— Але ж ти його постановив. І що сталося потім?

— Вони зазнали невдачі. У своїй безмежній зверхності ТехноКорд не врахував два моменти. По-перше, що я зважуся перенести всю свою свідомість у кібрида і таким чином змінити природу аналога Кітса. По-друге, що я піду до тебе.

— До мене?!

— Так, Брон, — він узяв мене за руку. — Схоже, ти також складник невідомої величини Гіперіона.

Я похитала головою. Зрозумівши, що в мене над лівим вухом та за ним терпне шкіра, я підняла руку, шукаючи, напевно, рани від бою в інфосфері. Замість ушкоджень пальці намацали пластик гнізда нейрошунта.

Я вирвала іншу руку з долоні Джонні і, шокована, витріщилася на нього. Поки я була непритомна, він мене відкіборгував.

Джонні підніс угору обидві руки долонями до мене.

— Я мусив, Брон. Це може зіграти вирішальну роль у нашому з тобою виживанні.

— Гівно ти, сучий син, — трусила я кулаком. — Навіщо мені здався прямий інтерфейс, брехлива мерзото?

— Це не для Корду, — тихо промовив Джонні. — Для мене.

— Для тебе? — моя рука і кулак аж тремтіли від передчуття, як я йому заціджу по його вирощеній у пробірці пиці. — Тебе! — гарчала я. — Ти ж тепер людина, хіба забув?

— Так. Але деякі функції кібрида зберігаються. Пам'ятаєш, кілька днів тому я взяв тебе за руку і переніс одразу в базову площину інфосфери?

Я прошила його поглядом:

— Я туди більше ніколи не зайду.

— Звісно. І я також. Але в мене може виникнути потреба передати тобі великий обсяг інформації за дуже короткий проміжок часу. Тому вчора ввечері я прийшов із тобою до одного підпільного хірурга в «Утилі». Вона тобі імплантувала диск Шрена.

— Навіщо? — Петлі Шрена були крихітними, не більшими від нігтя на руці, і нечувано дорогими. Вони містили поле численних секторів ЦМД-пам'яті, кожен із яких здатний був уміщати незліченні біти інформації. Біологічні носії не в змозі ними скористатися, а тому їх використовували кур'єри. Одна людина таким чином у петлі Шрена здатна переносити цілі штучні інтелекти або планетарні інфосфери. Дідько, навіть собака міг це зробити.

— Навіщо? — ще раз повторила я, намагаючись зрозуміти, чи не стояло за Джонні ніяких сил, що хотіли би скористатися мною в ролі кур'єра. — Чому?

Він підсів ближче і взяв мій кулак у руку:

— Довірся мені, Брон.

Не думаю, що я комусь довіряла з того часу, як двадцять років тому батько розніс собі голову, а мама замкнулася в чистому егоїзмі власної схими. В усьому всесвіті причин довіряти Джонні просто не могло існувати.

Проте я повірила.

Розслабила кулак і взяла його за руку.

— Гаразд, — промовив Джонні. — Доїдай і будемо думати, як урятувати собі життя.

Зброя і наркота — два найдоступніші товари у вулику «Утиль». Залишки вражаючого стосу марок Джонні ми витратили на придбання першого.

Станом на 22:00 ми обоє вбралися в панцирі з армованого політитану. Джонні обрав собі дзеркальну каску типового тітушки, а я — армійську командирську маску з додатковими функціями. Масивні силові рукавиці яскраво червоного кольору в Джонні проти моїх осмотичних мітенок із смертоносним кроєм. Джонні озброївся контрабандним трофеєм із Брешії — пекельним батогом Вигнанця, а за пасок заткнув лазерний жезл. А я, крім батькового автоматичного пістолета, тепер ще могла похвалитися вогневою міні-установкою Штайнер-Джинна із демпфер-опорою на пояс. Вона повністю управлялася командами маски, тому обидві руки в мене були вільні для стрільби.

Ми з Джонні поглянули один на одного і заходилися хіхікати. Але насміявшись вволю, надовго замовкли.

— Ти впевнений, що наш оптимальний вибір — це храм Ктиря на Лузі? — втретє чи вчетверте поцікавилася я.

— Телепортуватися ми не можемо. В реєстрі Техно-Корд усе спише на технічні негаразди, а ми з тобою загинемо. Ми навіть ліфтом із нижніх поверхів не можемо скористатися. Доведеться шукати непідконтрольні сходи і підніматися ними всі сто двадцять поверхів. Найкраще — навпростець через Торгцентр на Анфіладі.

— Так, але чи впустять нас до себе храмові?

Джонні здвигнув плечима якимось абсолютно комашиним у бойовому панцирі рухом. У касці тітушки його голос лунав із металевими нотками.

— Вони єдині, кого цікавить наше виживання. І єдині, хто має досить політичної волі, аби відгородити нас від Гегемонії, поки ми шукатимемо спосіб дістатися Гіперіона.

Я підняла інтерактивний щиток маски.

— Міна Ґледстон мені заявила, що зорельотів із прочанами до Гіперіона більше не буде.

Дзеркальний чорний купол каски розважливо кивнув:

— Міна Ґледстон може йти нахрін. — Таким от коментарем розжився мій коханець і поет.

Я глибоко зітхнула і рушила до виходу з нашої ніші, нашої печери, нашого останнього сховку. Ззаду підійшов Джонні. Його броня торкнулася моєї броні.

— Готова, Брон?

Я кивнула, розвернула вогневу установку навколо її вісі і вже була зробила перший крок, коли Джонні спинив мене доторком.

— Я кохаю тебе, Брон.

Я ще раз неоковирно кивнула, забувши, що щиток моєї маски досі піднято і він міг бачити мої сльози.

Вулик не спить усі двадцять вісім годин на добу, але вже давно встановилася традиція, що Третя зміна найтихіша і найбезлюдніша. В нас би було більше шансів на пішохідних комунікаціях у годину-пік Першої зміни. Але якщо нас уже чекали тітушки з харцизами, то жертви серед цивільних були би страхітливими.

Понад три години ми піднімалися до ТЦ на Анфіладі, і не сходами, а нескінченною вервечкою механізованих коридорів, покинутих вертикалей, що стояли порожнем від часу луддитських заворушень[182] вісімдесят років тому і, нарешті, фінальним сходовим перегоном, який давно згнив на іржу. Ми вийшли в кур'єрський коридор, що менш ніж за кілометр виводив до храму Ктиря.

— Аж не віриться, що все пройшло як помащене, — прошепотіла я в інтерком.

— Можливо, вони збирають людей у космопорті та біля приватних телепорт-комплексів.

Ми рушили найбільш прикритим ходом до Анфілади, в тридцяти метрах під першим торговим рівнем та чотирьохстах нижче даху. Від храму Ктиря, розцяцькованої вільної споруди, нас тепер відділяло менше півкілометра. Кілька несвоєчасних покупців та бігунів підтюпцем тільки зиркнули на нас і одразу кинулися врозтіч. Навіть не сумніваюся, що правоохоронцям ТЦ вже все повідомили, але сумніваюся, що їх тут варто чекати найближчим часом.

З ліфтової шахти, волаючи та завиваючи, сипонула строката юрба вуличних харцизів. Озброєні пульс-ножами, ланцюгами та силовими рукавицями, вони заскочили Джонні зненацька. Він крутнувся і шмагнув по них жмутом світлових прицілів пекельного батога. Міні-установка захурчала, вирвавшись з моїх рук та бігаючи від цілі до цілі разом із моїм поглядом.

Банда сімох дітлахів із широко розплющеними очима різко пригальмувала, підняли руки і, не розвертаючись, позадкували назад у шахту. Більше ми їх не бачили.

Я глянула на Джонні. На мене подивилося чорне дзеркало. Сміятися ніхто не думав.

Ми перебігли дорогу в напрямку північного торгового ряду. Кілька пішоходів прожогом заскочило у відкриті крамниці. Лишалося менше сотні метрів до сходів, що вели у храм. В армійських навушниках я майже чула власне серцебиття. П'ятдесят метрів. Ніби на заклик, спостерігати за нашим наближенням із десятиметрових дверей вийшов якийсь тамтешній причетник або священик. Тридцять метрів. Якщо нас хтось збирався переймати, то вони вже мали би це зробити.

Я розвернулася до Джонні, і цієї ж миті щонайменше двадцять променів і вдвічі менше пострілів полетіло-пролунало в наш бік. Спрацював зовнішній шар динамічного захисту політитанової броні і вибухнув назустріч вражаючим елементам, поглинувши та відбивши їхню енергію. Наступний дзеркальний шар відбив променеву зброю. У більшості випадків.

Сила удару збила Джонні з ніг. Я припала на одне коліно і дозволила вогневій міні-установці потренуватися на джерелі лазерів.