Сама ж столиця ніби розділена на лабіринт із кишл та генделиків, що розростається по околиці та зветься Джектауном, і власне Кітс, так зване Старе Місто, яке насправді налічує всього лише чотири століття, відполіровані кам'яниці якого випромінюють саму стерильність. Незабаром я його огляну.

Я запланував пробути в Кітсі місяць, але мені вже не терпиться рушити далі. Ех, монсеньйоре Едуар, бачили б ви мене зараз! Караюсь, але не каюсь. Самотніший, ніж будь-коли раніше, та напрочуд вдоволений новим засланням. Якщо розправою за мою колишню непомірність істинного ревнителя має бути моя неволя у сьомому колі самоти і пустині, то Гіперіон — і справді ідеальний вибір. Я міг би забути про місію, в яку відправив сам себе світ за очі до бікура (не знаю, чи вони реальні, сьогодні я в цьому сумніваюся), і коротати решту свого віку в провінційній столиці цієї забутої Богом загумінкової планети. Навіть так заслання легшим би не стало.

Ех, Едуаре, були ми хлопчиками-однокашниками (хоч мені не дав Господь ні твого розуму, ні твоєї ортодоксальності), тепер — обоє старики. От тільки ти на чотири літа мудріший, а я і досі шкода-на-двох-ногах та нерозкаяний дітлах, котрим ти мене запам'ятав. Я молю Бога, щоби послав тобі здоров'я, аби ти міг молитися за мене.

Утомився. Спатиму. Завтра — екскурсія по Кітсу, добрячий обід і пошуки транспорту до Аквіли і далі на південь.

У Кітсі є собор. Точніше, був. От уже мінімум два сторіччя як він стоїть покинутий. Суцільна руїна, трансепт[25] гуляє просто зелено-синього неба, одна із західних веж недобудована, від іншої лишився каркас обваленого каміння та проіржавілої арматури.

Я натрапив на нього випадково, заблукавши у вуличках понад набережною Гулаю в досить безлюдній частині столиці, де Старе Місто потроху розсипається і перетворюється на Джектаун, густо оторочений складськими приміщеннями, що за ними годі навіть край оком роздивитися румовище, яке лишилося від церковних башт, аж поки ви не вивертаєте у вузький завулок — і от він здіймається, шкаралупа від храму. Його будинок капітулу[26] заледве не сповз у річку, а фасад пощерблений останками жалобної, апокаліптичної ліпнини і статуй експансіоністської доби по Гіджрі.

Я побрів поміж плетива тіней та будівельних блоків на підлозі у центральний неф[27]. У єпископському управлінні на Пацемі нічого не змогли розказати про історію католицької церкви на Гіперіоні і тим паче змовчали про його собор. Це майже неймовірно, щоб убога колонія з корабля-«ембріоносця» чотириста років тому могла забезпечити існування досить великої парафії для утворення єпископської кафедри. Я вже мовчу про спорудження собору. Та все ж — ось він переді мною.

Я пронизував собою тіні ризниці. Курява і спорохнявілий тиньк висіли в повітрі, немовби ладан, окреслюючи два стовпи сонячного проміння, що падало на підлогу крізь вузькі вікна високо наді мною. Я вийшов на широку смугу світла і підійшов до вівтаря, позбавленого всіх оздоб, якщо такими не вважати будівельне сміття і тріщини, утворені від падіння цеглин. Великий хрест, що колись висів на східній стіні за олтарем, також зірвався і тепер лежав у керамічному череп'ї на купі каміння. Керований підсвідомим, я став за вівтар, здійняв руки і заходився вершити таїнство св. Причастя. Не шукайте в цьому якоїсь пародійності, мелодраматичності, символізму чи прихованого наміру; то була просто доведена до автоматизму дія — реакція священика, котрий щодня правив службу впродовж понад сорока шести років свого життя і перед котрим тепер зазоріла перспектива ніколи більше не бути причетним до євхаристійного обряду[28], який несе розраду.

Із превеликим здивуванням я виявив, що в мене була паства. У четвертому ряду на ослінчику для молитов схилила коліна стара жінка. Її чорна сукня і шалик ідеально зливалися з тамтешньою сутінню, так що роздивитися я міг тільки овал її зморшкуватого, стародавнього обличчя, що ніби безтілесне плавало у темряві. Приголомшений, я замовк посеред літанії[29]. Хоч вона і дивилася на мене, та щось в її очах, навіть із такої відстані, водномить переконало мене в тому, що жінка сліпа. Якусь мить я не міг промовити навіть словечка і німував, мружачись у курних променях світла, що заливало вівтар, та намагаючись осягнути розумом цей примарний образ, спрожогу вигадуючи пояснення власної присутності і вчинків.

Коли до мене вернувся голос, і я озвався до неї, і слова мої відлунили від стін величезної зали, я збагнув, що вона вже рушила. Її ноги човгали по кам'яній підлозі. Десь щось заскреготіло, і короткий спалах світла осяяв її профіль праворуч від олтаря. Я прикрив очі рукою, щоби не сліпило сонце, і почав продиратися через уламки каміння, де колись стояла огорожка, що відділяла вівтарну частину храму. Я ще раз гукнув її, запевняючи, що мене не треба боятися, попри те що в самого холодок по шкірі пройшов. Я не барився, та поки добіг до закутка нефу, жінки вже ніде видно не було. Крихітні двері вели до напівзруйнованого будиночка капітулу та на берег ріки. Я її впустив. Повернувшись назад у морок, я був би радий повважати її всього-лишень грою власної фантазії, сном наяву, спричиненим багатьма місяцями штучного кріогенного сну, якби не одненький відчутний доказ її присутності. В прохолодній темряві під подихом невидимого протягу і вітерцю мерехтів червоний вогник самотньої свічечки.

Мене втомило це місто. Його язичницька претензійність і облудна історія. Гіперіон — це світ поетів без натяку на поезію, а Кітс — мішанка кричущого фальш-класицизму та бездумної базарної енергії. В ньому є три доми зібрань для дзен-гностиків і чотири мечеті високого ісламу, дарма що народ по-справжньому вчащає по благословення до незліченних генделиків та бурдеїв, велетенського ринку, що торгує фібропластовим крамом із півдня, і храмів культу Ктиря, де загублені душі ховають свою суїцидну безнадію за щитом пустодзвонного містицизму, який не дарує об'явлення.

До дідька.

Узавтра я вирушаю на південь. У цьому абсурдному світі можна знайти і екранольоти, і деякий інший повітряний транспорт, але Простий Люд змушений подорожувати між проклятими островами-континентами лише кораблями (а це, кажуть, ціла вічність) або ж гігантським пасажирським дирижаблем, який вилітає з Кітса раз на тиждень.

Завтра мені в путь. Дирижаблем.

Тварини.

Команда першопрохідців на цій планеті, певно, була з ними показилася. Кінь, Ведмедиця, Орел. Три доби ми повзли вздовж східного узбережжя Еквуса над місцевими шхерами, які називаються Гривою. В останній день ми перетнули невелику частину акваторії Серединного моря і потрапили на чималенький острів під назвою Риф Кішки. Сьогодні тут — у Феліксі, «головному» його місті — скидають вантаж і сходять пасажири. Наскільки можна було виснувати з оглядової палуби і майданчика причальної щогли, місцеве населення навряд чи більше п'яти тисяч чоловік, що туляться один до одного в цих розкиданих по околиці бараках і халупах.

Далі повітряне судно своїм черепашачим ходом пролетить вісімсот кілометрів над архіпелагом дрібніших островів, відомих як Дев'ятихвістка, після чого здійснить зухвалий стрибок через екватор іще на сімсот кілометрів відкритого моря. І наступним берегом, який ми побачимо, буде північно-західний край Аквіли, що зветься Дзьоб.

Тварини.

Назвати такий транспорт «пасажирським дирижаблем» — справжнє вправляння в креативній семантиці. Адже це велетенське повітряне судно з вантажними трюмами, у яких би вмістився цілий Фелікс і ще лишилось би місце для тисяч паків фібропласту. Тим часом менш важливий вантаж (тобто ми, пасажири) моститься, де тільки душі завгодно. Я розклав свій лежак біля вантажної рампи в кормовій частині дирижабля і звив собі затишне кубельце з допомогою особистих речей та трьох великих скринь експедиційного спорядження. Біля мене окотилася родина з вісьмох душ — тубільні робітники плантацій, котрі повертаються зі своєї щодворічної подорожі на закупи до Кітса. І хоча я звик до звуків та запахів ув'язнених у клітках свиней та пищання хом'яків, неспинне, спантеличене кукурікання їхнього сердешного півня просто зводить мене з глузду ніч за ніччю.