Трошки згодом, притримуючи дівчинку, що схлипувала в нього на плечі, Сол намагався зрозуміти той нещасливий випадок, який стисло їй описав. «Емтешки», або електромагнітний транспорт, мали славу найбезпечнішого персонального засобу пересування, будь-коли сконструйованого людством. Її підйомники могли відмовити, але навіть за таких обставин залишковий заряд в електромагнітних генераторах дозволяв аеромобілю безпечно спуститися із будь-якої висоти. Базове устаткування, що запобігало зіткненням «емтешок», не змінювалося впродовж багатьох сторіч. Проте відмовило геть усе. У цьому конкретному випадку статистику їхньої експлуатації геть зруйнувала пара підлітків, яка вкрала чужу «емтешку», розігналася до півтора Маха, повимикавши всі фари та маячки, аби уникнути диспетчерської служби, і врізалася в старожитній «Віккен» тітки Тети, що саме намагався пристати до рампи Міської опери Буссара. Крім Сари і Тети, а також тих самих підлітків, загинуло іще троє осіб, коли обидва транспортні засоби каменем упали в людний атрій оперного театру[158].

Сара.

— А ми ще коли-небудь матусю побачимо? — питала, схлипуючи, Рахіль. Вона це робила кожного разу.

— Не знаю, серденько, — відповідав їй Сол.

Церемонія пройшла на родинному кладовищі округу Кейтс у Світі Буссара. Біля самої могили преса не з'явилася, але новинарі ховалися за деревами і притискалися до чорних залізних воріт, наче сердита штормова хвиля.

Ріхард хотів, щоби Сол із Рахіллю погостювали в нього кілька днів, але старий Вайнтрауб розумів, який біль він завдасть тихому землеробу, якщо репортери не покинуть свій штурм. Натомість він його пригорнув, коротко виступив перед бурхливими журналістами з-за паркану, і втік на Хеврон, тягнучи за собою приголомшену та мовчазну доньку.

Новинарі спробували були їх переслідувати аж до Нового Єрусалима і навіть Дана, але їхню зафрахтовану «емтешку» перехопила військова жандармерія, показово кинула парочку посидіти до в'язниці й анулювала телепорт-візи для решти.

Увечері Сол знову гуляв гірськими стежками над селом, поки Джуді гляділа за сном дитини. Якоїсь миті він помітив, що його діалоги з Богом промовляються вголос, і тому намагався не погрожувати небу кулаком, не викрикувати непристойності і не жбурлятися камінням. Натомість він ставив запитання, які постійно закінчувалися словом «чому».

Йому ніхто не відповідав. Сонце Хеврона сіло за далекими пасмами, і каміння аж замріло, віддаючи довкіллю свій жар. Сол сидів на брилі і розтирав скроні долонями рук.

Сара.

Вони прожили повноцінне життя, навіть з урахуванням трагедії Рахілиної хвороби, яка нависла була над ними. І ця іронія, що в першу ж годину відпочинку з сестрою... Сол застогнав.

Пастка, звісно, виявилася в тому, що вони з головою поринули в захворювання Рахіль. Ніхто з них навіть не замислювався про своє майбутнє після Рахілиної... смерті? Зникнення? Їхній світ залежав від кожного дня, що його проживала рідна дитина, і ніхто навіть не застановлявся над будь-якою можливістю катастрофи — збочений алогізм усесвіту, в якого знайшлися гострі краї. Сол був певен, що Сара міркувала про самогубство, втім, як і він. Але жоден із них навіть не загадував про те, щоби покинути іншого. Або Рахіль. Він ніколи не замислювався про можливість лишитися з Рахіллю на самоті, коли...

Сара!

Тієї миті Сол усвідомив, що гнівний діалог, який його народ вів із Богом упродовж тисячоліть, не завершився по смерті Старої Землі... після початку нової Діаспори... а тривав, наче раніше. Вони із Сарою та Рахіллю зараз становили його частину. Він дав болю вихід. І його сповнила гострим, агонізуючим болем рішучість.

Сол стояв на скельному гребені і ридав, коли прийшла пітьма.

Уранці, щойно сонячне проміння залило кімнату, він сидів поруч із ліжечком Рахілі.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

— Де ми, тату?

— Мандруємо. Тут чудово.

— А де мама?

— Сьогодні вона в тітоньки Тети.

— То завтра ми її побачимо?

— Так, — відповів Сол. — А тепер вдягайся, а я поки зготую сніданок.

Сол заходився писати клопотання до Церкви Ктиря, Рахілі виповнилося три. Польоти на Гіперіон строго нормувалися, а доступ до Гробниць часу фактично став неможливим. І тільки з рідкісними прощами до Ктиря люди могли потрапити в їхній район.

Дівчинка сумувала, що вона не разом із мамою на свій день народження, але вона трошки відволіклася, коли до них у гості прийшло кілька дітей із кібуцу. Рахілі подарували велику ілюстровану книжку казок, яку їй купила Сара в Новому Єрусалимі кілька місяців тому.

Сол трохи почитав доньці наніч. Уже сім місяців Рахіль не могла прочитати жодного слова сама. Але казки їй подобалися — особливо «Зачарована красуня» — і змушувала батька перечитувати їх.

— Я її покажу мамі, коли вона повернеться додому, — позіхаючи, говорила вона Солові, як той вимикав верхнє світло.

— Добраніч, дитино, — впівголоса промовив він, затримавшись на порозі.

— Тату, чуєш?

— Що?

— Знюхаємося.

— Збачимося.

Рахіль захіхікала в подушку.

Впродовж двох наступних років Сол дійшов висновку, що спостерігати за Рахіллю — все одно, що спостерігати за тим, як кохана людина виживає з розуму. Тільки гірше. У тисячу разів гірше.

Постійні зуби випадали в неї у проміжку між восьмим і другим днями народження. Замість них повиростали молочні зуби, але до її півтораріччя вони поховалися в щелепах.

Волосся Рахіль, предмет її гордощів, покоротшало та порідшало. Обличчя втратило знайомі риси, коли вилиці та вольове підборіддя заросли немовлячим жирком. Рухи ставали все менш осмисленими. Спочатку це проявлялося в якійсь випадковій незграбності, коли вона бралася за виделку чи олівець. Але одного дня, коли вона перестала ходити, Сол рано вклав її спатки в колиску, а сам пішов у свій кабінет, де тихо й ґрунтовно топив горе в чарці.

Уміння говорити стало найтяжчим випробуванням. Її словниковий запас скромнішав, і разом із ним ніби згорав місток між ними, обриваючи останні ниточки надії. Якось після її другого дня народження, поправляючи її ковдру, Сол забарився на порозі і проказав:

— Знюхаємося.

— Га?

— Кажу, знюхаємося.

Рахіль загиготіла.

— А ти маєш казати: «Збачимося», — спробував пояснити Сол.

— Бацімася, — хіхікала Рахіль.

Уранці вона це забула.

Подорожуючи Мережею, Сол брав Рахіль із собою. Тепер йому було чхати на новинарів — він подавав клопотання до Церкви Ктиря про статус пілігрима, лобіював у Сенаті собі візу та дозвіл на відвідання заборонених територій та візитував в усі можливі клініки та дослідні інститути, які могли запропонувати лікування. Він згаяв місяці, аж поки медики не визнали свою поразку. Коли він утік на Хеврон, Рахілі стукнуло п'ятнадцять місяців. У старовинних одиницях, якими там досі послуговувалися, вона важила двадцять п'ять фунтів і мала зріст тридцять дюймів. Дівчинка більше не могла самостійно вдягатися і знала двадцять п'ять слів, найулюбленішими серед яких були «мама» і «тато».

Сол залюбки носив доньку на руках. Вряди-годи вигин її голівки проти його щоки, теплота її тіла на грудях, запах її шкіри дозволяли йому забути всю люту несправедливість, яка їх спіткала. У такі дні Сол би навіть тимчасово замирився із всесвітом, якби тільки поруч із ним була Сара. Але й без того у сердитих діалогах із Богом, у Якого Він Не Вірив, западали короткі паузи.

— У чому може критися причина всього, що відбувається навколо?

— А яку причину можна було побачити в усіх тих проявах болю, від якого потерпало людство?

— Саме так, — подумав Сол, замислившись над тим, що це чи не вперше він здобув очко в цій дискусії.