Зізнаюся, тоді я був грубий із нею. Схопив її зап'ястки лівою рукою і з силою, що мене самого подивувала, одним рухом розірвав на пазусі шовкову сукню. Цілував її плечі, шию, напружений живіт, укритий тьмяними розтяжками, і шрам на стегні, який вона років сорок тому отримала в аварії екранольота.

Я цілував її сивувате волосся і зморшки, що порізьбили її колись гладенькі щічки. Цілував її сльози.

— Слухай, Майку, так це ж нелегально! — сказав я, коли мій товариш витяг із рюкзака й розгорнув килим-літун. Ми були на острові 241, як романтично назвали торговці з Гегемонії цей віддалений вулканічний прищ, що його обрали як відпочинкове місце для нашої ротації. Острів 241 знаходився менш ніж за п'ятдесят кілометрів від найстаріших колоніальних поселень, але з таким же успіхом він міг розташовуватися за п'ятдесят світлових років. Місцевим кораблям не дозволялося причалювати до острова, поки там знаходилася команда «Лос-Анджелеса» чи будівельники телепорту.

У колоністів Мауї-Заповітної ще було кілька древніх робочих екранольотів, та за спільною домовленістю сполучення між нашим 241-м і рештою території планети було заборонено. Нас, корабельників, мало що могло зацікавити на острові, хіба що гуртожитки, пляж і магазин.

Колись, коли «Лос-Анджелес» доправить останні компоненти телепорту і його будівництво закінчать, чиновники Гегемонії зроблять із острова 241 туристичний і торговий центр. До того моменту це була примітивна місцина із майданчиком для посадкових катерів, нещодавно спорудженими будинками з білого каменю та кількома знудженими ремонтниками.

Майк повідомив керівництво, що ми з ним на три дні збираємося з рюкзаками сходити на найвищу і найменш доступну частину острова.

— Та заради всього святого, я не хочу в похід, — обурився я. — Я би краще залишився на «Лос-Анджелесі» і під'єднався до стимсиму.

— Заткнися і пішли зі мною, — гаркнув Майк, і як молодший член пантеону я заткнувся і поплентався за старшим і мудрішим богом.

За дві години важкого і тривалого походу крутими схилами через колючу чагарникову гущину ми дісталися до виступу лави, що здіймався за кількасот метрів над пінистими хвилями. Ми були біля екватора у майже повністю тропічному світі, хоча на цьому відкритому усім вітрам гребені у мене цокотіли зуби.

Захід сонця червоною плямою врізався між темними хмарами, і я геть не палав бажанням залишатися без даху, коли на землю впаде ніч.

— Слухай, — сказав я, — давай знайдемо затишок і розведемо вогнище. Я просто не уявляю, як ми поставимо намет на цій сраній скелі.

Майк присів і підпалив косяка: «Зазирни у свій наплічник, пацане».

Я вагався. Він говорив спокійним голосом, та це був удаваний спокій бешкетника, за яким зазвичай слідувало відро води на голову жертви.

Я зігнувся і почав копирсатися у нейлоновому мішку. Рюкзак був ущент заповнений шматками старого пакувального плинопіну. Окрім нього, там був лише костюм арлекіна із дзвониками на носаках і маска.

— Ти... це... та чи ти здурів?! — вибухнув я. Починало швидко темнішати. Шторм міг пройти на південь від нас. А міг і нас зачепити. Хвилі внизу вгризалися у скелю, наче зголоднілий звір. Якби я знав, як у темряві знайти дорогу назад до торгового поселення, я б, певно, згодував Майка Ошо рибам.

— А тепер глянь у мій наплічник. — Майк викинув кубики плинопіну і дістав коштовності, які, я бачив, виготовляють вручну на планеті Ренесанс-Вектор, інерційний компас, лазерну ручку, що корабельна служба безпеки цілком могла повважати прихованою зброєю, інший костюм арлекіна (скроєний під його округліші форми) та килим-літун.

— Слухай, Майку, — промовив я, пригладжуючи рукою вишуканий візерунок на старому килимку, — так це ж нелегально!

— Я тут не бачив митників, — вишкірився Майк. — І я реально сумніваюся, що у місцевих є якісь правила дорожнього руху.

— Так, але... — я змовк і повністю розгорнув килим. Він був зо два метри завдовжки і трохи ширшим за метр. Багата тканина з часом вицвіла, та пілотні нитки усе ще блищали, як нова монетка. Де ти його взяв? — спитав я. — Він іще працює?

— На Вертограді, — відповів Майк і запхнув мій костюм разом зі своїм манаттям собі в рюкзак. — Ще й як, працює.

Минуло більше століття з того часу, як старий Владимир Шолохов, емігрант зі Старої Землі, магістр лепідоптерології[189] й інженер електромагнітних систем, створив перший килим-літун для своєї юної племінниці-красуні з Нової Землі. За легендою, дівчинка знехтувала подарунком, але за кількадесят років ці іграшки набули просто навіженої популярності в основному серед багатеньких дорослих, аніж серед дітей. І так тривало до моменту, поки їх не заборонили у більшості світів Гегемонії. Небезпечні у користуванні, для їхнього виготовлення потрібна купа ізольованих моноволокон, ними майже неможливо керувати у контрольованому повітряному просторі, тож килими-літуни стали дивинкою, про яку розповідали дітям у казках на ніч, виставляли у музеях та яка збереглася лише на окремих колоністських світах.

— Це, мабуть, коштувало тобі всіх грошей! — подивувався я.

— Тридцять марок, — відказав Майк і розмістився посередині килима. — Старий крамар на ринку Карвнел вирішив, що йому гріш ціна. Ну, так і було... для нього. Я притягнув його на корабель, зарядив, перепрограмував інерційні чипи, і вуаля! — мій товариш поплескав по вишуканому візерунку, й килимок затверднув та піднявся сантиметрів на п'ятнадцять над скелею.

Я із сумнівом за цим спостерігав: «Ну добре, — протягнув я, — а що, як...»

— Нічого не буде, — відрізав Майк і нетерпляче постукав долонею по килиму позад себе. — Він повністю заряджений. І я знаю, як із ним управлятися. Давай або лізь, або лишайся тут. Я хочу вилетіти, поки буря ще далеко.

— Та я не думаю...

— Давай, Меріне, вирішуй. Я поспішаю.

Я ще кілька секунд вагався. Якщо дізнаються, що ми полишили острів, нас обох виженуть із зорельота. А тепер робота на космічному кораблі стала моїм життям.

Так я собі ухвалив, підписуючи угоду про участь у восьми експедиціях на Мауї-Заповітну. Більше того, я був за двісті світлових років і за п'ять з половиною спін-років від цивілізації.

Навіть якби нас привезли назад у простір Гегемонії, політ туди й назад вартував би нам одинадцяти років розлуки із родиною та друзями. Уникнути часу-в-борг було б неможливо.

Я видерся позаду Майка на завислий у повітрі килимок.

Він запхнув між нами рюкзак, наказав мені триматися і поплескав по пілотному візерунку. Ми на п'ять метрів піднялися над скелею, швидко повернули вліво і помчали над чужим океаном. За триста метрів під нами білі хвилі розбивалися у все густіших сутінках. Ми піднялися вище над буремними водами і взяли курс на північ, у ніч.

Такі секундні рішення змінюють усе майбутнє.

Я пам'ятаю, як ми розмовляли із Сірі під час нашого Другого Возз'єднання, незабаром після того, як вперше побували на віллі на узбережжі біля Февароне. Ми гуляли по пляжу. Алону дозволили залишитись у місті під наглядом Магрітт.

Усе було по-старому. Я не почувався геть комфортно поруч із хлопчиком. Лише беззаперечна врочиста зелень очей та короткі темні кучері й ніс картоплинкою, так обурливо схожі на мої, могли пов'язати його у моїй голові зі мною... з нами... Усе це, а ще коротка, майже ущиплива усмішка, яку, я помічав, він ховав від Сірі, коли та його шпетила. Ця посмішка була занадто цинічно-веселою та самокритичною як на десятирічного. Я добре її знав. Раніше я гадав, що такі речі набувають із часом, а не успадковують.

— Ти так мало знаєш, — сказала мені Сірі. Вона босоніж переходила вбрід неглибоку калюжу, залишену відпливом. Час від часу вона піднімала крихкі валторнові мушлі, знаходила у них недоліки і викидала назад у каламутну воду.

— Я навчався, — відповів я.

— Так, я впевнена, що ти навчався, — погодилася Сірі. — Я знаю, що ти дуже навчений, Меріне. Та знаєш ти дуже мало.