Сол зупинився, аби перевести подих, і знову торкнувся руки Сари.

— Мені прикро це повторювати, жінко. Але склавши руки ми не сиділи.

— І все одно зробили мало, — не погодилася Сара. — Може, нам податися тоді в прощу?

— Офірні жертви з-поміж тисяч добровольців обирає Церква Ктиря, — невдоволено склав руки на грудях Сол. — А в Мережі хоч греблю гати тупого, депресивного народу. Повертаються одиниці.

— То хіба це нічого не доводить? — швидко, нетерпляче прошепотіла Сара. — На цих людей хтось або щось полює.

— Бандити.

— Ґолем, — похитала головою Сара.

— Ти хотіла сказати, Ктир.

— Це голем, — наполягала Сара. — Той самий, що приходить до нас уві сні.

Сол занепокоєно засовався.

— Я не бачу в снах ніякого голема. Який іще голем?

— Червоні очі, які пильнують, — промовила Сара. — Того самого голема, якого Рахіль чула у Сфінксі тієї ночі.

— Звідки ти знаєш, що вона взагалі чула?

— Про це є у сні, — розказувала вона. — Перед тим, як ми заходимо в приміщення, де нас чекає голем.

— То нам сняться різні сни, — промовив Сол. — Жінко, жінко... чого ж ти мені раніше нічого не казала?

— Мені здавалося, я божеволію, — прошепотіла Сара.

Сол подумав про свої таємні бесіди з Богом і пригорнув дружину.

— Ох, Соле, — прошепотіла вона йому в плече, — на це так боляче дивитися. І тут так самотньо.

Сол її не відпускав. Вони пробували кілька разів повертатися додому. Додому — значить у Світ Барнарда. Зо півдесятка разів відвідували родичів та друзів, але щоразу такі візити руйнували наскоки новинарів і туристів. Нічиєї вини в цьому не було. Мегаінфосферою ста шістдесяти планет Мережі новини подорожували фактично миттєво. І аби вдовольнити свою інформаційну сверблячку досить було тільки провести універсальною карткою по монідиску термінала і ступити у телепорт. Вони вже пробували мандрувати інкогніто, але шпиків із них не вийшло, тому всі їхні спроби виявлялися надаремними. Відтак уже за стандартну добу після повернення в Мережу їх брали в облогу. Дослідні інститути та великі медцентри завиграшки забезпечували безпеку в таких ситуаціях, але сім'я і друзі від цього страждали. Рахіль — це новина.

— Може ще раз запросити Тету з Ріхардом?.. — починала було Сара.

— У мене є краща пропозиція, жінко, — проказав Сол. — Їдь сама. Ти хочеш побачити сестру, а крім неї — чути звуки та запахи дому... Побачити надвечір'я без ігуан... погуляти в полях. Їдь.

— Їхати? Самій одній? Я не можу покинути Рахіль...

— Дурниці, — відмахнувся Сол. — Двічі за двадцять років... майже сорок, якщо рахувати з добрими днями до всього цього... хай там як, а двічі за двадцять років навряд чи можна назвати недбалим ставленням до дитини. Просто диво, що члени цієї сім'ї ще терплять один одного, адже ми так багато часу провели разом на кільканадцяти квадратних метрах.

Сара подивилася на стільницю, заплутавшись у власних думках.

— А хіба репортери мене не знайдуть?

— Б'юся об заклад, що ні. Здається, їх цікавить тільки Рахіль. Якщо таки вистежать тебе, то вертайся додому. Але я дам голову на відсіч, що в тебе буде тиждень на гостювання вдома, перш ніж спохопляться новинарі.

— Тиждень, — видихнула Сара. — Я не можу...

— Звісно, можеш. Насправді, навіть мусиш. А в мене буде кілька днів, щоби побільше поспілкуватися з Рахіллю. Бо коли ти відпочинеш, наберешся сил і повернешся додому, я егоїстично засяду за книгу.

— Про Кіеркегора?

— Ні. Про те, над чим я думав останній час — «Задача Авраама».

— Не найкращий заголовок.

— Не найкраща задача, — заперечив Сол. — А тепер іди збирайся. Завтра ми тебе підкинемо до Нового Єрусалима. І ти встигнеш телепортуватися ще до шабату.

— Я подумаю, — непереконливо промовила Сара.

— Ти збиратимешся, — пригорнув її Сол. А відпустивши, поштурхав од вікна до коридору і спальні. — Йди. До твого повернення я придумаю щось, що ми зможемо зробити.

— Обіцяєш? — затрималася Сара.

— Обіцяю, — подивився на неї Сол, — що придумаю до того, як час усе зруйнує. Присягаюся як батько Рахілі, що знайду для цього спосіб.

Вона кивнула, тепер уже трошки розслабившись, розслабившись сильніше, ніж будь-коли за останні кілька місяців.

— Я пішла збиратися.

Коли вони з донькою повернулися з Нового Єрусалима наступного дня, Сол пішов полити бідненький газон, поки Рахіль тихенько гралася всередині будинку. Повернувшись назад уже коли стіни вбралися в рожеве світло заходу сонця, надаючи їм морського відчуття теплоти і спокою, він не знайшов Рахілі ні в спальні, ні в її інших звичних місцях.

— Рахіль?

Коли Солові ніхто не відповів, він іще раз перевірив на задвірку і порожній вулиці.

— Рахіль?

Сол уже був побіг до сусідів, коли раптом із глибокої комори, де Сара тримала різні речі, долинув слабенький звук. Сол мовчки відсунув ширму.

Рахіль сиділа за розвішаним одягом зі старою шкатулкою із соснового дерева, що належала Сарі. Підлога була всіяна фотографіями та голочипами Рахілі в старших класах, перед самим відправленням до університету, навпроти карбованої гори на Гіперіоні. У руках чотирирічної Рахілі лежав і шепотів дослідний комлог Рахілі-студентки. У Сола серце облилося кров'ю, коли він почув знайомий голос упевненої в собі дівчини.

— Тату, — запитала дитина з підлоги переляканим голосом, у якому чулося відлуння запису із комлога, — ти мені ніколи не розповідав, що в мене була сестра.

— А в тебе її і немає, малечо.

Рахіль насупилася.

— То це мама? Коли вона ще не була такою... дорослою? М-м, неможливо. Її також звуть Рахіль, вона каже. Як може...

— Усе гаразд, — спробував її заспокоїти Сол. — Я зараз поясню... — І тільки тепер зрозумів, що у вітальні вже давно дзвонить телефон. — Одну хвилинку, сонечко. Через секунду повернуся.

Голограма, яка виринула в ніші, належала незнайомому Солові чоловіку. Своєї камери він так і не ввімкнув, сподіваючись скоренько позбутися цього дзвінка.

— Слухаю, — різко промовив він.

— Пан-Вайнтраубе? Пан-Вайнтрауб, що колись мешкав у Світі Барнарда, а тепер перебуває в селі Дан на Хевроні?

Сол зібрався був від'єднатися, але затримався. Їхнього коду доступу у відкритих джерелах не знайдеш. Інколи з Нового Єрусалима телефонували продавці, але міжпланетні дзвінки були рідкістю. І тут раптом він усе зрозумів. Усередині в нього все закололо й похололо. Сонце сіло, і був шабат. Дозволялися тільки екстрені дзвінки.

— Слухаю, — озвався Сол.

— Пан-Вайнтраубе, — проказав чоловік, дивлячись кудись повз Сола, — сталася жахлива пригода.

Коли прокинулася Рахіль, поруч із ліжком сидів її батько. Він мав утомлений вигляд. Очі були червоні, а щоки посіріли від щетини навколо вистриженої бороди.

— Доброго ранку, тату.

— Доброго ранку, серденько.

Дівчинка озирнулася навколо і кліпнула. Рідні ляльки, рідні іграшки, але кімната чужа. Світло — інше. Повітрям дихається не так. Та й батько виглядав незвично.

— Де ми, тату?

— Мандруємо, маленька.

— Куди?

— Зараз це не має значення. Піднімайся, сонечко. Ванна вже готова, а потім будемо вдягатися.

В ногах її ліжка лежала чорна сукня, якої вона раніше ніколи не бачила.

— Тату, а що сталося? Де мама?

Сол потер щоку. Після аварії минуло вже три дні. І сьогодні був день похорон. Обидва попередні дні він їй казав правду, бо не міг уявити брехні в такій ситуації. Солові це здавалося страшною зрадою — як Рахілі, так і Сари. Але в нього складалося враження, що знову повторити це він просто не в змозі.

— Сталася нещаслива пригода, Рахіль, — проскреготів він зболеним і тріскучим голосом. — Мама загинула. Сьогодні ми з нею попрощаємося.

Сол зробив паузу. Тепер він уже знав, що в Рахілі на усвідомлення цього факту піде хвилина, після чого мамина смерть стане реальністю. У перший день Сол не вірив, що чотирирічна дитина спроможна осягнути поняття смерті. Тепер він був у курсі, що Рахіль на це здатна.