Сірі було шістнадцять... та ні, навіть і не зовсім шістнадцять... місяць, що пестив крила яструба в небі, також зафарбовував її оголену шкіру молочним світлом і кидав тіні від ніжних кіл її персів. Ми винувато подивилися вгору, коли пташиний крик розчахнув ніч. Сірі промовила:

— Це соловей, не жайворон, тобі в пустоті вуха сторожкій віддався[188].

— Та? — відповів я. Сірі було майже шістнадцять. Мені — дев'ятнадцять.

Та Сірі знала неквапливу ходу книг і ритмічний крок театру під зорями. Я ж знав самі зорі.

— Розслабся, юний матросе, — прошепотіла вона і притягла до себе. — Це лише старий яструб Томаса на полюванні. Йди-но сюди, матросе. Йди-но сюди, Меріне.

Саме у цей момент «Лос-Анджелес» піднявся над горизонтом і поплив, ніби жаринка на вітрі, на захід, серед чудернацьких сузір'їв Мауї-Заповітної, світу Сірі. Я лежав поруч із нею й описував принципи роботи великого спін-зорельота із рушієм Гокінґа, що відбивав сонячні промені на планету, уже оповиту ніччю, а в цей час моя рука сковзала вниз її гладеньким тілом. Шкіра видавалася оксамитовою й наелектризованою, і дівчина все частіше дихала мені у плече. Я занурився обличчям у западинку на її шиї, відчув вологий і напарфумлений аромат її скуйовдженого волосся.

«Сірі», — промовляю я, і цього разу усвідомлено.

Піді мною, під гребенем схилу та тінню, що відкидає біла гробниця, вовтузиться натовп, нетерпляче за мною спостерігаючи. Вони чекають, поки я розпечатаю склеп і ввійду туди, залишившись наодинці із холодною мовчазною пустотою, що підмінила теплу присутність Сірі.

Чекають, поки я промовлю прощальні слова, після чого вони зможуть розпочати свої обряди й ритуали, а потім відкрити телепорт і доєднатися до готового їх зустріти Всемережжя Гегемонії.

До біса це. І їх до біса.

Я відриваю вусик густо переплетеної трави гірчака, гризу солодкувате стебельце і спостерігаю на горизонті перші ледь видимі обриси мігруючих островів.

Ранкове світло все ще кидає довгі тіні. Народжується новий день. А я трохи посиджу та згадуватиму.

Згадуватиму Сірі.

Сірі була... ким?., птахою, здається, коли я вперше її зустрів. У неї була якась маска із пташиним пір'ям. Коли вона відвела її від обличчя, аби з гуртом пуститися у кадриль, світло смолоскипів вихоплювало рудуваті відблиски у її волоссі. Вона розпашіла, щічки зарум'янились, і навіть через натовп я бачив, як контрастує вражаюча зелень її очей із літньою спекою, що відображалася на обличчі та у волоссі. Звісно ж, це був карнавал. Смолоскипи танцювали й іскрилися на сильному вітрі, що дув із бухти, а музика флейтистів, котрі грали на хвилерізі плавучим островам, майже тонула у шумі хвиль та лопотінні прапорів. Сірі було майже шістнадцять, і її краса горіла яскравіше від усіх вогнів навколо багатолюдної площі. Я посунувся крізь танцюючий натовп і підійшов до неї.

З того моменту для мене минуло п'ять років. Для нас обох це було більше, ніж шістдесят п'ять років тому. А здається, ніби вчора.

Щось не дуже добре виходить.

З чого ж почати?

— Пацан, мо', підемо когось трахнемо? — запитав Майк Ошо.

Майк, куций і коренастий, із обличчям — геть чисто карикатура Будди, був до мене добрий. Ми всі були як боги. Жили довго, якщо й узагалі не були безсмертними, заробляли чудово, якщо не сказати нечувано. Гегемонія обрала нас у допомогу екіпажу одного із найцінніших кораблів, що здійснюють квантові стрибки, тож хто б не назвав нас богами? Лише Майк, надзвичайний, метикуватий, зухвалий Майк, був трохи старшим від молодого Меріна Аспіка як по віку, так і в корабельному пантеоні.

— Ха, нуль шансів, — відповів я. Ми наводили марафет після дванадцятигодинної зміни із бригадою будівельників порталу. Розвозка робітників по їхніх обраних точках сингулярності за якихось сто шістдесят три тисячі кілометрів від Мауї-Заповітної була на порядок менш гламурним заняттям для нас у порівнянні із чотиримісячним стрибком із простору Гегемонії. Впродовж надсвітлового відрізка подорожі ми були старшими спеціалістами: сорок дев'ять фахівців, котрі на борту зорельота наглядають за двомастами нервових пасажирів.

Тепер же ці пасажири перевдягайся у жорсткі скафандри, а нас, корабельників, понизили до статусу славетних водіїв вантажівок на період, поки будівельники переміщували масивну сферу сингулярності у пункт призначення.

— Нуль шансів, — повторив я. — Хіба що селюки побудували бордель на тому «острові прокажених», який ми у них орендуємо.

— Ні, на жаль, — вишкірився Майк. У нас із ним наближалися три дні ротації на планету, а з інструктажу капітана Сінґха й стогонів наших товаришів ми знали, що весь період єдиного дозвілля, на яке можна розраховувати, ми проведемо на клаптику суші розміром сім на чотири кілометри під управлінням Гегемонії. І це не був навіть один із тих плавучих островів, про які ми чули, а просто якийсь вулканічний пік недалеко від екватора.

Там ми могли розраховувати на справжню гравітацію під ногами, нефільтроване повітря, придатне для дихання, і можливість поїсти несентизованої їжі. Та єдині контакти, які нам світили із колоністами Мауї-Заповітної — торгові, без сплати мита, коли купуватимемо місцеві дрібнички.

Та й торгують ними продавці з Гегемонії.

Багато хто з команди вирішив не залишати «Лос-Анджелес» у таку відпустку.

— Тож кого ми трахнемо, Майку? У колонії нам доступ закритий, поки не запрацює телепорт. А це за місцевим часом десь за шістдесят років. Чи ти про Мег зі спін-частини?

— Покладайся на мене, пацане, — відказав Майк. — Є бажання — знайдеться і спосіб.

Я поклався на Майка. Нас було лише п'ятеро у посадковому катері. Перехід із високої орбіти в атмосферу справжньої планети у мене завжди викликає хвилювання. Особливо коли цей світ настільки нагадує Стару Землю, як у випадку Мауї-Заповітної. Я вдивлявся у біло-голубий лімб планети, доки під нами не показалися моря і ми не зісковзнули в атмосферу, наближаючись до термінатора, у сутінки, зі швидкістю, що втричі перевищувала наш власний звук.

Тоді ми були богами. Але й боги інколи мають сходити зі своїх високих престолів.

Тіло Сірі ніколи не переставало мене вражати. Того разу це було на Архіпелазі.

Три тижні у величезному будинку, підвішеному на дереві. Над нами напиналося парусне листя, а дельфіни-погоничі, наче ескорт, супроводжували нас. Тропічний захід сонця сповнював вечір відчуттям дива, зоряний купол виростав у небі вночі, а наше пробудження осяювалося тисячами фосфоресцентних вирів, що відбивали сузір'я. Та найбільше мені запам'яталося тіло Сірі. Чомусь, можливо, через природну сором'язливість чи роки, що нас відділяли, перші кілька днів нашого перебування на Архіпелазі вона носила купальник — дві смужки — і коли я мав їхати, її ніжно-білі груди і низ живота так і не набули тієї рівномірної засмаги, що вкривала тіло.

Я пам'ятаю той перший раз із нею. Ми лежали у м'якій траві над бухтою Пристані, залиті місячним світлом.

Її шовкові трусики лежали поміж гірчака. Дитяча сором'язливість, легке вагання, бо відбувалося це все зарано, супроводжували її в той момент. А також гордість. Саме ця гордість пізніше допомогла їй дати відсіч натовпу розлючених Сепаратистів на сходах консульства Гегемонії у Південному Терні та відправити їх додому з ганьбою.

Пам'ятаю своє п'яте перебування на планеті, наше Четверте Возз'єднання.

Це був один із небагатьох разів, коли вона при мені плакала. На той момент вона була майже королевою, знаною і мудрою. Її уже вчетверте обрали до Речі Спільної, і Рада Гегемонії зверталася до неї за порадами та наставництвом.

Вона несла свою незалежність, наче королівський плащ, і її люта гордість ще ніколи не палала так яскраво. Та коли ми залишилися наодинці у кам'яній віллі на південь від Февароне, вона відвернулася. Я нервував, наляканий цією могутньою незнайомкою. Та це була Сірі. Сірі, з її ідеальною поставою і гордим поглядом. Вона повернула обличчя до стіни і крізь сльози промовила: «Іди. Йди, Меріне. Я не хочу, щоб ти мене бачив. Я стара обвисла карга. Йди».