Жодного разу при цьому я не забувала про травмат, що так і валявся на підлозі. Як і той останній, що досі брав участь у сутичці. Недосяжний, він почав оббігати ліжко і вже упав був на всі чотири, щоби першим встигнути до пістолета. Відчуваючи гострий біль від поламаного ребра, я все ж таки підняла масивне ліжко разом із Джонні та кинула його на голову і плечі нападника.

А сама кинулася під меблі зі своєї сторони, вхопила травмат і забилася в порожній куток.

Одного я викинула у вікно. Ми були на другому поверсі. Перший, хто заходив, досі лежав розпластаний на порозі. Хлопець, по якому я добряче влучила ногою, спромігся підвестися на коліно й обидва лікті. По крові, що юшила з його рота й підборіддям, стало зрозуміло, що ребро проштрикнуло легеню. Дихав він дуже нерівно. Ліжко розчерепило голову іншому на підлозі. Ну, а чоловік, котрий душив Джонні, згорнувся калачиком під вікном, блюючи й тримаючись за свою калитку. Я заткнула йому рота, поціливши в нього з травмата, і підійшла до закривавленого.

— Хто вас послав? — підняла я його голову за чуприну.

— Пішла нахрін, — плюнув він мені в обличчя.

— Може, потім і сходжу. Повторюю ще раз: хто вас послав? — Трьома пальцями я натисла на бік, де його грудна клітина здавалася ввігнутою.

Чоловік загорлав і сполотнів. Коли він кашляв, то кров здавалася аж багряною на блідій шкірі пораненого.

— Хто вас послав? — наполягала я, поклавши вже чотири пальці на вм'ятину в боку.

— Єпископ!

— Що за єпископ?

— Храм Ктиря... Луз... не треба, будь ласка... ай, чорт...

— Що ви збиралися зробити з ним... нами?

— Нічого... ай, чорт, прокляття... не треба! Мені треба лікар! Прошу!

— Звісно. Відповідай.

— Його оглушити, доставити... назад до храму... на Лузі. Зглянься, не можу дихати.

— А зі мною?

— Убити, якщо опиратимешся.

— Гаразд, — проказала я і підняла його за волосся ще трохи вище, — добре сидимо. Що їм від нього потрібно?

— Не знаю, — дуже голосно верещав поранений, а я не зводила очі зі входу до квартири. Разом із жменею волосся в руці я тримала ще й травмат. — Не... зна-... ю... — видихнув він, направду спливаючи кров'ю, що крапала мені на руку і ліву грудь.

— Як ви сюди дісталися?

— «Емтешка»... на даху.

— Яким телепортом?

— Не знаю... присягаюся... у якомусь місті в воді. Транспорт налаштовано так, щоб туди вернутися... будь ласочка!

Я роздерла на ньому одяг. Комлогу немає. Іншої зброї також. Тільки татуювання з голубим тризубцем над серцем.

— Тітушка? — уточнила я.

— Ага... З Братства Парваті.

Поза Мережею. Цілком імовірно, що вкрай складні для вистежування.

— Геть усі?

— Ага... прошу... мені потрібна допомога... ой, чорт... прошу. — Він обвис на руках, майже непритомний.

Я кинула його долі, відійшла на крок і вистрілила із травмата.

Джонні сидів, розтираючи горло і дивлячись на мене химерним поглядом.

— Вдягайся, — скомандувала я. — Ми йдемо геть.

Прозора «емтешка» виявилася старої марки «Віккен-Горизонт» без сенсорних замків на табло запалювання чи монідиску. Іще над Францією ми наздогнали термінатор[172], побачивши внизу під собою море пітьми, що за словами Джонні було Атлантичним океаном. Якщо не рахувати вогнів випадкових плавучих міст або видобувних платформ, то єдиним джерелом світла тут лишалися зорі і широкі променисті мазки підводних колоній, які в думках викликали спогад про басейни.

— Навіщо нам їхній транспорт? — спитав Джонні.

— Хочу подивитися, звідки вони телепортувалися.

— Він же сказав, що з Храму Ктиря на Лузі.

— Ну от. А тепер ми ще й побачимо це.

Коли Джонні дивився на темну воду в двадцяти кілометрах унизу, його обличчя заледве можна було роздивитися.

— Як гадаєш, ті люди помруть?

— Один і так уже загинув. Хлопцеві із пробитою легенею потрібна допомога. Ще двоє оклигають. Про того, що випав у вікно, нічого не знаю. А тобі не байдуже?

— Ні. Ваша сутичка була... варварською.

— «Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні?» — нагадала я йому цитату. — Вони ж не кібриди, правда?

— По-моєму, ні.

— Значить, за тобою полюють щонайменше дві групи... Штінти і єпископ Храму Ктиря. А ми й досі не знаємо чому.

— Тепер у мене з'явилася одна гіпотеза.

Я розвернулася у відкидному кріслі з пінопластику. Сузір'я вгорі, які я не зустрічала ні в давньому голоматографі про Стару Землю, ні в небесах усіх відомих мені планет, проливали рівно стільки світла, щоби я могла роздивитися очі Джонні.

— Ділися.

— Ідею мені підкинула твоя згадка про Гіперіон. Той факт, що я про нього нічогісінько не знав... повна прогалина знань про нього має велике значення.

— Дивна поведінка собаки, який не гавкав уночі[173], — відгукнулася я.

— Що?

— Забудь. Давай далі.

Джонні нахилився поближче.

— Єдина можлива причина, чому я про нього не знав, — це бажання деяких елементів ТехноКорду заблокувати від мене інформацію.

— Твій кібрид... — дивно було зараз спілкуватися з Джонні таким чином. — Ти ж більшість часу проводиш у Мережі, правда?

— Так.

— Хіба ти не міг де-небудь так чи інакше натрапити на згадки про Гіперіон? Його часто згадують у новинах. Особливо, коли мова заходить про культ Ктиря.

— Може, й чув. Може, саме тому мене й убили.

Я відкинулася назад і поглянула на зірки.

— Давай спитаємо в єпископа.

Джонні сказав, що вогні попереду — це аналог Нью-Йорка середини двадцятого століття. Але в рамках якого проекту і для чийого воскресіння його збудували, він не знав. Я відімкнула режим автопілота «емтешки» і почала зниження вручну.

Хмаросяги фалічної ери міської архітектури височіли над болотами й лагунами північноамериканського узбережжя. В декількох світилися вікна. Джонні махнув рукою в бік занедбаної, але напрочуд вишуканої споруди і промовив:

— Емпайр-стейт-білдінґ.

— О-кей, — відказала я. — Хай там як він зветься, а «емтешку» тягне приземлятися саме туди.

— Це безпечно?

— У житті взагалі нічого безпечного немає, — вишкірилася я. Я знову віддала ініціативу нашому транспорту, і він упав на маленьку, відкриту платформу під шпилем будинку. Ми вийшли на потрісканий балкон. Навкруги було досить темно, якщо не брати до уваги кількох вогнів на хмаросязі далеко внизу та зірок. У кількох кроках від нас, де раніше могли знаходитися двері ліфта, тьмяним голубим обрисом світився прямокутник телепорту.

— Я піду перша, — заявила я, але Джонні вже крокував у портал. Довелося покласти долоню на травмат і піти за ним.

У Храмі Ктиря на Лузі я ніколи не бувала, але сумнівів у тому, куди ми потрапили, в мене навіть не виникло. Джонні стояв за кілька метрів попереду мене, але крім нього, навколо більше нікого не виднілося. Прохолодно, темно, наче в печері, якщо тільки печери бувають таких розмірів. На невидимих линвах зі стелі звисала страхітлива поліхромна скульптура, покручуючись від нечутного вітерцю. Ми з Джонні одночасно озирнулися, коли портал блимнув і зник.

— Що ж, — прошепотіла я до Джонні, — ми зробили за них усю роботу, еге ж? — Та навіть шепіт лунко прозвучав у залитій червоним світлом залі. Візиту Джонні разом зі мною до Храму я якраз не планувала.

Тієї миті, здалося, світло подужчало, і хоч весь зал не охопило, зате показало нам півколо чоловіків. Мені пригадалося, що якусь їхню категорію називають екзорцистами, ще одну — лекторами, а як зветься третя група, я не пам'ятала. Ким би вони не були, а вигляд двох десятків людей у мантіях червоно-чорних відтінків мене збентежив. На їхніх високих лобах відблискувало червоне світло згори. Поміж них легко впізнавався єпископ. Він був моїм співвітчизником, хоча нижчий і товстіший від більшості з присутніх. Його мантія мала яскраву червону барву.