Десятий поверх житлової стіни Вулика. Захисний щиток маски потьмянішав. Панцир вигорав парою-рефлектором. Міні-установка працювала зі звуком бензопили, який можна почути в історичних голодраматичних картинах. На десятому поверсі разом із п'ятиметровою секцією балкона обвалилася вся стіна у хмарі вибухових стріл-флешет та бронебійних набоїв.

Ззаду в мене влучило три важкі кулі.

Падаючи, я підставила долоні, зупинила установку і розвернулася. Щонайменше по десятку сиділо на кожному рівні — всі нападники рухалися в точній бойовій хореографії. Джонні спромігся підвестися на коліна і тепер шмагав пекельним батогом, здіймаючи веселки його синхронними світлоспалахами та пробиваючись крізь пружні поля захисту.

Один із атакувальників спалахнув на бігу, коли магазинна вітрина за ним розплавилася на рідке скло та заляпала Анфіладу в радіусі п'ятнадцяти метрів. Іще двоє намагалися перескочити перила свого поверху, але чергою з міні-установки я їх відігнала назад.

Звідкись із-під швелерів опустився відкритий екраноліт, чиї ротори натужно працювали, поки він закладав віраж навколо пілонів. Навколо нас із Джонні бетонне покриття тріснуло від залпів ракет. Вітрини вивергнули мільярди скалок, якими нас накрило з головою. Я зиркнула, двічі кліпнула, прицілилася і натисла віртуальну гашетку. Екраноліт заточився кудись убік, врізався в ескалатор, на якому зіщулилася дюжина цивільних, і рухнув громаддям покорченого металу із боєкомплектом, який вже почав рватися. Я бачила, як один із покупців вистрибнув на дно Вулика, що знаходилося у вісімдесяти метрах нижче.

— Ліворуч! — на когерентній хвилі інтеркому пролунав викрик Джонні.

Четверо у бойових обладунках злетіли із верхнього рівня на реактивних ранцях. Полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагалася підлаштуватись під мінливий фон, але змогла тільки перетворити кожну з постатей на мерехтливий калейдоскоп відображень. Одна з них таки пробралася ближче радіуса враження міні-установки, щоби покінчити зі мною. А три інші напосіли на Джонні.

Він нападав із пульс-ножем, у стилі кучильєро із гетто[183]. Я йому дозволила вдарити себе в бронь руки, знаючи, що лезо дістане до тіла, але мені була необхідна зайва секунда. І я її отримала. Чоловіка я порішила гострим краєм мітенки, а вогнем із міні-установки присадила трьох бандитів, котрі обложили Джонні.

Їхні панцирі зашкарубли, а тому чергою зі Штайнер-Джинна я їх просто змела, немов двірник змиває сміття на тротуарі струменем води зі шланга. І тільки один із них спромігся звестися на ноги, перш ніж я їх усіх позбивала геть із карнизу цього рівня.

Джонні знову лежав на землі. Від його нагрудника лишились тільки поплавлені фрагменти. Я відчувала запах горілої плоті, але смертельних ран ніде не було видно. Припадаючи до плит тротуару, я підняла його.

— Покинь мене, Брон. Сходи! — зв'язок по інтеркому переривався.

— Відчепись нафіг, — відповіла я, намагаючись обхопити його лівою рукою так, щоби потім не впустити і водночас звільнити простір для вільного обертання міні-установки. — Поки що я на зарплаті твого охоронця.

У нас цілили снайпери з обох стін Вулика, зі швелерів під його дахом і торгових поверхів трохи вище нас. На хідниках я нарахувала щонайменше двадцять тіл, половина трупів належала яскраво вдягнутим цивільним. Електропідсилювач на лівій із поножів заїдав. Тому на прямих ногах я незграбно прочовгала ще метрів десять у напрямку храмових сходів. Нагорі вже стояло кілька священнослужителів культу Ктиря, абсолютно не зважаючи на перестрілку з усіх сторін.

— Згори!

Крутнулася, прицілилася та вистрілила я одночасно, при цьому почула, як спорожнів магазин установки, і розгледіла, як другий екраноліт випускає свої ракети. А вже наступної миті світ розбився на тисячу шматочків болю, випадкових металевих уламків та рваних ран. Джонні важко упав долі, і я повалилася згори на нього, намагаючись прикрити його незахищене тіло своєю бронею.

Ракети здетонували одночасно, кілька в повітрі і мінімум дві — на землі. Нас із Джонні підкинуло вгору вибуховою хвилею і віднесло метрів на п'ятнадцять-двадцять роздовбаним тротуаром. Добре. Метал вулиці і її залізобетонна пішохідна частина, де ми щойно знаходилися, горіла, вкрившись бульбашками, провисла та загуркотіла в провалля на охоплений вогнем тротуар під нею. Таким чином утворився природний рів, що відділяв нас від більшості сухопутних нападників.

Я підвелася, скинула непотрібну тепер установку та непотрібну тепер «розвантажку», марні рештки свого обладунку і підняла Джонні обома руками. Його каску зірвало, і обличчя виглядало надзвичайно червоним. Кров точилася з двох десятків пробоїн у панцирі. Праву руку і ліву ступню йому відірвало. Я розвернулася і потягла його сходами вгору до храму Ктиря.

Над Анфіладою завивали сирени та носилися екранольоти служби безпеки. Тітушки з верхніх поверхів та дальньої сторони тротуару розбіглися по укриттях. Двоє спецпризначенців, які прилетіли на реактивних ранцях, побігли за мною. Я не озиралася. Кожного разу мені доводилося витягати на наступну сходинку неробочу ногу, яка ще й не гнулася. Я знала, що в мене серйозні опіки на спині та боку, і по всьому тілу розкидані осколки шрапнелі.

Над сходами ухали й кружляли екранольоти, але сісти на них не наважувалися. По всьому Торгцентру і над ним чулися постріли. А ззаду швидко гупали підкуті металом черевики моїх переслідувачів. Я подолала ще три сходинки. Лишалося ще двадцять — неймовірно велика відстань, і за всім цим згори вже спостерігав єпископ в оточенні сотні священиків із храму.

Я подужала ще один крок і глянула на Джонні. Одне око було розплющене й уважно дивилося на мене. Інше набрякло, його заліпила кров.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, вперше зрозумівши, що вже й сама без шолома й маски. — Усе гаразд. Ми майже добралися. — І зробила ще один крок.

Шлях мені перегородили двоє чоловіків у лискучих чорних бойових панцирах. Захисні щитки зі шрамами кутомірів були підняті, а за ними виднілися обличчя з дуже суворим виразом.

— Поклади його на землю, курво, і, можливо, ми тебе залишимо в живих.

Я втомлено кивнула, надто втомлено для наступного кроку або будь-чого іншого, крім того, щоби стояти на місці і тримати його в обох руках. Кров Джонні крапала на білий камінь.

— Повторюю, поклади того сучого сина на землю...

Я застрелила обох, одного в ліве око, іншого — в праве, навіть не піднявши пістолета, який тримала під тілом Джонні.

Ті двоє попадали. Я спромоглася на ще один крок, а потім на ще один. Трохи перепочила і піднесла ногу для наступного.

На сходах угорі товариство в чорних і червоних мантіях розступилося. Двері були дуже високими і дуже темними. Я не озиралася, але чула шум великого натовпу позаду на Анфіладі. Коли я переступила поріг, занурюючись у сутінь, поруч зі мною ішов єпископ.

Я поклала Джонні на прохолодну підлогу. Навколо шелестіли мантії. Де змогла, я вивільнилася від решток обладунку і взялася за панцир Джонні. В кількох місцях він спікся із тілом. Я торкнулася його обгорілої щоки своєю цілою рукою.

— Пробач...

Його голова ледве поворухнулася, і він розплющив одне око. Підняв голу ліву руку, щоби торкнутися моєї щоки, волосся, потилиці.

— Фанні...

Я відчула, що тієї миті він же й помер. А ще — приплив, коли він пальцями намацав нейрошунт, світло-білий приплив, коли все, що було чи буде Джоном Кітсом, ввірвалося в петлю Шрена, майже-майже як оргазм, коли він був у мені двома ночами раніше. Приплив, тремор і раптове тепло із подальшим затишшям, з відлунням відповідних відчуттів.

Я опустила його на підлогу і дозволила причетникам забрати тіло, щоби вони показали його юрбі, представникам влади і тим, хто чекав на інформацію.

Я дозволила їм забрати себе.

Два тижні я провалялася в реабілітаційних яслах при храмі Ктиря. Опіки загоїли, шрами усунули, чужорідний метал вийняли, шкіру трансплантували, м'язи відростили, нерви відновили. Але мені все ще болить.