Біля першого килима-літуна я опинилася в три стрибки, намагаючись на бігу згадати, які нитки треба було задіяти, коли я ним уперше ширяла в повітрі два десятиліття тому. Я відчайдушно натискала різні комбінації.

Килимок вирівнявся та напружився і піднявся на десять сантиметрів над землею. Тепер, коли охоронці добігли до людей, я вже могла розчути їхні крики. Якась жінка з Малого Ренесанса в незугарній сукні тицьнула в мій бік. Я зіскочила з килимка, згребла в оберемок усі інші сім килимків і знову вмостилася на своєму. Заледве намацавши під купою рогожі потрібний візерунок, я дала команду «вперед» і різко зіпнулася в повітря, мало не звалившись у воду.

Віддалення п'ятдесят метрів, висота — тридцять. Я поскидала решту килимків у воду і зробила поворот, аби подивитися, що коїться на березі. Біля обгорілих решток згуртувалися сірі однострої. Ще один махнув у моєму напрямку сірим жезлом.

Тонкі голочки болю зашпорами зайшли в руку, плечі й шию. Повіки опустилися, і я мало не зісковзнула з килимка вправо. Я схопилася за дальній його край лівою рукою, а задубілими пальцями правої набрала код підйому. Поки ми набирали висоту, я пошаруділа по правому рукаві — напульсник був порожній, я загубила травмат.

Ще за хвилину я випросталася, струшуючи останні сліди ефекту аудіотравматичного променя, хоча пальці й досі горіли вогнем і розколювалася голова. Плавучий острів лишився далеко позаду і зморщувався з кожною миттю лету. Століття тому ці острови випасли зграї дельфінів, яких сюди завезли під час Гіджри, але під час умиротворення планети Гегемонією, що тут змагалася з Повстанням Сірі, більшість морських ссавців загинула, і тепер острови апатично собі подорожували, катаючи в себе на спині вантаж туристів та власників курортів із Мережі.

На обрії я пошукала інші острови, натяк на берегову лінію рідкісного тут суходолу. Проте ж нічого! Точніше, блакить неба, безкрайність океану, пухкі віхті хмар на далекому заході. Або ж сході?

Я зняла з карабіна на поясі комлоґ і вже була набрала загальний код доступу до інфосфери планети, аж раптом спинилася. Якщо правоохоронні органи мене вже переслідують, то їхнім наступним кроком стане визначення мого розташування і вислання навздогін екранольота чи «емтешки» охорони. Я не була впевнена, що вони здатні простежити мій ввімкнутий комлоґ, але зайвий раз допомагати їм також не хотілося. Я перемкнула комлоґ у режим очікування і ще раз озирнулася.

Молодець, Брон. Ледве сунути вперед на двохстах метрах, коли в нитях килима-літуна заряду лишилося хтозна-скільки... мало?., а до землі тисячі або й більше кілометрів. Ще й загубилася. Чудово. Я склала руки на грудях і розслабилася, щоби помізкувати.

— Пан-Ламіє? — я мало не вивалилася з килима від тихого голосу Джонні.

— Джонні? — витріщилася я на комлоґ. Він і досі був у режимі очікування. Індикатор загальних частот не світився. — Джонні, це ви?

— Звісно. Подумав, що вмикатися ви не збираєтесь.

— Як ви мене вичислили? На якій ви частоті?

— Це не важливо. Куди ви прямуєте?

Я розсміялася і сказала, що не маю ані найменшої гадки.

— А ви можете мені зарадити?

— Зачекайте. — На куцу мить запанувала пауза. — Гаразд. Я вас бачу на картах метеосупутників. Страх як примітивно. І дуже добре, що на килимі є пасивний транспондер.

Я перевела здивований погляд на свого літуна — циновку між мною та довгим шляхом у прірву над морем.

— Справді? Інші мене також можуть вистежити?

— Могли, — підтвердив Джонні. — Але я виставив перешкоди на цій конкретній частоті. Отже, куди ви хочете вирушити?

— Додому.

— Не впевнений, що це буде мудрим рішенням після смерті... е-е... нашого підозрюваного.

Я примружилася. Мене обійняла раптова підозра.

— Звідки вам про це знати? Я ще нічого не розповідала.

— Годі-бо вам, пан-Ламіє. Всі частоти правоохоронців шести планет тільки про це й тріщать. У них ваш добротний портрет.

— Дідько.

— Саме так. То куди ви хочете відправитися?

— А ви самі де? — спитала я. — У мене?

— Ні. Я зібрався і пішов, тільки-но про вас заговорили на закритих частотах. Я... біля телепорту.

— От і мені туди було би непогано. — Я ще раз роззирнулася. Океан. Небо. Натяк на хмарність. Принаймні жодних ескадрилій «емтешок».

— Добре, — проказав безтілесний голос Джонні. — Менше ніж у десяти кілометрах є знеструмлений армійський мультипортал.

Я озирнулася на всі триста шістдесят градусів, прикривши очі від сонця рукою.

— Чорта мені лисого, а не портал, — відповіла я. — Мені важко сказати, наскільки далекий тут обрій, але це щонайменше кілометрів сорок, і я не бачу нічого.

— Підводна база, — пояснив Джонні. — Повисіть. Я зараз візьму управління на себе.

Килим знову накренився, пірнув і почав стале зниження. Я трималася обома руками і намагалася не закричати.

— Ви сказали, підводна? — прокричала я проти вітру. — І далеко?

— Тобто чи глибоко?

— Ага!

— Вісім фатомів.

Я перевела архаїчні одиниці в метри. І от уже тепер закричала:

— Це ж майже чотирнадцять метрів під водою!

— Хіба з підводними базами буває інакше?

— Що ви, блін, мені пропонуєте? Затримати дихання? — На мене налетів океан.

— Необов'язково, — чирикнув у відповідь комлог. — Килими-літуни мають примітивне аварійне поле. Вісім фатомів воно повинно витримати з легкістю. Будь ласка, залишайтеся на зв'язку.

І я залишалася на зв'язку.

Коли я прибула, Джонні вже чекав на мене. На підводній базі було темно й сиро від занедбаності; телепорт був військовий, таких раніше я не бачила. І коли я вийшла на залиту сонячним світлом вулицю, мені одразу стало легше. Джонні був уже тут.

Я йому розповіла, що сталося з Косичкою. Ми йшли порожніми вулицями та повз старі будинки. Бліда блакить неба переходила у надвечір'я. Навколо не було видно ні душі.

— Агов, — раптом проказала я. — А де це ми взагалі? — Цей світ напрочуд скидався на Землю, але ні його небо, ні сила тяжіння, ні навіть текстура не були схожі ні на що, де мені доводилося подорожувати.

— Я тобі дам час подумати, — всміхнувся Джонні. — Пройдімося ще.

Ми вийшли на широку вулицю, і зліва показалися руїни. Я завмерла як укопана.

— Це ж Колізей, — промовила я. — Римський Колізей на Старій Землі. — Я обвела поглядом ветхі будинки, бруковані дороги, дерева, що погойдувалися від леготу. — Це реконструкція міста Рим зі Старої Землі, — продовжила, намагаючись говорити буденним тоном. — Нова Земля?

Але ж знала, що це не так. На Новій Землі мені випадало бувати не воднораз, і її фарби неба, запахи й сила тяжіння геть не такі.

Джонні похитав головою.

— Ми не в Мережі.

— Це неможливо, — аж зупинилася я. За визначенням, світ не може бути поза Мережею, якщо має телепорт.

— І все ж таки, ми не в Мережі.

— А де ж тоді?

— На Старій Землі.

Ми прямували далі. Джонні показав іще одні румовища:

— Форум. — Спустившись довгими сходами, він знову озвався: — Попереду П'яцца-ді-Спанья[167], де ми й переночуємо.

— Стара Земля, — повторила я. — Подорож у часі?

— Пан-Ламіє, вона не можлива.

— Тематичний парк?

Джонні розсміявся. Приємним, щирим і легким сміхом.

— Хтозна. Насправді, мені важко судити про справжню мету існування цього чи його функцію. Це... аналогія.

— Аналогія? — я примружилася проти червоного призахідного сонця, що виднілося в прорізі вузької вулички. — А виглядає неначе голофільм про Стару Землю. Тут усе на своєму місці, хоч я вперше це бачу.

— Вона дуже точна.

— Ну, так а де це? Біля якої зорі?

— Номер мені не відомий, — промовив Джонні. — Це в скупченні Геркулеса[168].

Я заледве утрималася від того, щоби повторити за ним, але зупинилася і присіла на сходинку. Озброєне рушієм Гокінга людство обстежило, освоїло та обплутало мережею телепортів планети в радіусі кількох тисяч світлових років. Але досі ніхто навіть не думав про те, щоби дістатися вибухових зорей Ядра. Ми ще заледве виповзли із колиски власного рукава Галактики. А тут — скупчення Геркулеса.