— Гадаєш... «Проект Кітс»... був злим? — поцікавилася я.

— Гадаю, все облудне зле.

— Може, ти все ж таки більший Джон Кітс, ніж сам звик вважати?

— Ні. І це довела цілковита відсутність поетичного інстинкту в умовах щонайскладнішої ілюзії.

Я поглянула на темні обриси форм у темному будинку.

— Штінти в курсі, що ми тут?

— Вірогідно, так. Майже напевно, що так. Місця, куди би я міг відправитися, а ТехноКорд при цьому не вистежив би і не знав, просто не існує. Та ми ж нібито тікали від органів влади Мережі та злодіїв, хіба ні?

— Але ж ти сам знаєш, що на тебе напав хтось... якийсь інтелект із ТехноКорду?

— Так, але в Мережі. У Корді ніхто такого насильства не потерпить.

З вулиці долинув якийсь шум. Хотілося вірити, що це голуб. Або, може, вітер ганяє сміття по бруківці.

— Як ТехноКорд відреагує на мою появу тут?

— Не маю жодного уявлення.

— Це ж, напевно, секрет?

— Це щось таке... до чого людству, на їхню думку, немає жодного діла.

Я похитала головою — марна дія в цілковитій темряві.

— Немає діла до реконструкції всієї Землі? Воскресіння кібридів скількох там... людських особистостей у відтвореному світі? Штінти, які вбивають інших Штінтів? І немає діла? — розсміялася я, але втримала себе в руках. — На Бога, Джонні!

— Дуже вірогідно.

Я перебралася до вікна, абсолютно байдужа, наскільки зручною ціллю я могла стати для будь-кого на темній вулиці, і знайшла навпомацки сигарету. Пачка відсиріла через полуденну біганину сніговими заметами, але мені вдалося її прикурити.

— Джонні, раніше, коли ти казав, що аналог Старої Землі завершено, і я поцікавилася, навіщо його взагалі було створювати, ти відповів якось так: «На Бога? Цікаве формулювання». Це була відповідь зануди-мудрагеля чи за цим щось насправді стоїть?

— Я справді мав на увазі, який стосунок до цього може мати Бог.

— Поясни.

Джонні зітхнув у темряві.

— Я не дуже розумію сенсу «Проекту Кітс» або ж інших аналогів на Старій Землі, але я підозрюю, що за ними стоїть один технокордівський проект, якому щонайменше сімсот років і метою якого є створення Абсолютного Інтелекту.

— Абсолютного Інтелекту? — видихнула я дим. — Еге... То це що... ТехноКорд хоче збудувати... Бога?

— Так.

— Навіщо?

— На це питання немає простої відповіді, Брон. Принаймні не простішої від того, чому десять тисяч поколінь людства шукало Бога в мільйонах масок. Проте інтереси Корду лежать радше у сфері ефективності, посилення достовірності обробки... змінних.

— Але ж ТехноКордові доступні власні ресурси та мегаінфосфери двохсот планет.

— І все одно в їхніх прогностичних можливостях будуть... прогалини.

Я викинула сигарету у вікно, спостерігаючи за падінням оранжевого приску в темряві. Нічний бриз раптом здався холодним. Я зіщулилася.

— Яким чином усе це... Стара Земля, проекти воскресіння, кібриди... яким боком усе це причетне до створення Абсолютного Інтелекту?

— Не знаю, Брон. Вісім стандартних століть тому, на початку Першої інформаційної ери, чоловік на ім'я Норберт Вінер написав: «Чи може Господь грати в серйозні ігри зі своїм творінням? Чи може будь-який творець, навіть обмежений, зіграти в серйозну гру зі своїми творіннями?»[171] Що стосується перших своїх штучних інтелектів, то людство розв'язувало це питання із непереконливим результатом. Корд змагається з ним через свої проекти воскресіння. Можливо, програму Абсінту завершено і все це — просто функція абсолютного Творіння / Творця, особистості, чиї мотиви далеко за межами розуміння Корду, так само як мотиви Корду далеко за межами розуміння людства.

Я почала ходити темною кімнатою, стукнулася об низький столик коліном і так і застигла.

— Але це ніяк не відповідає на запитання, хто намагається тебе вбити.

— Ні, — погодився Джонні, підвівся і рушив до дальньої стіни. Чиркнув сірник, і загорілася свічка. Наші тіні затанцювали на стінах та стелі.

Джонні підійшов ближче і обійняв мене за плечі. Приглушене світло забарвило його кучері й вії в мідні відтінки і торкнулося високих вилиць і вольового підборіддя.

— Чому ти така напружена? — спитав він.

Я тільки подивилася на нього у відповідь. Його обличчя лишалося на відстані кількох дюймів від мого. Ми були однакові на зріст.

— Ходімо, — промовила я.

Замість цього він подався вперед і поцілував мене. Його губи були м'які і теплі, а цілунок, здавалося, тривав кілька годин. Він машина, думалося мені. Людина, але за нею стоїть машина. Я заплющила очі. Ніжна рука торкнулася моєї щоки, моєї шиї, моєї потилиці.

— Слухай-но... — прошепотіла я, коли ми на мить відірвалися один від одного.

Джонні не дав закінчити. Він підняв мене і на руках відніс в іншу кімнату. Високе ліжко. М'які перини, пухка ковдра. Свічки в іншій кімнаті мерехтіли й танцювали, поки ми роздягали одне одного в гарячковому запалі.

Тієї ночі ми кохалися тричі, щораз відповідаючи на неквапні пристрасні спонуки доторку, теплоти, близькості та неминучої інтенсивності відчуттів. Пам'ятаю, як поглянула на нього під час другого разу; очі заплющені, волосся вільно спадає на чоло, рум'янець на блідих грудях у мигтінні свічки, несподівано м'язисті руки й долоні, які притримують мене. Тієї ж секунди він розплющив очі, і в їхньому відображенні я побачила тільки емоції і пристрасть тієї миттєвості.

Ми поснули майже вдосвіта, і щойно я відвернулася та стала засинати, то відчула прохолодний захисний і водночас тривіальний, без жодного натяку на відчуття власності доторк його руки на своєму стегні.

Вони наскочили із першими променями сонця. Їх було п'ятеро, не лузійці, але всі — кремезні чоловіки, які злагоджено діяли.

Я їх почула, коли вони висадили двері квартирки. Я скотилася з ліжка, підскочила до дверей спальні і побачила, як вони ввалюються у кімнату. Джонні сів, щось прокричав із постелі, коли перший із нападників підняв травмат. Перед сном Джонні натягнув бавовняні труси, ну, а я лишилася голяка. Під час бійки з одягнутою людиною існує чимало мінусів, але найбільший із них — психологічний. І якщо подолати свій занижений поріг вразливості, решта компенсується доволі легко.

Перший побачив мене, але все одно вирішив першим ділом вистрілити в Джонні, відтак мусив поплатитися за свою помилку. Ногою я вибила зброю із його рук і відправила у нокдаун ударом за ліве вухо. В кімнату пробилося ще двоє. Цього разу їм вистачило мізків першим ділом узятися за мене. Інші двоє кинулися на Джонні.

Я заблокувала чиюсь руку з випростаними пальцями, парирувала удар супротивника ногою, оскільки він і справді міг завдати шкоди, та відступила. Ліворуч від мене стояв високий комод, і його верхня шухляда висунулася плавно та замашно. Здоровань навпроти мене прикрив обличчя обома руками. Товсте дерево від удару тріснуло, але через свою інстинктивну реакцію він розкрився на якусь секунду, тому в удар ногою я вклала всі свої сили. Другий захарчав і повалився на першого напарника.

Джонні ще борюкався, але один із штурмовиків схопив його прийомом удушення, а інший тримав за ноги. Я стала в стійку, відбила черговий удар мого номера два і перестрибнула ліжко. Навіть не писнувши, чоловік, що тримав Джонні за ноги, вилетів крізь вікно, розбивши його шибку та лутку.

Тієї ж миті хтось навалився на мене ззаду. Перевернувшись через усе ліжко та прокотившись по підлозі, я приперла його до стіни. Але противник виявився нівроку: підставив під кулак плече і натиснув на больову точку під вухом. Там він знайшов тільки додатковий шар м'язів, а я тим часом вгородила йому лікоть в живіт і відкотилась убік. Нападник, який душив Джонні, покинув його і, ніби за підручником, бездоганно загилив мені ногою по ребрах. Але ефект вийшов половинчастий, зламалося та вивернулося одне ребро, тож я крутнулась на місці і без зайвих церемоній розчавила йому лівою рукою ліву тестикулу. Чоловік заволав і випав з гри.