Роздратований, не знаючи, що на це відповісти, я пішов далі з опущеною головою. Я вирив білий шматочок лави із піску і закинув його далеко в бухту. На східному горизонті купчилися дощові хмари. Раптом я подумав, що краще би був зараз на кораблі. Того разу мені не хотілося повертатися, і тепер я розумів, що то була помилка.

Це був мій третій візит на Мауї-Заповітну і наше Друге Возз'єднання, як це називали поети та її народ. Мені без п'яти місяців було стандартних двадцять один. Три тижні до того вона відсвяткувала свій тридцять сьомий день народження.

— Я бував у багатьох місцях, які ти не бачила, — врешті відказав я, і навіть для мене це прозвучало ображено і по-дитячому.

— О, так, — вигукнула Сірі й плеснула в долоні.

На якусь мить в її ентузіазмі я розгледів іншу Сірі, ту юну дівчину, про яку я мріяв упродовж довгих дев'яти місяців польоту. А потім картинка вислизнула й змінилася жорстокою реальністю, і я знову чітко бачив її коротку зачіску, пухлі м'язи шиї і жили, що здималися на колись таких коханих руках.

— Ти побував у тих місцях, які я ніколи не побачу, — випалила Сірі.

Голос у неї не змінився. Ну, майже не змінився:

— Меріне, кохання моє, ти вже бачив речі, які я навіть уявити не можу. Певно, ти знаєш уже більше фактів про Всесвіт, ніж я можу здогадуватися. Проте ти, мій коханий, знаєш так мало.

— Про що ти в біса говориш, Сірі? — я сів на колоду, що стирчала біля смуги вологого піску, і зігнув коліна, відгородившись таким чином.

Сірі вийшла із калюжі, підійшла до мене й опустилася поруч. Взяла мене за руки. І хоча мої були більшими, важчими, пальці товстішими, а кістка ширшою, я відчув силу в її долонях. Я зрозумів, що це сила тих років, які я з нею не розділив.

— Коханий, людина має пожити, аби справді зрозуміти плин речей. Я зрозуміла це із народженням Алона. Виховуючи дитину, ти відточуєш відчуття реальності.

— Що ти маєш на увазі?

Сірі на кілька секунд відвела від мене очі й механічним рухом відкинула з лоба пасмо волосся. Лівою рукою вона міцно тримала обидві мої долоні.

— Ну, це важко пояснити, — відповіла вона тихо. — Мені здається, ти починаєш відчувати, що насправді є важливим, а що дріб'язковим. Не знаю, як це передати. Коли ти тридцять років входиш у зали, наповнені незнайомими обличчями, то напружуєшся менше, ніж тоді, коли за твоїми плечима лише половина цього часу. Ти вже напевне знаєш аудиторію і що люди хочуть тобі сказати, від того і відштовхуєшся. Якщо насправді це не так, ти відчуваєш це зарані, і тоді говориш про те, що запланував. Ти лише краще усвідомлюєш, що варте, а що ні, і насправді багато часу не потрібно, аби сприйняти це. Ти розумієш, Меріне? Хоч трохи уловлюєш, про що йдеться?

— Ні, — відказав я.

Вона кивнула і закусила нижню губу. І потім мовчала певний час. А ще пізніше вона нахилилася й поцілувала мене.

Її губи були сухуваті, а цілувала вона з цікавістю. На якусь мить я, замислившись, відвів голову, подивився на небо позаду неї. А тоді її теплий язик проник мені до рота, і я заплющив очі. Позаду нас наближався приплив. Я відчув піднесення й тепло співчуття, коли Сірі розщібнула гудзики моєї сорочки і пробіглася мені по грудях гострими нігтиками. На якусь секунду між нами ніби з'явилася порожнеча, я розплющив очі й побачив, як вона розстібала на грудях останні застібки білої сукні. Її груди були більшими, ніж я пам'ятав, важчими, а пилки — ширшими й темнішими.

Ми обоє щулились під прохолодним вітром, доки я не стягнув їй тканину з плечей та не пригорнув до себе. Ми зісковзнули з колоди на теплий пісок. Я притиснув її до себе й раптом збагнув, як мені взагалі могло здатися, що вона сильніша від мене. Її шкіра була солонуватою.

Руки Сірі мені допомагали. Її голова лежала на білій бавовні й піску і впиралася у вибілене хвилями дерево. Моє серце билося частіше від хвиль.

— Ти розумієш, Меріне? — прошепотіла вона через кілька секунд, коли її тепло об'єднало нас.

— Так, — шепнув я у відповідь. Але насправді не розумів.

Майк скерував килим-літун зі сходу до Пристані. Політ зайняв понад годину у темряві, і більшу частину часу я коцюбився від вітру, кожної миті очікуючи, що килим скрутиться і ми зірвемося у море. Ми були вже з півгодини у дорозі, коли побачили перші плавучі острови. Вони пливли, здавалося, безкінечною низкою із південних пасовищ, поперед бурі, і парусні крони напиналися під вітром.

Багато з них були чудово підсвічені, прикрашені гірляндами кольорових ліхтариків та невагомим сяючим плетивом павутинок.

— Ти впевнений, що нам туди? — крикнув я.

— Так, — почулося у відповідь. Майк не озирався. Його довге чорне волосся ляскало на вітрі мені по обличчю.

Час від часу він звірявся з компасом і трохи змінював наш курс. Було би простіше слідувати за островами. Ми пролітали над одним великим, майже півкілометра завдовжки, і я намагався розгледіти бодай щось, та він був майже повністю темний, лише омитий фосфоресцентними хвилями. Чорні силуети розрізали молочний шлях. Я постукав Майка по плечу і показав на них пальцем.

— Дельфіни! — вигукнув він. — Ти ж пам'ятаєш, для чого заснували цю колонію? Групка добродійників періоду Гіджри хотіла врятувати усіх морських ссавців Старої Землі. Не вийшло.

Я хотів ще щось запитати, проте в ту мить вигулькнули мис і бухта Пристані.

Мені здавалося, зорі над Мауї-Заповітною були надзвичайно яскравими. Мені здавалося, мігруючі острови — незабутнє у своїй осяйності видовище. Та місто Пристань, огорнуте гаванню та пагорбами, яскравим маяком засліплювало вночі. Ця неймовірна краса нагадала мені, як я колись спостерігав за стартом факельника, чиї рушії спалахували плазмою наднової на тлі темного лімба понурого газового гіганта.

Місто було зліплене з п'ятиярусних білих будинків-стільників, підсвічених теплим світлом ламп зсередини та незчисленними смолоскипами ззовні. Біла лава вулканічного острова, здавалося, сама сяє від вогнів міста. За поселенням були розкинуті намети, шатра, вогнища, на яких готували їжу, а також величезні ватри, завеликі, аби їх використовувати для чогось іншого, крім як вітати острови, що повертаються.

Гавань повнилася човнами: катамаранами, що похитувалися й дзеленчали дзвониками на щоглах, крупними плавучими будинками-плоскодонками, що повзали від бухти до бухти тихими екваторіальними мілинами, а тепер гордо купалися у променях світла цієї ночі, а також випадковими океанськими яхтами, обтічними й маневровими, наче акули.

На гострому краю портового рифу розташувався маяк. Він відкидав промінь далеко в море, рівним світлом укривав хвилі й острів, а тоді ковзав назад і вихоплював різнокольоровий вихор кораблів і людей.

Ми чули шум ще за кілька кілометрів звідти.

Чітко вирізнялися звуки свята. Над криками й незмінним шелестом припливу вивищувалися незабутні ноти сонати для флейти Баха. Пізніше я дізнався, що цей вітальний хор транслювався у Протоки через гідрофони і дельфіни стрибали й веселилися під музику.

— Господи, Майку, звідки ти знав, що тут усе це відбувається?

— Запитав у головного бортового комп'ютера, — відповів Майк. Килим-літун нахилився вправо, аби обійти кораблі й не потрапити під промінь маяка. А тоді ми знову повернули на північ від Пристані до темного клаптика землі. Доносився тихий гул хвиль з мілин попереду. — У них це щорічне свято, — продовжував Майк, — та зараз вони відзначають сто п'ятдесяту річницю. Гулянка триває вже три тижні і планує продовжуватися ще два. На цій планеті всього якась сотня тисяч колоністів, Меріне, і я б'юся об заклад, половина тусить зараз тут.

Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.