Коли Сол був іще дитиною, Буссар був значно меншим, і тим не менш у приголомшливому мегаполісі нинішніх днів синагога нікуди не загубилася. Як і раніше, вона стояла собі на краю одного з найстаріших кварталів міста. Храм налічував дуже багато років, Сол відчував себе старим, і навіть ярмулка, яку він одягнув, здавалася древньою, затертою до дір багатьма десятками років ужитку. Зате рабин виявився молодим. Сол зрозумів, що цьому чоловікові як мінімум сорок років (судячи з рідкого волосся на скронях), але в очах Вайнтрауба він усе одно здавався не більше ніж хлопчаком. Відтак він з радістю погодився на пропозицію рабина закінчити розмову у парку через вулицю.

Вони присіли на ослінчику. Сол із подивом відзначив про себе, що досі перекладає з руки в руку свою ярмулку. День пахнув паленим листям і дощем, що пройшов минулої ночі.

— Пан-Вайнтраубе, я не дуже добре зрозумів, — промовив рабин, — вас більше бентежить сон чи той факт, що з початком цих снів захворіла ваша донька?

Сол підвів обличчя назустріч сонячному промінню.

— Насправді, ні те, ні інше, — відповів він. — Я просто не можу позбутися відчуття, що вони пов'язані між собою.

Рабин провів пальцем по нижній губі.

— Якого віку ваша донька?

— Тринадцять років, — промовив Сол, витримавши майже непомітну паузу.

— І в неї... серйозне захворювання? Існує загроза життю?

— Ні, загроза життю — ні, — помахав головою Сол. — Поки що ні.

Рабин склав руки на величенькому череві.

— Соле... можна звертатися до вас на ти? Ви ж не вірите в Бога?

— Звісно.

— Соле, ви ж не вірите в те, що цим сном... якимсь чином ви спричинили захворювання вашої маленької дівчинки, правда?

— Ні, — відповів чоловік, а потім замислився у глибині душі, чи справді він не кривив нею. — Ні, ребе, не думаю, що...

— Соле, звертайся до мене на ім'я — Морт.

— Гаразд, Морте. Я прийшов не тому, що вірю, нібито я сам... або власне сон — причина захворювання Рахілі. Проте все ж таки мені здається, що моя підсвідомість намагається мені щось переказати.

Морт ледве погойдувався на ослінчику.

— Можливо, тут у пригоді більше стали би фахівець-нейролог або ж психолог, Соле. Я не певен, чим...

— Мене цікавить історія Авраама, — перебив його Вайнтрауб. — Справа в тім, що я трохи займався різноманітними етичними системами, але не подужаю збагнути ту, що бере свій початок від наказу батькові забрати життя у власного сина.

— Ні-ні-ні! — зарепетував рабин, махаючи дитинними пальчиками перед співбесідником. — Коли настав час, то Бог зупинив Авраамову руку. Він би нізащо не дозволив людської офіри у Своє ім'я. Мова про покору волі Господній, яку...

— Звісно, — погодився Сол, — покору. Але ж говориться у Писанні: «І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...[154]» Господь, певно, зазирнув у душу Авраама і побачив, що той готовий убити Ісаака. Пересічний вияв покори без внутрішнього зобов'язання не вдовольнив би Старозаповітного Бога. А що сталося би, якби Авраам любив свого сина більше від свого Бога?

Морт тарабанив пальцями по коліну якийсь момент, а потім узяв ученого за плече.

— Соле, я розумію твій сум у зв'язку із недугою доньки. Але не треба плутати її з документом, створеним вісім тисяч років тому. Краще розкажи мені більше про свою дівчинку. Ну, ти же розумієш, у наші часи діти більше не помирають від хвороб. Тільки не в Мережі.

Вайнтрауб підвівся, всміхнувся і відступив, звільняючи руку.

— Я волів би бесідувати довше, Морте. Справді, хотів би. Але мушу повертатися додому. У мене сьогодні ввечері заняття.

— Будете в нашому храмі у шабат? — поцікавився рабин, простягаючи опецькуваті пальці для підсумкового людського контакту.

Сол поклав у жменю молодшого чоловіка ярмулку.

— Одного дня можливо, Морте. Одного дня я обов'язково буду.

Пізньої осені того самого року Сол визирнув у вікно свого кабінету і побачив темну постать під голим гіллям береста навпроти будинку. Журналісти, подумав він, і йому похололо в душі. Ціле десятиріччя він боявся дня, коли їхній секрет вирветься у широкий світ і покладе край їхньому спокійному існуванню у Крофорді. Вайнтрауб вийшов на вечірню прохолоду.

— Меліо! — упізнав він обличчя високого чоловіка.

Археолог стояв, запхавши руки в кишені синього пальта завдовжки до п'ят. Незважаючи на десять літ, що минули з часу останньої їхньої зустрічі, Арундес майже не помінявся — Сол би не дав йому зараз і тридцяти. Однак його густо засмагле обличчя вкривали зморшки стурбованості.

— Соле, — ніби сором'язливо простягнув йому руку археолог.

Сол гаряче потис долоню знайомого.

— Не знав, що ти повернувся. Заходь у гості.

— Ні, — ступив крок назад археолог. — Я тут уже цілу годину, Соле. Так і не наважився підступити до ґанку.

Старий хотів був щось заперечити, але просто кивнув. На холоді він і собі сховав руки у кишені. Над темним фронтоном будинку проступили перші зорі. — Рахіль зараз не вдома, — нарешті проказав він. — Пішла в бібліотеку. Їй... здається... що завтра потрібно здавати реферат з історії.

Меліо якось нервово зітхнув і також кивнув у відповідь.

— Соле, — нарешті проказав так, наче йому клубок до горла підступив, — вам із Сарою варто зрозуміти, що ми зробили все можливе. Експедиція працювала на Гіперіоні неповні три стандартні роки. Ми й далі б сиділи там, якби університет не зрізав наш бюджет. Не знайшли нічого...

— Ми в курсі. Дуже дякую за твої повідомлення «світлом-плюс».

— Я кілька місяців просидів сам-один у Сфінксі, — правив далі Меліо. — Прилади показували, що це лиш інертна груда каміння, але інколи мені здавалося, нібито я щось відчував... — Він похитав головою. — Соле, я її підвів.

— Що ти! — Вайнтрауб обійняв молодого чоловіка за вдягнуті в теплу вовну плечі. — Хоча все ж таки я маю одне запитання. Ми спілкувалися з нашими сенаторами... навіть вийшли на правління Ради науки... але ніхто так і не спромігся пояснити, чому Гегемонія шкодує час і гроші на дослідження явища Гіперіона. У мене склалося таке враження, що цей світ уже давно заслуговує на входження до Мережі. Хоча б через свій потенціал для науки. Невже можна нехтувати такою загадкою як Гробниці?

— Я розумію ваш хід думок, Соле. Навіть дострокове припинення фінансування здається підозрілим. Так нібито Гегемонія сповідує принцип тримати Гіперіон на відстані простягнутої руки.

— Гадаєш, — почав був Сол, але тут в осінньому присмерку саме нагодилася Рахіль. Руки глибоко в кишенях червоної куртки, коротка зачіска, якій підлітки по всіх усюдах віддавали перевагу кількадесят років тому, а повненькі щічки шарілися від свіжого повітря. Вона саме вагалася на межі дитинства і юнацтва, і довгі ноги в джинсах у поєднанні з бахматою курткою могли видати в її постаті хлопчика.

— Привіт, тату, — вишкірилася вона до них. А помітивши в сутіні Меліо, несміливо додала: — Пробачте, я не хотіла переривати вашу бесіду.

Сол глибоко зітхнув.

— Усе гаразд, дитино. Рахіль, познайомся. Це доктор Арундес із Університету Райхса на Фригольмі. Докторе Арундес, моя донька Рахіль.

— Рада познайомитися, — тепер щиро всміхалася дівчинка. — Ух-ти, Райхс. Я читала їхні каталоги. Залюбки би там навчалася.

Меліо заціпеніло кивнув у відповідь. А Сол зауважив його скутість у плечах і тілі взагалі.

— Хочете... точніше, що ви хочете там вивчати? — почав був Меліо.

Вайнтраубові здалося, що в голосі Арундеса бринів біль, але Рахіль цього не помітила і тільки здвигнула плечима та розсміялася.

— Боже, та геть усе що завгодно. Старий пан Айк-гардт... це наш проф із палеонтології та археології, котрий веде поглиблені заняття у Навчальному центрі... От він, наприклад, каже що в Райхсі просто кльова кафедра історії античного світу і стародавніх артефактів.

— Таки правда, — спромігся видушити із себе Меліо.