Рахіль сором'язливо зиркнула на батька, потім на незнайомця, відчула якесь напруження, але не зрозуміла його причину.

— Пробачте, я не даю вам закінчити розмову. Я вже піду, мені все одно час уже спати. Здається, я підхопила цей дивний вірус... щось типу менінгіту. Мама каже, я від нього — тугодум. Хай там як, а мені приємно було з вами познайомитися, пане Арундес. Сподіваюся, колись ми з вами зустрінемося в Райхсі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказав він, не в змозі відвести від неї погляду, через що Солові навіть у напівтемряві здалося, ніби археолог намагається ввібрати у пам'ять кожну секунду цієї миттєвості.

— Клас. Що ж... — Рахіль ступила крок назад, зарипівши гумовими підошвами черевиків по хіднику, — тоді надобраніч. Побачимося вранці, тату.

— Добраніч, Рахіль.

Дівчинка застигла на порозі. У світлі газової лампи над моріжком вона здавалася значно молодшою від тринадцяти років.

— Знюхаємося.

— Збачимося, — в унісон прошепотіли Сол із Меліо, чого перший не зміг не помітити.

Вони ще трохи постояли в тиші, поки ніч опускалася на маленьке містечко. Шурхітливим листям прокотився хлопчик на велосипеді, і по калюжках світла від старих вуличних ліхтарів замерехтіли спиці коліс.

— Зайдеш у гості? — запропонував Сол. — Сара буде рада тебе бачити. Рахіль усе одно пішла спати.

— Не зараз. — Тепер Меліо був схожий на тінь, що й досі тримала руки в кишенях. — Треба... Це була помилка, Соле.

Він уже збирався йти, але ще раз озирнувся.

— Наберу із Фригольма. Ми організуємо ще одну експедицію.

Сол кивнув. «Три роки перельоту, — думав він. — Якщо вони відправляться сьогодні, то їй виповниться... майже десять, коли вони повернуться».

— Добре, — проказав Вайнтрауб.

Меліо ще трохи забарився, помахав на прощання рукою і рушив узбіччям дороги, не звертаючи ніякої уваги на шелест опалого листя.

Більше Сол його ніколи не бачив.

Найбільший храм Ктиря в Мережі знаходився на Лузі, куди й телепортувався Сол за кілька днів перед десятим днем народження Рахіль. Сама споруда не набагато перевершувала розміри старих земних соборів, проте через враження, що його справляли аркбутани у пошуках самої церкви[155], витіюваті верхні поверхи та вітражні опорні стіни, здавалася гігантською. Настрій у Сола був кепський, і невблаганна сила тяжіння на цій планеті тільки погіршувала ситуацію. Попри завчасно призначений прийом у єпископа чоловік мусив чекати зайві годин п'ять, перш ніж його пропустили до святая святих. Більшість цього часу він згаяв, вивчаючи двадцятиметрову сталеву поліхромну статую, що повільно оберталася навколо власної вісі і, певно, репрезентувала легендарного Ктиря... або ж була абстрактним пам'ятником абсолютно всіх видів холодної клинкової зброї, які вигадало людство впродовж усієї історії свого існування. І найбільше Солову увагу привабили дві червоні сфери, підвішені в кошмарній клітці, яку можна було назвати подобою черепа.

— Пан-Вайнтраубе.

— Ваша Високоповажносте, — привітався Сол. Він помітив, що весь причет, екзорцисти, лектори та служки, котрі складали йому компанію, поки він чекав, попадали ниць на темні кахлі при появі первосвященика. Старий учений змусив себе формально вклонитися.

— Прошу, заходьте, пан-Вайнтраубе, — змахом руки та мантії на двері божниці священнослужитель запросив Сола всередину.

Вони опинилися в похмурій лункій кімнаті, яка трохи нагадувала місце подій нав'язливого сну Вайнтрауба, і сіли на крісла, що їх указав єпископ. Власне духовна особа розмістилася на такій собі подобі невеликого престола за письмовим столом із мудрованим різьбленням, але обладнаним за останнім словом техніки. Сол зауважив, що первосвященик сам був родом із Луза, але погладшав та відростив щоки, залишаючись тим не менш кремезним, як і будь-який уродженець цієї планети. Мантія чоловіка приголомшувала своїм багряним кольором... яскравої артеріальної червені, що ніби текла, більше схожа на ув'язнену рідину, аніж на шовки чи оксамити з оніксовою оторочкою горностаєм. На кожному пальці рук єпископа через один красувалося по великому персню то червоного, то чорного кольорів, і це чергування бентежило Сола.

— Ваша Високоповажносте, — почав він, — я хотів би наперед перепросити за будь-яку наругу над церковним протоколом, яку я вчинив... або можу вчинити. Зізнаюся, я мало знаю про Церкву Ктиря, однак мене сюди привело саме те, що я зміг з'ясувати. Тож пробачте мені, якщо я незумисне проявлю своє невігластво, невірно звернуся до когось чи помилюся словом.

Єпископ поворушив пальцями перед обличчям Сола. Червоні й чорні самоцвіти зблиснули у слабкому світлі.

— Звертання нічого не важать, пан-Вайнтраубе, і нас цілком влаштовує, коли невірянин послуговується словом «Високоповажність». Щоправда, з іншого боку ми би радили користатися формальною назвою нашої скромної громади — Церква Останньої Спокути, а ту сутність, що її цілий світ так легковажно іменує... Ктирем... для нас (якщо таки виникає потреба називати Її) — Князь Болю чи просто Аватара. Прошу, говоріть далі, що вас привело до нас із запитаннями?

— Ваша Високоповажносте, — ледве вклонився Сол, — я викладач...

— Перепрошую за те, що мушу перебити вас, пан-Вайнтраубе, але ви не просто викладач. Ви вчений. Нам добре відомі ваші книги про герменевтику моралі, і хоч їхня логіка не бездоганна, але вона змушує замислитися. Ми використовуємо ці роботи у нашому курсі доктринальної апологетики. Прошу, кажіть далі.

Сол кліпнув очима. Його дослідження були практично невідомі поза межами щонайвужчих академічних кіл, і ось тепер це зізнання вибило ґрунт із-під його ніг. Він знову прийшов до тями десь через п'ять секунд, і впродовж цього часу вчений вирішив, що йому буде приємніше думати про те, що насправді єпископ хотів знати, з ким спілкуватиметься і наскільки може похвалитися відмінним персоналом.

— Ваша Високоповажносте, те, хто я такий, насправді, несуттєво. Я просив про аудієнцію, тому що моя дитина... моя донька... занедужала з найбільшою вірогідністю через те, що проводила дослідження в місцях, які мають значення для вашої Церкви. Я говорю, звичайно ж, про так звані Гробниці часу на планеті Гіперіон.

Єпископ неквапно кивнув. І Сол раптом замислився, чи знає він щось про Рахіль.

— Чи відомо вам, пан-Вайнтраубе, що область, яку ви згадали... і яка відома нам під іменем Ковчегів Заповіту... недавно рішенням Ради самоврядування Гіперіона була проголошена закритою для так званих дослідників?

— Так, Ваша Високоповажносте. Я чув про це. І розумію, що вирішальну роль в ухваленні цього нормативно-правового акта відіграла ваша Церква.

Єпископ, здавалося, пропустив фразу повз вуха. Десь далеко в пропахченій ладаном напівсутіні заграли дрібні куранти.

— Хай там як, Ваша Високоповажносте, а я сподіваюся на те, що деякі аспекти доктрини вашої Церкви дозволять пролити світло на захворювання моєї доньки.

Єписком похилився вперед так, що єдиний промінь світла, який падав на нього, сковзнув по лобі, поховавши очі в тінь.

— То ви хочете скуштувати релігійного вчення, щоби зазирнути у таїнства Церкви, пан-Вайнтраубе?

— Ні, Ваша Високоповажносте, — торкнувся пальцем бороди Сол, — хіба що це зможе полегшити добробут моєї доньки.

— А ваша донька воліє долучитися до Церкви Останньої Спокути?

Сол завагався.

— Повторюся, Ваша Високоповажносте, вона хоче бути здоровою. Якщо життя в лоні Церкви допоможе їй зцілитися або поліпшить її стан, про це варто серйозно замислитися.

Зашурхотівши мантією, єпископ відкинувся на спинку фотеля. Здавалося, він аж вихлюпував свою червоність у навколишній морок.

— Ви говорите про фізичний добробут, пан-Вайнтраубе. А наша Церква вершить суд у питаннях духовного спасіння. Ви ж розумієте, що перше є неминучим наслідком другого?

— Я розумію, що це давня і поважна опінія, — відповів Сол. — А нас із дружиною турбує загальний добробут нашої доньки.