Той крутив свій клаптик паперу з нашкрябаним номером 7 на ньому.

— А навіщо? — Консул облизав губи. — Це паломництво уже втратило свою мету.

Інші заворушилися.

— Тобто як? — спитав отець Гойт.

Консул зіжмакав папірець і пожбурив його у куток.

— Щоби заявити своє прохання Ктиреві, — пояснив він, — кількість прочан має дорівнювати простому числу. Нас було семеро. Мастінове... зникнення... зменшує гурт до шістьох. Зараз ми простуємо назустріч смерті без жодної надії на сповнення хоча б одного бажання.

— Забобон, — гмикнула Ламія.

Консул зітхнув і потер лоба.

— Так. Але на ньому ґрунтується наше останнє сподівання.

— А Рахіль не можна порахувати? — махнув у сторону немовляти отець Гойт.

— Ні, — погладивши бороду, відказав Сол Вайнтрауб. — Пілігрим повинен явитися до Гробниць із власної волі.

— Але ж вона колись так і зробила, — заперечив священик. — Може, це рахується?

— Ні, — погодився з ученим Консул.

Мартін Силен щось писав у нотатнику, але зараз скочив на ноги та заходився міряти кроками кімнату:

— Господи Ісусе, людоньки, та подивіться же на самих себе. Які з нас нахрін пілігрими? Та ми ж збіговисько. Гойт зі своєю хрестоформою, у якій живе примара Поля Дюре. Наш «напіврозумний» ерг у коробці. Полковник Кассад зі спогадами про Монету. Пан-Брон, якщо вірити оповідці котрої, не тільки зі своєю не народженою іще дитиною, а й мертвим поетом-романтиком. Наш учений із дитинчам, яким колись була його донька. Я зі своєю музою. Консул із хрінзна-яким багажем, що він його припер у цю божевільну і небезпечну подорож. Господи, людоньки, та нам же пільговий тариф належить у цій ситуації.

— Сядь уже, — скомандувала Ламія.

— Ні, він має рацію, — раптом підтримав поета отець Гойт. — Навіть присутність отця Дюре в хрестоформі мусить якимсь чином впливати на це упередження з простими числами. Я би сказав, що вранці нам треба рушати далі з твердою вірою у...

— Дивіться! — раптом згукнула Брон Ламія, показавши на балконні двері, де все блякліші сутінки поступилися місцем спалахам яскравого світла.

Товариство висипало на прохолодне вечірнє повітря, прикриваючи рукою очі від запаморочливого видовища безгучних вибухів, що сповнювали небо: чисто білі термоядерні спалахи, чиї хвилі розбігалися, немовбито брижі ляпіс-лазуровим ставком; плазмові імплозії — дрібніші, яскравіші, голубої, жовтої та найяскравішої червоної барви, які згорталися всередину, ніби квіти, що закриваються наніч; блискавичний танок пекельних батогів гігантських розмірів, промені, зіставні з малими планетами, що покривали діапазоном своєї дії цілі світлові години і жужмилися в бистріні оборонних сингулярностей; полярне мерехтіння захисних полів, які спиналися та вмирали під натиском жахливих енергій тільки для того, щоби кількома наносекундами пізніше знову відродитися. І поміж усім цим біло-голубі термоядерні вихлопи факельників та більших зорельотів розкреслювали небесне склепіння на ідеальні сектори, ніби сліди алмазних різців на синьому склі.

— Вигнанці, — видихнула Брон Ламія.

— Почалася війна, — констатував Кассад. В його голосі не чулося жодного піднесення, жодних емоцій.

Консул із подивом для себе помітив, що плаче, і відвернувся від гурту.

— Нам тут безпечно? — спитав Мартін Силен. Він заховався під кам'яним одвірком, звідки й спостерігав за осяйним видовищем.

— На такій відстані — так, — пояснив Кассад. Він підняв армійський бінокль, вніс поправки та звірився з тактичним комлогом. — Більшість сутичок відбуваються на відстані щонайменше трьох астрономічних одиниць. Вигнанці випробовують захист Військово-космічних сил Гегемонії. — Чоловік опустив бінокль. — Усе тільки-но розпочалося.

— А телепорт уже активний? — поцікавилася в нього Ламія. — Людей же евакуюють із Кітса та інших міст?

— Не думаю, — похитав головою полковник. — Поки що ні. Флот стримуватиме нападників, поки не буде завершено будівництво орбітальної сфери. Аж потім відкриються портали у Мережу, а лік частинам збройних сил, що надходитимуть сюди, піде на сотні. — Він знову підніс до очей бінокль: — Оце буде шоу так шоу!

— Гляньте! — раптом викрикнув отець Гойт, махнувши рукою не на феєрверки в небі, а в напрямку низьких дюн північної частини долини. Простуючи до невидимих Гробниць, у кількох кілометрах від спостерігачів ними чвалала самотня постать — цятка, що відкидала численні тіні під розколотим небом.

Кассад перенацілив свою оптику на той обрис.

— Ктир? — спитала Ламія.

— Ні, не думаю... Здається, це... тамплієр, судячи з плаща.

— Гет Мастін! — не втримався отець Гойт.

Полковник здвигнув плечима і передав бінокль іншим.

Консул повернувся до товариства і сперся на перила балкона. Вітерець ледве щось шепотів, відтак на фоні цієї тиші навісні вибухи в небі здавалися ще зловіснішими.

Консул і собі подивився у бінокль, коли настала його черга. Висока, вбрана у плащ людина цілеспрямовано крокувала цинобровими під цим феєрверком пісками у протилежному від Твердині напрямку.

— Він іде до нас чи до Гробниць? — спитала Ламія.

— До Гробниць, — відповів Консул.

Поруч на край балкона схилився отець Гойт і підніс довгобразе обличчя до вибухів у небі.

— Якщо це Мастін, — поцікавився він, — значить, нас знову семеро, правда?

— Він там буде на кілька годин раніше від нас, — озвався Консул. — На півдня, якщо ми тут ночуватимемо, як і планували.

— Хіба це має велике значення? — знизав плечима священик. — Семеро вирушили в паломництво. Семеро прибудуть. Ктир буде вдоволений.

— Якщо це Мастін, — промовив Кассад, — то навіщо всі ці ребуси на буєрі? Як він нас обігнав? Іншої канатки тут немає, а перетнути хребет Вуздечка перевалом він би не зміг.

— Спитаємо завтра в нього, коли самі дійдемо до Гробниць, — утомлено проказав отець Гойт.

Брон Ламія намагалася тим часом виловити когось на загальних частотах свого комлогу. Ефір німував, якщо не брати до уваги шипіння статики та випадкового завивання далеких електромагнітних імпульсів. Вона глянула на полковника Кассада:

— Коли почнуться бомбардування?

— Не знаю. Все залежить від сил, якими володіють ЗСГ, захисту флоту.

— Захист фантастичним не назвеш, коли на днях розвідник Вигнанців їх пройшов і знищив «Іґґдрасіль», — гмикнула Ламія.

Кассад кивнув.

— Гей, то це ми, блін, сидимо на мішені? — дав про себе знати Мартін Силен.

— Звичайно, — відповів йому Консул. — Якщо Вигнанці атакують Гіперіон, щоби перешкодити відкриттю Гробниць часу, як можна виснувати із розповіді пан-Ламії, тоді вони і весь прилеглий район — одна з основних цілей.

— Ядерних ударів? — напружено уточнив Мартін Силен.

— Найпевніше, — запевнив його полковник Кассад.

— Мені здавалося, ці ваші антиентропійні поля заважають космічним кораблям? — нагадав отець Гойт.

— Пілотованим кораблям, — не озираючись, відповів Консул, що й далі спирався на перила. — Антиентропійні поля не завадять крилатим ракетам, розумним бомбам або променям пекельних батогів. Так само як вони безсилі проти механічної піхоти. Вигнанці можуть посадити пару екранольотів або автоматизованих танків і спостерігати на відстані, як ті знищуватимуть долину.

— Ніхто нікого не знищуватиме, — заперечила Брон Ламія. — Їм потрібен контроль над Гіперіоном, а не його знищення.

— Я би не ризикував своїм життям на основі такого припущення, — проказав Кассад.

— А хіба ми зараз не цим займаємося? — всміхнулася до нього Ламія.

Над ними самотня жаринка відокремилася від нескінченного візерунка вибухів, розгорілася ясним жовтогарячим огнем і чиркнула через усе небо. Товариство на терасі могло навіть роздивитися полум'я та почути вереск мордованого, яким по суті і є момент входження тіла в щільні шари атмосфери. Вогненна куля зникла в далеких горах аж ген за Твердинею.

Майже хвилиною згодом Консул усвідомив, що весь цей час він не дихав, вчепившись мертвою хваткою в перила.