Сол відклав паперову книгу вбік.

— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.

— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя, понеділок...

— Ти вже називала понеділок.

— Так. Але порахуй, скільки днів.

— Можеш полічити від понеділка до четверга?

Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.

— Чотири дні?

— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?

— А що значить «мінус»?

Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.

— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.

— А ми завтра поїдемо додому?

— Так.

Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:

— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.

— Що? — витріщився на неї чоловік.

— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити... говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.

— Capo, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля... або ще гіршого...

— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.

— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.

Сара вхопила його за руку.

— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?

— Сон? — ледве повторив Сол.

Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.

— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який... наказує нам взяти... вирушити на Гіперіон. Принести... офіру.

Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.

— Кого... кого він закликає на ім'я?

Сара поглянула на нього зі здивуванням:

— Нас обох. Якби я була без тебе... вві сні... я би нізащо не пережила всі ці роки.

Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:

— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова...

— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.

Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.

— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Capo? Ми не можемо офірувати Рахіль...

— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон... куди нам наказує сон... і запропонувати натомість себе.

— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:

— І давно... ти про це думаєш, жінко?

— Чи давно я знаю про те, що ми мусимо зробити? Рік. Чи трошки більше. Відколи їй знову п'ять рочків.

— Рік! Чому ж ти нічого не казала?

— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.

Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.

— Ні. Тобто мені здавалося... я маю подумати, жінко. — І Сол помітив, як чужа рука поплескала знайому йому руку Сари.

Вона кивнула.

Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п'ючи воду з конденсатозбірників.

Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може на себе забрати недугу Рахілі; що коли вже й хворіти, то батькові, а не дитині. Будь-який батько відчував би те саме — щоразу, коли його дитина ранилася або горіла в пропасниці. Але не могло бути все так просто.

У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це справді не просто.

Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.

Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.

Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав, що то, можливо, він прихилився до шорсткої стіни. Камінь завбільшки з його п'ятірню опалив йому щоку.

Але до нього ніхто не озвався. Небо й земля і досі крутилися. Зачекавши трохи, Сол випростався на непевні ноги, стер кров та жостір із щоки і пішов у діл, назад до міста.

— Ні, — проказав він до Сари. — На Гіперіон ми не полетимо. Це неправильна відповідь.

— Тобі краще, аби ми нічого не робили, — побіліли губи Сари, голос якої тим не менше зберігав твердість.

— Не краще. Я просто не хочу, щоб ми зробили помилку.

У відповідь його дружина зашипіла і махнула у вікно, звідки було видно, як їхня чотирирічна донька грається з іграшковими кониками на задньому дворі.

— Гадаєш, у неї є час для нас, коли ми можемо помилятися... чинити вірно... до нескінченності?..

— Сядь, жінко!

Сара не поворухнулася. Її брунатна бавовняна сукня була трохи забрьохана спереду цукровим сиропом. І Сол пригадав дівчину, яка виходила голяка на берег із фосфоресцентного прибою на плавучому острові Мауї-Заповітної.

— Ми повинні щось робити.

— Ми консультувалися у понад сотні медичних та наукових експертів. У неї брали аналізи, її кололи, зондували та мордували дві дюжини дослідних центрів. Я побував в усіх храмах Ктиря на всіх планетах Мережі, куди мені тепер шлях заказано. Меліо з іншими знавцями Гіперіона із Райхсу стверджують, що в догматиці культу Ктиря не існує нічого схожого на хворобу Мерліна, а серед тубільців планети ні ця недуга, ні ліки від неї не згадуються в жодному переказі. Трирічна експедиція нічогісінько не привезла з Гіперіона. Тепер дослідження на планеті поза законом. Доступ до Гробниць часу відкритий лише для так званих пілігримів. І навіть туристичну візу на Гіперіон отримати практично неможливо. Зрештою, беручи з собою Рахіль, ми ризикуємо вбити її.