруч із іграшкою та перевірила показники детекторів космічного проміння. Дані виявилися все ті самі: ніяких прихованих кімнат чи коридорів, тільки пара ніш, які пропустив глибинний радар. Уранці Меліо зі Штефаном запустять зонд із оптоволоконною камерою, візьмуть пробу на аналіз повітря, а вже потім проводитимуть мікроманіпулятором розкопки. Але поки що в жодній із цих ніш нічого цікавого не знайшлося. І табором уже гуляв жарт, що в наступній такій дірці завбільшки з кулак археологам відкриються мініатюрні саркофаги, поховальні урни-недомірки, крихітна мумія або ж — за словами Меліо — «Мізинчик-Тутанхамончик».
За звичкою Рахіль перевірила всі канали зв'язку на комлозі. Нічогісінько. Коли над твоєю головою сорок метрів скелі, то зазвичай саме так і буває. Вони вже навіть обговорювали варіант із прокладенням телефонного кабелю з підвалу до поверхні, але нагальної потреби в цьому ніхто не бачив, а робота майже добігала кінця. Дівчина налаштувала вхідні канали комлога на контроль за даними детекторів і приготувалася до довгої і нудної ночі.
Якось їй довелося почути дивовижну історію про фараона на Старій Землі (Хеопса, здається), котрий замовив собі велетенську піраміду, замовив свою поховальну камеру глибоко в її надрах, а потім кілька років не міг спати ночами, обійнятий страхом клаустрофоба перед тими тоннами каміння над собою до кінця віків. Тому з часом (у напрочуд новаторському пориві) фараон наказав, щоби поховальну камеру перемістили на дві третини вгору до вершини великої піраміди. І Рахіль розуміла того царя, сподіваючись, що тепер він — де б насправді не був — спав значно краще.
Дівчина заледве й сама не закуняла, коли о 02:15 її комлог зацвірінькав, детектори заверещали і вона зірвалася на ноги. Якщо було вірити сенсорам, то в Сфінксі раптом об'явилося з добрий десяток нових камер, деякі з яких за розмірами перевищували всю споруду. Пальці Рахіль забігали по моніторах, і в повітрі зринули моделі, що мінилися в неї перед очима. Діаграма коридорів угиналася так, що замикалася сама на собі, ніби вертка стрічка Мебіуса. А зовнішні сенсори вказували на верхню структуру, що крутилася і гнулася, наче поліфлекс на вітрі, а то й ніби крила.
Рахіль розуміла, що це якийсь масштабний збій, але навіть намагаючись здійснити повторне калібрування приладів, вантажила дані та схеми собі в комлог. А потім водночас сталося кілька речей.
Вона почула совгання ніг у верхньому коридорі.
В одну й ту саму мить згасли всі монітори.
Десь у лабіринті переходів заголосили сирени, що повідомляли про наближення хроноприпливу.
А потім згасли всі вогні.
Останнє взагалі не мало сенсу. Адже весь блок апаратури живився з власних акумуляторів і мав би витримати навіть ядерний вибух. Лампи, що використовувалися у підвалі, були підключені до батареї, розрахованої на десятирічний строк. Фотосфери у коридорах функціонували на принципах біолюмінесценції і взагалі не потребували зовнішніх джерел електроенергії.
Хай там як, а світла не стало. Рахіль видобула свій лазерний ліхтарик із наколінної кишені і ввімкнула його. Нічого не відбулося.
Уперше в житті Рахіль Вайнтрауб піддалася жаху, що ніби в кулаку стис її серце. Вона не могла дихати. На десять секунд дівчина змусила себе завмерти, нічого не слухати і зачекати, поки не мине паніка. Щойно вона перестала від страху хапати повітря ротом, то навпомацки знайшла інструменти і заторохтіла по кнопках. Устаткування мовчало. Дівчина підняла руку з комлогом і потицяла пальцями в монідиск. Нічого... що, звісно, було неможливим, якщо взяти до уваги його твердотільну непроникність і акумуляторну убезпеченість. Все одно нічого.
Рахіль чула, як у вухах гупає пульс, але знову змусила себе дати відсіч паніці і заходилася пробиратись до свого єдиного виходу. Від самої думки про пошуки повороту на поверхню в цілковитій темряві, хотілося репетувати в усе горло, але інших альтернатив їй вигадати не вдавалося.
Стій! У лабіринті Сфінкса було старе освітлення, але науковці протягнули свої фотосфери. Протягнули. Нанизали на перлонову шнурівку[146], яка йшла аж до самої поверхні.
Чудово. Рахіль навпомацки просувалася до виходу, торкаючись холодного каменя пальцями. Невже і раніше він був настільки холодний?
Із вхідної шахти чітко долинув гострий скрегіт.
— Меліо? — гукнула в чорноту Рахіль. — Таню? Курте?
Скрегіт наблизився впритул. Рахіль позадкувала, перечепившись у мороці через стілець і якийсь прилад. Щось торкнулося її волосся, і в неї перехопило подих. Дівчина здійняла руку.
Стеля здавалася нижчою. Суцільна кам'яна брила площею п'ять квадратних метрів опускалася нижче навіть тоді, коли вона піднімала руку. До проходу в коридор потрібно було пройти ще півстіни. Рахіль невпевнено почимчикувала до нього, розмахуючи перед собою руками, немовбито сліпець. Тепер вона наштовхнулася на складаний стілець, натрапила на столик з інструментами, рушила вздовж нього до дальньої стіни і на доторк знайшла нижній край шахтного коридору, що вже майже зник через стелю, яка опускалася. Дівчина тільки й устигла відсмикнути руку, щоби плита не відчикрижила їй пальці.
