— Якщо ми чогось не бачимо, це не означає, що цього не існує.

— Неоковирне формулювання. Три заперечення на одне твердження. Особливо такої необгрунтованої тези.

— Саме так, Соле. Ти почав уловлювати сенс.

— Що?

Відповіді на свої роздуми він не почув. Сол лежав удома і дослухався до вітру пустелі.

Останнім словом Рахілі було «мама», яке вона промовила, заледве їй виповнилося п'ять місяців.

Вона прокинулася в колисці і не спитала — не змогла спитати, — де вона знаходиться. Її світ складався з їжі, короткого сну та іграшок. Інколи вона плакала, і Сол не міг позбутися враження, що то вона кликала маму.

Сол разом із немовлям на руках ходив до маленьких крамничок Дана купувати підгузки, дитяче харчування та — інколи — нову іграшку.

За тиждень до відбуття на Центр Тау Кита до нього завітали поговорити Ефраїм з двома іншими старійшинами. Надворі сутеніло, і надвечрінє світло падало на лисину Ефраїма.

— Соле, ми про тебе переживаємо. Наступні кілька тижнів будуть складними. Жінки хочуть помогти. Ми хочемо помогти.

— Я ціную вашу допомогу, Ефраїме, — поклав йому руку на передпліччя Сол. — Ціную все те, що ви робили останні кілька років. Тепер це і наш дім також. Сара з радістю б... хотіла би, щоб я вам подякував. Але в неділю ми їдемо. Рахілі покращає.

Троє чоловіків на довгому ослоні перезирнулися.

— Знайшлися ліки? — поцікавився Авнер.

— Ні, — похитав головою Сол, — але мені відкрилась причина надіятися.

— Надія — це добре, — обачно прокоментував Роберт.

Сол вишкірився, блиснувши білизною зубів на фоні шпакуватої бороди.

— Ліпше їй і справді бути доброю. Адже інколи нам більше нічим хвалитися.

Студійна голографічна відеокамера взяла Рахіль крупним планом, коли немовля лежало згорнутим у калачик в руках Сола на знімальному майданчику «Повсякденних балачок».

— Отже, ви стверджуєте, — почав Девон Вайтшир, ведучий програми і третя найупізнаваніша персоналія в інфосфері Мережі, — що відмова Церкви Ктиря надати вам право повернутися до Гробниць часу... і забарність Гегемонії в обробці заявки на візу... що саме ці речі прирікають вашу дитину на це... вмирання?

— Саме так, — підтвердив Сол. — Переліт на Гіперіон триває мінімум шість тижнів. Рахілі зараз три місяці. Будь-яка подальша затримка зі сторони Церкви Ктиря або ж бюрократії в Гегемонії вбиває дитину.

Аудиторія заворушилася. Девон Вайтшир повернувся до найближчої дистанційної камери. Його зморшкувата, добродушна парсуна заповнила екран монітора.

— Цей чоловік не знає, чи здатен урятувати свою дитину, — проказав могутнім у своїй проникливості голосом Девон Вайтшир, — і все, про що він просить, — це дати йому шанс. Гадаєте, він... і його немовля... заслуговують на нього? Якщо так, то зв'яжіться з представниками депутатського корпусу від вашої планети, сходіть у найближчий храм Ктиря, номер якого зараз має з'явитися перед вами. — Він повернувся назад до Сола. — Ми зичимо вам удачі, пан-Вайнтраубе. І, — велика рука Вайтшира торкнулася щічки Рахілі, — бажаємо вам щасливої дороги, наш юний друже.

Камера затрималася на немовляті, поки не скінчився сюжет.

Ефект Гокінга викликав нудоту, запаморочення, головний біль та галюцинації. Першим етапом подорожі був десятиденний переліт на Парваті факельним зорельотом Гегемонії «Безстрашний».

Сол тримав Рахіль і терпів. На борту військового корабля зовсім не спали лише жменька людей. Спочатку немовля плакало, але, проридавши кілька годин, тихо пролежало на руках у батька, витріщаючись на нього великими темними очима. І Сол пригадав день, коли вона народилася: медики забрали грудничка з теплого живота Сари і передали його Солові. Зараз чорняве волосся Рахілі здавалося не набагато довшим, а її погляд — не набагато уважнішим від тодішнього.

Урешті-решт вони обоє поснули від виснаження.

Сол снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки як секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю. Холодний простір купався в червоному світлі. Сол подивувався, що досі тримає немовля в руках. Дотепер вона ніколи не з'являлася в цих його снах. Дитина зиркнула на нього, і Сол відчув контакт з її свідомістю, наче вона промовляла насправді вголос.

Сол завагався і подивився у відповідь на Рахіль, а та зреагувала на батька глибокодумним та ясним поглядом. Він відчув невисловлене «Так». Притискаючи її ще сильніше, Вайнтрауб ступив у темряву і заговорив уголос до цього мороку:

Сол дослухався. Проте відчув лише гупання свого серця і Рахілину теплоту на своїх грудях. Звідкись із далекої вишини пролунав виразний свист вітру у невидимих шпаринах. Сол склав руки навколо рота і прокричав:

Рахіль поворухнулася в його руках, коли із кам'яних дверей щось загуркотіло. Колони заходили ходором. Червона сутінь погустішала, а відтак зблякла, лишивши по собі саму темряву. Звіддаля загупали кроки велетня. Сол пригорнув доньку до себе міцніше, як повз них пронісся знавіснілий подув вітру.

Замерехтіло світло, і вони з Рахіллю прокинулися на борту «Безстрашного», що летів до Парваті, де вони мали пересісти на корабель-дерево «Іґґдрасіль», яким їм судилося дістатися Гіперіона. Сол усміхнувся своїй доньці віком сім тижнів. Вона посміхнулася йому у відповідь.

Це була її остання або ж перша посмішка.

У великій каюті буєра панувала тиша, коли старий учений закінчив свою оповідь. Сол прокашлявся і відпив води із кришталевого келиха. Рахіль і далі спала в імпровізованій колисці, зробленій із шухляди письмового стола. Під ногами помірно погойдувалася палуба, гриміло велике колесо буєра, а гудіння головного гіроскопа заколисувало своїми фоновими звуками.

— Господи! — тихо видихнула Ламія. Вона хотіла була сказати ще щось, але тільки похитала головою.

Мартін Силен заплющив очі і промовив:

— Вільям Батлер Єйтс? — уточнив Сол Вайнтрауб.

— «Молитва за мою доньку»[160], — кивнув поет.

— Я, мабуть, сходжу розвіюся нагору, перш ніж лягати спати, — озвався Консул. — Компанію ніхто мені не хоче скласти?

На пропозицію пристали всі. Легіт освіжав товариство, яке збилося докупи на квартердеку і спостерігало за стемнілим Трав'яним морем, що з торохтінням котилося повз них. Над ними розпростерлося небо, яке зараз нагадувало велику покроплену зорями та розшрамовану слідами метеорів чашу. Старими як світ людських подорожей звуками рипіли вітрила і такелаж.